Бідні села — донори багатих міст

Бюджетна децентралізація дозволила місцевим громадам отримати зовсім інші кошти.

Бюджети міст обласного підпорядкування зросли у 20-30 разів. Бюджети розвитку обласних центрів перевалюють за мільярди.

Бюджети міст-мільйонників уже більші за обласні бюджети.

Проте існує бюджетний парадокс, який залишився у спадок від старої системи. Це фінансування мережі комунальних установ з обласних бюджетів. Згадаймо: ще п'ять років тому в обласних бюджетах залишалося 25% ПДФО, зараз — лише 15%.

У 1990-2000-х роках усі місцеві бюджети так або інакше залежали від обласного бюджету. Зараз у нас кожен район чи ОТГ мають прямі міжбюджетні відносини з державним бюджетом і менше залежать від обласного бюджету, а для обласних бюджетів випробуванням є фінансування обласних закладів.

З огляду на порівняне багатство міст жителі сіл здійснюють непотрібні їм видатки, але про цю проблему не прийнято говорити. Простий приклад: до обласного бюджету усі жителі, що працюють, платять по 15% від податку на доходи фізичних осіб. Навіть з мінімальної зарплати виходить близько 100 грн щомісяця.

Платить і житель обласного центру, і житель села Забурбелівки за 200 км. За ці кошти у кожному обласному центрі тільки в галузі культури утримуються дві-три обласні бібліотеки із штатом понад сто працівників кожна.

Ці люди отримують зарплати з обласного бюджету, а 60% ПДФО сплачують у бюджет обласного центру, роблячи цей бюджет ще більшим. Тепер скажіть: хтось у Мелітополі чи Якимівці знає, де у Запоріжжі розташована обласна дитяча бібліотека? А платять справно, щоб дітям з обласного центру було зручно.

Ще у кожному обласному центрі є філармонія і два-три театри. Усі, як правило, обласні. Класичний театр і театр юного глядача. Тільки для того, щоб сумські діти ходили до театру, батьки сплачують кошти у Шостці, Конотопі, Ромнах і далеких хуторах, де діти про філармонію і не чули.

Заслужений артист, який за два-три виходи на сцену щомісяця отримує 10 тис грн, платить у міський бюджет понад 1 тис грн ПДФО з коштів, сплачених вусатими сільськими дядьками, котрі про систему Станіславського й не чули.

Ще у кожному обласному центрі є кілька музеїв. Один краєзнавчий — вони схожі один на одного, як брати-близнюки. Ще є художній музей. Ще — всіляких місцевих знаменитостей, як от музей Чехова у Сумах. Усі мають статус обласних. Утримує їх уся область, а послуги отримують переважно жителі обласного центру.

Так не лише у галузі культури, а і в медицині, освіті, спорті. У Сумах є ДЮСШ "Барса". У футбол грають 600 сумських дітей, а платять… Ну, ви здогадалися. Більше того, в районі відкрили філію "Барси", але утримують її з районного бюджету. Як в анекдоті: спочатку куримо твої сигарети, а потім — кожен свої.

Звичайно, є заклади, які потрібно утримувати за кошти обласного бюджету. Наприклад, спортивні інтернати, обласну клінічну лікарню, онкодиспансер. Однак більшість закладів, розташованих в обласному центрі, можуть спокійно утримуватися самими містами, бо працюють вони винятково на городян.

Отже, більшість закладів слід передати з балансу областей на баланси обласних центрів. Це вивільнить сотні мільйонів гривень для того, щоб область могла балансувати через дотації слабкі громади або збільшувати розмір субвенцій на розвиток інфраструктури громад через прозорі конкурси. Однак зробити це важко.

Який міський голова захоче взяти такі видатки на себе? Це ж вигідно: обласний центр, райони, ОТГ утримують об'єкти, якими користуються жителі міста. Навіщо порушувати статус-кво? Гроші, які б мусили йти на утримання закладів, можна витрачати на реконструкцію об'єктів силами своїх фірм і "кучеряво" жити.

Противниками змін можуть бути і обласні адміністрації. Мовляв, якщо все віддамо місту, то чим будемо управляти? Щоб розказувати, що отримувачами вигоди є вся область, можна кілька разів на рік зводити безкоштовно депутатів на спектакль чи провести в обласному театрі конференцію педагогічних кадрів.

Тимчасом сільські діти в театрі за все життя не побувають жодного разу, але то таке. Виростуть, втечуть з бідних сіл у багаті міста і сходять.

Перегляд системи утримання комунальних закладів у регіонах назрів, та охочих здійснювати зміни не видно. Формувати громадську думку повинні, передусім, лідери нових об'єднаних громад. Вони мусять розказувати, що нинішня система відносин несправедлива. Так буде і далі, якщо цю проблему не порушувати.