Помилки хайтек-інноваторів, або Як вийти на ринок глобальних інвестицій

Щороку українські розробники реєструють дедалі більше патентів у найрізноманітніших сферах хайтеку — від штучного інтелекту та біотеху до аерокосмічних та безпекових технологій.

Це руйнує міф про те, що Україна втрачає конкурентні позиції через еміграцію "мізків".

Однак останнє явище теж прогресує разом з ростом нашого інтелектуального потенціалу.

Скільки виростили — стільки ж і втратили. На місце більш досвідчених та амбітних приходять їх молодші колеги, щоб за кілька років роботи в провідному вітчизняному КБ чи лабораторії отримати контракт від General Motors, Microsoft, Intel або Airbus і так само звільнити місце молодшим і дешевшим.

Чому так відбувається? Як можна було б закріпити в Україні людський капітал в царині високих технологій? Є два фундаментальні фактори.

Перший фактор — це політика держави, яка недостатньо робить для популяризації українського інжинірингового потенціалу на світових інвестиційних майданчиках. У багатьох країнах цю функцію виконує передусім держава.

Також держава повинна долучитися до створення більш-менш дієвої системи фінансування високоризикових інновацій, які зазвичай ігноруються ринковими інвестиційними фондами. Тільки підтримана державою венчурна екосистема може покривати експериментальну сферу з низьким коефіцієнтом прогнозованості.

Другий фактор — програшна позиція українських розробників, які тривалий час ігнорували загальноприйняті правила гри у маркетингу високих технологій.

З останнім я зіткнувся на останньому фестивалі українських стартапів Sikorsky Challenge, де мав честь опинитися в складі міжнародного журі. Цей форум щороку відбувається під патронатом університету КПІ ім. Ігоря Сікорського. Він об'єднує і молодих інноваторів, і провідні українські науково-технічні осередки.

Усім їм притаманні три найбільші хиби, що не дозволяють залучати інвестиції. І ті, й інші навдивовижу синхронно припускаються одних і тих самих помилок.

Перша помилка: презентуючи свої розробки потенційно зацікавленій у капіталовкладеннях аудиторії, вони не вдаються до якісного аналізу конкурентного середовища, представляють свої проекти як напрочуд унікальні.

Як наслідок, інвестор змушений витрачати дорогоцінний час на аналіз конкурентного спектру і коли переконується, що йому представили лише одну сторону медалі, остаточно втрачає інтерес до проекту. Демотивації інвесторів можна було б уникати, власноруч провівши фаховий конкурентний аналіз.

Друга помилка: розробники настільки органічно живуть власними проектами, що саму технологічну "начинку" вважають важливішою за її імплементацію на реальному ринку високих технологій. Між тим саме це найбільше цікавить інвестора — сфера застосування та обсяги серійного виробництва.

Українським розробникам бракує базових знань у царині маркетингу. Це саме те, чого навчають західних студентів: як найефективніше застосувати свої знання і як найдорожче продати свої навички. Західні студенти ставляться до цього з ентузіазмом, адже за отримувані знання вони теж платять чималі кошти.

Таким чином, хоча наші розробники вміють робити оригінальні продукти, для їх продажу вони змушені шукати "мецената".

З цього випливає третя помилка — невміння обґрунтувати вартість розробок, виходячи з глобальної технологічної кон'юнктури, розписати бізнес-план їх реалізації або скласти грамотне технічне завдання інвестиційного проекту. Принцип "у нас є розробка, дайте нам грошей" на глобальному ринку не працює.

Так, Україні бракує і державної венчурної підтримки, і ефективної мережі "бізнес-ангелів", і належної дерегуляції. Проте тут зміни є справою не одного року. Мова йде про те, що можна усунути одним вольовим зусиллям і здобути кілька очок.

Допоки українським інноваторам бракуватиме презентаційної та маркетингової складових, долучитися до глобального інвестиційного пирога самотужки їм не вдасться. Так само, як і дорого продатися комусь у Кремнієвій долині. Там уміють рахувати лише свої гроші, а не гроші наших інноваторів.