Система формальної освіти в Україні відстає від вимог роботодавців.

Тепер менше уваги приділяється диплому, а все більше — навичкам працівника.

Освіта програє інтелектуальною складовою і відсутністю діалогу з роботодавцями, державною службою зайнятості, Міністерством економіки.

Освітні заклади не враховують прогнози потреб у робочій силі та її кваліфікації при складанні освітніх програм.

Чому так відбувається і чого слід очікувати працівникам та роботодавцям?

На жаль, в Україні соціальні, освітні і ринкові підходи до професійної реалізації та отримання доходів досі підвладні радянським стереотипам. Вони не викорінюються, а мімікрують під нову соціально-економічну реальність. До того ж у нас існують три ринки праці: модний, реальний та київський.

Модні тренди

Модний ринок праці поступово стає масовим, втрачається якість підготовки спеціалістів і рівень їх кваліфікації через необхідність швидко задовольняти попит. Наприклад, фахівців для ІТ-галузі генерують самі роботодавці на базі вищої технічної або математичної освіти. Такі роботодавці не вимагають диплома.

Вони організовують курси з підвищення кваліфікації та відбирають найкращих слухачів. Ринок праці отримує додану вартість — іншим роботодавцям уже не потрібно витрачати кошти на професійну підготовку працівників.

Більш того, крупний роботодавець в ІТ-сфері, розвиваючи компетенції працівників, встановлює рівень кваліфікаційної підготовки для ринку освітніх послуг.

Лише одиниці вищих технічних навчальних закладів користуються попитом серед таких роботодавців. Формальна освіта не готує працівників для модного ринку праці, оскільки дає тільки загальну підготовку, а не потрібну спеціалізацію.

Зовсім інша справа — з гуманітарними професіями. Спеціальності юриста, економіста, перекладача давно вийшли з моди. Здається, їх імідж формують самі навчальні заклади для отримання прибутку, а викладання ґрунтується на шаблонному матеріалі, який оновлюється примусово.

Гуманітарні професії підтримуються прагненням дітей Радянського Союзу дати дітям України ту освіту, про яку вони могли лише мріяти.

Для підтримки належного рівня гуманітарної освіти достатньо якісного інтелектуального внеску викладачів, але більшість корифеїв жодного дня не працювали за спеціальностями, які вони викладають. Лише одиниці з них мають практичний досвід. Тому ринок перенасичений спеціалістами-теоретиками, які з першого дня випуску або безробітні, або працюють не за спеціальністю.

Неприваблива реальність

Загрози реального ринку праці полягають у непопулярності зайнятості в сільському господарстві, промисловості, на виробництві, у соціальній сфері.

Мало хто замислюється над тим, що модний ринок праці розвивається у сфері послуг, але реальний розвиток економіки забезпечують люди, які працюють руками і виконують, на перший погляд, нудну і повторювану роботу.

Для зайнятості на реальному ринку праці достатньо базової професійно-технічної підготовки або вищої освіти за освітнім рівнем молодшого бакалавра. Іноді краще закінчити коледж чи училище, ніж низькоякісний ВНЗ.

Заробіток на реальному ринку праці може перевищувати модний у багато разів, але про це ніхто не говорить через відсутність реальних економічних пріоритетів.

Небезпека полягає у тому, що для підготовки фахівців для реального ринку праці необхідна модернізація матеріально-технічної бази та підвищення кваліфікації самих викладачів. Викладацький склад державних навчальних закладів, які навчають робітничим професіям, старіє й оновлюється дуже повільно.

Альтернативою є корпоративні університети, центри професійної перепідготовки та професійного навчання роботодавців, центри освіти дорослих. Однак їх розвиток потребує інвестицій, до чого приватні інвестори поки не готові.

Реальний ринок праці не привабливий для "піару". Тимчасом саме він є основою розвитку пріоритетних галузей економіки, які не змінювалися з 2013 року (до речі, ІТ нема у цьому переліку), та збереження і створення робочих місць в Україні.

На реальному ринку працюють реальні роботодавці, які на власному гаманці відчувають нестабільність розвитку економіки. На реальному ринку за працівників ще не ведеться боротьба, але про нестачу робочої сили говорять уже давно.

Небажання платити гідну зарплату у відповідь на заявлений функціонал та обсяг праці роботодавці виправдовують відсутністю належної кваліфікації, тому багато нарікань на якість освіти. Однак загроза криється в іншому. Зовсім скоро на українських полях та заводах будуть працювати або "бебі-бумери", або іноземці-гастарбайтери, кваліфікацію яких оцінити важко, а платити можна мало.

Столичні можливості

Є ще третій ринок праці — київський. Як у будь-якому мегаполісі, у Києві роботу знайти легше — пропозицій багато. Столичні роботодавці мають можливість знімати вершки кваліфікаційного рівня спеціалістів різних галузей.

Ризик столичного ринку праці полягає у тому, що він видозмінює уявлення про національний ринок, проєктуючи локальні умови на всі регіони.

Тому виникає нерозуміння, чому працівники в регіонах не мають можливості інвестувати у власний професійний розвиток та підвищення кваліфікації, чому вони не розуміють обурення столичних менеджерів та державних управлінців.

Саме у Києві роботодавці здійснюють найбільше інвестицій у професійне навчання працівників, бо такі витрати для них некритичні. Позитивом київського ринку праці є конкуренція, широка пропозиція неформальних освітніх послуг та впровадження роботодавцями цифрових рішень для навчання працівників.

Формальна ж освіта в Україні пасе задніх, хоча реальність вимагає кардинальних змін. Невдовзі на ринку праці може з'явитися багато викладачів, які не змогли адаптуватися до нових вимог ринку праці і не захотіли змінити підходи до роботи. Змінюйся або шукай нову роботу — головний виклик формальної освіти в Україні.