Ф'ючерси на воду: що очікує Україну?

Дивлячись з київських пагорбів на Дніпро, складно повірити в те, що Україна відчуває брак води вже зараз. 

Ми настільки звикли до безмежності ресурсу води – з річок, колодязів, свердловин, що коли то тут, то там громади стикаються з дефіцитом води, це стає справжнім шоком і для населення, і для економіки.

Днями вперше на світовій біржі почали продавати ф’ючерси на воду. Це сталося через пожежі у Каліфорнії і нестачу води для сільського господарства. 

Хоча продаж ф’ючерсів на води і виглядає як шокуюча новина, але вона яскраво ілюструє тренд про зміну клімату і брак водних ресурсів.

В аналітичному звіті "Час води", який нещодавно презентували, теж багато шокуючої інформації про стан водних ресурсів в Україні.

За оцінками Світового фінансового банку, Україна займає 125 місце серед 180 країн за показником "кількість питної води на душу населення". Десь між африканськими країнами Чад та Судан.

У нас водних ресурсів у 20 разів менше, аніж у Швеції, і ми є аутсайдерами у Європі – але досі не маємо єдиної системи управління водними ресурсами. Ми навіть просто не знаємо, скільки в нас є води, яка її якість – в комплексі.

Цього року аграрії на півдні країни недоотримали 20-30% урожаю.

Ще більш загрозливою є ситуація на сході, де воду доводиться транспортувати магістральними водогонами на десятки кілометрів. 

Підприємство "Вода Донбасу" потерпає не лише від військового конфлікту, а й від маловоддя – тут з басейну Сіверського Донця доводиться відбирати до 40% води, тоді як за дослідженнями вчених екологічно безпечною часткою є не більше 10%.

Але ми все же "не бачимо" це як єдину екосистему – а потім дивуємося, чому у крані "погана" вода або її взагалі немає.

Обмеженість ресурсу: вода як ключовий чинник ВВП та міграції

Сучасна інфраструктура водозабезпечення сформувалася у часи радянської індустріалізації, коли у містах зростали і виробництва, і кількість населення. 

Однак наразі ми спостерігаємо наростаючий дефіцит води – швидше, аніж скорочення водокористування промисловістю і скорочення населення.

Уявіть, за "старими" планами у Житомирі мало проживати 400 тисяч населення, однак зараз води не вистачає навіть на 230 тисяч, і це коли практично не працюють хімічні підприємства міста.

Не менш загрозлива ситуація щодо дефіциту води для розвитку економіки. Так, за оцінками експертів, аби Україна наздогнала Польщу по ВВП, необхідно у 4-5 разів збільшити обсяг використання водних ресурсів. 

Тож коли ми говоримо про необхідність розвитку перероблювальної промисловості, аби експортувати не сировину, а продукцію переробки, то маємо усвідомлювати, що це потребуватиме більше води.

Що вже говорити про сільське господарство, особливо у південних регіонах, де застосовується зрошення. 

Точніше у багатьох випадках застосовувалося – в тому числі через брак води скорочуються площі більш технологічних зрошувальних угідь. 

Коли ж ми позиціонуємо Україну як країну з потужним агропромисловим комплексом – маємо розуміти, що за нестачі води деградують славнозвісні чорноземи. Понад 80% орних земель наразі мають дефіцит вологи, ресурс родючості грунтів стрімко скорочується.

Тож якими б ефективними не були заходи зі стимулювання економіки – вона може "впертися" у "водну стелю".

Все починається зі стоків

Говорячи про проблеми водопостачання, у нас переважно починають згадувати старі іржаві труби, величезні втрати води при постачанні, нелегальні врізки у водогони та загальну невідповідність успадкованих з часів радянської індустріалізації систем водопостачання. 

Ступінь зносу основних фондів водоканалів вже складає майже 80%, однак в умовах маловоддя нагальною проблемою стає очистка стоків, адже вони потрапляють назад у річки, де нижче за течією знаходяться інші водозабори.

На початку ХХ століття Київ "додумався" влаштувати поля фільтрації каналізаційної мережі вище за течією Дніпра, аніж водозабір, – і досить швидко дніпровська вода стала непридатною для вживання, місту довелося переводити все водопостачання на артезіанське, а вода стала дуже дорогою, особливо для промисловості. 

Казус виправили величезними капіталовкладеннями, однак зараз неможливо розглядати кожне місто, кожен водоканал "у вакуумі", не враховуючи впливу на відповідний басейн річки.

Отже, наразі 33 водоканали входять до топ-100 забруднювачів України – як через застарілість обладнання водоочистки, так і відсутність контролю за викидами. 

Саме поширення мийних засобів зі вмістом шкідливих домішок, зокрема фосфатів, спричиняють "цвітіння" водойм – а отже погіршення якості води на водозаборах.

Для вирішення проблеми потрібне поєднання законодавчих екологічних вимог та модернізація очисного обладнання, яке має технології ще минулого століття – тоді як хімічний склад стоків значно змінився.

Не краща ситуація і з промисловими викидами. Наразі близько 80% підприємств взагалі не мають локальних очисних споруд, і у каналізацію без будь-якої додаткової очистки зливають різноманітні небезпечні речовини (жири, смоли, відпрацьовані нафтопродукти, стружку, вапно, а часом і токсичні рідини). 

Наразі серед лідерів-забруднювачів – паперова, харчова, текстильна, хімічна, металообробна, фармацевтична галузі, та й чимало інших.

Соромно казати, але досі Україна залишається країною вигрібних ям – і в далеких селах, і навіть у столиці. 

Країна має величезний профіцит неочищених стоків: якщо міські мешканці мають доступ до централізованого водопостачання та водовідведення на рівні 99,2% та 96,1% відповідно, то у сільській місцевості – це вже 27,5% та лише 2,5%, тобто стоки в селах не очищаються в принципі. 

Втім, навіть у Києві водоканал з автодором та активістами раз по раз проводять рейди по виявленню врізок у дощову каналізацію – вулиці і навіть окремі мікрорайони столиці лишаються зовсім без централізованої каналізації.

Наразі Україна – ледь не єдина країна Європи, де системи водопостачання та водовідведення досі "лишаються у ХХ столітті", а окремі "прориви" лишаються локальними.

"Велика модернізація": чому в Україні "пробуксовують" міжнародні проекти

З викликом модернізації водоканалів стикнулися практично всі європейські країни, і Україна, здається, єдина держава, яка не спромоглася виробити державної політики їх оновлення. Успішних прикладів чимало. 

Португалія мала наприкінці 1980-х років ситуацію схожу з нашою, 1993 рік – початок стратегічних інвестицій, до 2000 року вкладено 3,5 млрд євро- і в першу чергу працювали з очисними спорудами. 

Польщі знадобилося 10 років для повного оновлення інфраструктури водопостачання і водовідведення, за підтримки Євросоюзу – але і з увагою місцевих політиків. 

Мер Варшави кілька років тому визначила забезпечення міста якісною питною водою одним з пріоритетів – і особисто ходила по помешканнях з перевірками якості води.

Україна також взяла на себе зобов’язання, укладаючи Угоду про асоціацію з Євросоюзом, імплементувати директиви 2000/60/ЄС "Про встановлення рамок діяльності співтовариства у галузі водної політики" для поліпшення стану водних ресурсів. 

Ще на початку 2000-х років два десятки українських водоканалів мали можливість реалізовувати модернізаційні проєкти на кредити Світового банку, ЄБРР, ЄІБ та Фонду чистих технологій, під дуже малі відсотки –0,45-0,75%. Однак, на жаль, подібні проекти реалізуються в Україні дуже важко та з затримками.

У 2014 році Міністерство регіонального розвитку (Мінрегіон, зараз – Міністерство розвитку громад та територій України) та Світовий банк оголосили про відкриття спільної програми "Urban Infrastructure Project-2", в рамках якої 12 українських міст повинні були отримати 350 млн дол на модернізацію міської інфраструктури. 

Проєкт повинен був завершитися в кінці 2020 року, однак кілька проектів взагалі "не запустилися", обсяг освоєних коштів ледь сягає 29%. Проект наразі продовжили до 2022 року, однак якщо у 2019 році обговорювалося продовження програми, то зараз про запуск наступної програми, "Urban Infrastructure Project-3", мова вже не йде.

Причина насправді – не у нестачі коштів, а в тому, що наразі Україна не готова до системних модернізаційних проектів з великими бюджетами та складними технологіями.

Ключовою причиною інституційної неспроможності галузі є криза кадрів – наразі в Україні на місцях практично немає спеціалістів, здатних супроводжувати проекти модернізації водоканалів, навіть компанії національного рівня змушені залучати закордонних експертів та інженерів. 

В Україні немає самопідтримуючої екосистеми підготовки кадрів – роками в першу чергу через низькі зарплати галузь позиціонувалася як непрестижна.

Причину цього визначити легко – економічно необґрунтовані тарифи стають причиною постійного браку грошей у водоканалів навіть на поточні витрати: на реагенти, електроенергію, зарплати, годі й говорити про можливості залучення високооплачуваних професіоналів – їх взагалі в країні лишилося обмаль. 

Відповідним чином деградувала і система освіти – і ми наразі маємо інституційну неспроможність навіть за наявності коштів та технологій.

Для проектування сучасних водопровідних і каналізаційних очисних споруд у українців немає відповідних компетенцій і релевантного досвіду.

Управління водоканалами: кластерна модель та місцеві тарифи

Наразі існує кілька моделей організації управління водопостачанням на державному рівні, однак основних моделей дві: від жорсткої централізації на рівні одного з базових пріоритетів національної безпеки, у країнах, де є дефіцит води (наприклад Ізраїль) – до децентралізації і управління місцевими громадами, у країнах з достатніми водними ресурсами (Швейцарія, що має 6% запасів питної води Європи).

Разом з тим все більшого поширення, особливо у Європі, набуває так звана кластерна модель управління, коли невеликі водоканали об’єднуються у регіональні компанії та корпорації за принципом розподілу басейнів річок. 

Вже після об’єднання може здійснюватися часткова або повна приватизація таких корпорацій, і "прив’язка" до річкових басейнів є запорукою їх зацікавленості у комплексному підході до водопостачання та водовідведення.

Якщо говорити про Україну, то для нас також є прийнятною європейська кластерна модель – з відповідним врахуванням регіональних особливостей. 

Більше того – в умовах обмеженості ресурсів водозабезпечення має стати основою розвитку регіональних економічних кластерів, коли для бізнесу забезпечується максимальне спрощення підключення до інфраструктури водопостачання та водовідведення. 

Власне, схожа модель поширена у світі стосовно індустріальних парків – це вже якщо "спуститися" на рівень міста чи територіальної громади.

Найголовніше усвідомити, що час вертикального модерністського управління, що застосовувалося в умовах радянської планової індустріальної економіки, вже минув – однак разом з тим "спустити" питання водопостачання на рівень територіальних громад, лишивши їх з проблемою "сам на сам" також небезпечно, це може мати негативні і соціальні, і економічні, і екологічні наслідки. Наразі у нас фактично ієрархічна вертикаль зруйнована – однак горизонтальна система не збудована.

Щодо центрального органу державної влади в царині водних ресурсів єдиної ефективної моделі у світі ще не винайшли – у багатьох країнах "водне" питання розпорошене між різними інституціями, ним відають міністерства різного профілю ― як охорони довкілля, так і муніципальних послуг. 

В Україні ситуація схожа – до водних ресурсів причетні не менше семи державних інституцій національного рівня, але єдиної стратегії за 30 років та і не з’явилося.

Натомість водоканали залишаються заручниками страхів політиків з приводу запровадження реальних тарифів – в той час коли мова йде абсолютно не про захмарні цифри, а про цілком прийнятні для громад економічні моделі. 

Для прикладу, "зарегульовані" тарифи на воду у Житомирі складають 18 грн за кубометр води і стоків, а справедлива ціна – 26 грн, де закладено хоча б 5% на розвиток. 

Такими темпами фінансування можна "встигнути" перекласти всі мережі міста за 410 років – але це було б хоч щось, а не збитки.

За належної комунікації з громадою, коли підвищення тарифів супроводжується модернізацією системи, це може бути сприйнято з розумінням – адже ми всі хочемо не просто мати "воду в крані", а й належної якості і без перебоїв у постачанні. 

Приклади тому є: у Дніпропетровській області мешканці кількох сіл погодилися на підвищення тарифу на 45%, коли в рамках швейцарсько-українського проекту DESPRO у громаді відбулася система модернізація водопостачання.

Тарифи повинні розраховуватися за прозорою формулою, має дотримуватися баланс між інтересами споживачів отримувати якісну послугу та економічно обґрунтованим тарифом, який дозволяє підприємству розвиватися – і це розуміли самі споживачі. 

Питання тарифів і справедливої капіталізації водоканалів має "відкрити двері" для інвестицій у галузь – адже за оцінками данської компанії COWI, яка розробляла проект національної водної стратегії України, для модернізації всієї системи водопостачання та водовідведення країни потрібно не менше 40 млрд доларів США.

На першочергові заходи, для зменшення зносу основних засобів на 10% необхідно залучити інвестиції на модернізацію основних засобів на рівні 1 млрд дол. США. 

Тут потрібні і кошти міжнародних фондів, і приватні інвестиції, і державна підтримка – зокрема, доречно запровадити обов’язкове спрямування на водоканали не менше ніж 10% коштів Державного фонду регіонального розвитку – так як ще вже передбачено Бюджетним кодексом щодо енергоефективності та, як не дивно, спортивної інфраструктури.

Стратегія води: державна політика головного ресурсу країни

Резюме нинішньої ситуації – в Україні неможливо запустити системний процес модернізації через деградацію всієї галузі. 

У нас немає комплексного управління водними ресурсами – а проект національної водної стратегії так і не був схвалений Урядом.

Головна проблема української водної інфраструктури не гроші, а відсутність системного розуміння водних проблем, з якими Україна вже може зіткнутися в найближчому майбутньому.

Стратегія має сформувати модель системи – на інституційному, організаційному, регулятивному рівні, визначити механізми управління активами, зв'язків з громадськістю, фінансових аспектів – де взяти гроші на модернізацію і що вона принесе економіці, населенню, як вплине на довкілля. 

Врешті, як країна "навчить" спеціалістів, які впроваджуватимуть проекти модернізації. Врешті, вода – ресурс, який можна обліковувати, і ідея "цифрової води" полягає у створенні моделі ринку водопостачання, що також дасть відповіді щодо необхідних інституцій і механізмів у сучасних умовах, з сучасними технологіями – і сучасними викликами.

Європейські донори, які вже чимало років виділяли гранти і надавали експертів, аби допомогти Україні у підготовці національної водної стратегії, поїхали ні з чим. Але це наша спільна справа – усвідомити, що вода – це ресурс, який може скінчитися.

Можна говорити про набір рішень для "швидких перемог" – створення Національної водної ради для координації державної політики, Водного фонду для забезпечення фінансування модернізації водоканалів, водного акцизу для підприємств, що використовують водні ресурси, який би стимулював їх встановлювати очисні споруди і застосовувати ощадні технології – і це справді дієві рішення.

Але насправді це не просто велика розмова про воду – це питання нашого спільного майбутнього. Адже вода – це життя.