Як Україна експортує капітал

Новина про придбання МХП одного з найбільших виробників птиці в Іспанії, а згодом і великого виробника в Греції, викликала значний медіаінтерес. Насправді це не окрема історія успіху, а етап процесу, який триває понад двадцять років.

Якщо шукати відправну точку сучасної міжнародної експансії, яку веде український бізнес, то її можна віднести до 2004 року, коли корпорація ІСД набула контролю над угорським металургійним комбінатом Dunaferr. На той момент це виглядало майже екзотикою. Український капітал уперше не просто продавав продукцію за кордон, а купував великий виробничий актив у країні Європейського Союзу.

Щоб зрозуміти значення цієї події, варто згадати одну особливість української економічної історії. Українці традиційно були більш осілим народом, ніж багато інших європейських націй. Економічна модель будувалася навколо землі, господарства та місцевого ринку. Не випадково ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття українські землі були територією економічного тяжіння. Батьки Хрущова та Брежнєва переїхали з Курської губернії на Донбас і Катеринославщину не через політичні причини, а саме тому, що тут було більше роботи і вищі заробітки.

За радянських часів Україна була одним із головних виробничих центрів СРСР, але зовнішньоекономічна діяльність централізовано велася через Москву. Союзні міністерства укладали контракти, розпоряджалися валютною виручкою та визначали зовнішні ринки. Українські підприємства могли виробляти продукцію для всього світу, але не мали права в цьому світі працювати.

Після 1991 року незалежна Україна отримала промисловість, але не отримала сформованої школи міжнародного бізнесу. Перший етап експансії українським капіталом тривав у 2004-2013 роках. Його рушійною силою стали великі фінансово-промислові групи. ІСД купував активи в Угорщині та Польщі.

"Метінвест" формував міжнародну мережу збуту, "Інтерпайп" посилював присутність на ринках трубної продукції. Проте це були поодинокі випадки, про масовий вихід українського бізнесу за кордон мова не йшла.

Довгий час українська економічна дискусія концентрувалася навколо експорту товарів, трудової міграції або залучення іноземних інвестицій. Значно менше уваги приділялося виходу українських компаній на зовнішні ринки через створення власних підприємств, купівлю активів і формування міжнародних груп.

Зараз цей процес неможливо не помічати, бо явище стало системним. Першими виходити за кордон почали великі фінансово-промислові групи. ІСД придбав Dunaferr в Угорщині. Металургійні компанії створили торговельні структури та сервісні центри в ЄС. "Інтерпайп" наростив присутність на ринку трубної продукції. Аграрні компанії почали працювати на зовнішніх ринках як інвестори.

Проте до 2014 року цим займалася відносно невелика група провідних компаній. Для більшості українського бізнесу головними залишалися внутрішній ринок та країни СНД. Саме тому перелом 2014 року виявився настільки важливим. Він спричинив шокову втрату ринків. До російської агресії значна частина українського бізнесу була вбудована в російський ринок та ринки Центральної Азії.

Для машинобудування, вагонобудування, сектору промислового обладнання, окремих сегментів харчової промисловості Росія залишалася одним із головних покупців їх продукції. Саме тому економічний тиск став інструментом впливу Кремля на Україну. Мета – через торговельні обмеження, блокування експорту та руйнування виробничих зв'язків посилити економічні проблеми, вплинути на внутрішньополітичну ситуацію і змусити Україну переглянути політичний курс.

Для багатьох українських підприємств це означало шокову втрату основного зовнішнього напрямку протягом короткого часу. Частина підприємств не пережила цього удару і була вимушена скорочувати або закривати виробництва. Однак значна частина бізнесу на ходу шукала нові ринки. Компанії проходили сертифікацію за стандартами ЄС, адаптували продукцію до нових вимог, створювали представництва та логістичну інфраструктуру в Євросоюзі.

Економічний шок 2014-2015 років став для значної частини українського бізнесу точкою примусової зміни бізнес-моделі. Російський тиск не зупинив український бізнес – він його переформатував. Якщо 2004 рік став для українського капіталу початком міжнародної експансії, то 2014-й – початком переорієнтації на ЄС.

Велика війна спрацювала як прискорювач. Бізнес отримав кілька стимулів для виходу за кордон. По-перше – питання безпеки. По-друге – необхідність диверсифікувати виробничі ризики. По-третє – доступ до нових ринків та фінансових ресурсів. По-четверте – поява великої української громади в ЄС.

Після 2022 року починається стрімке зростання української підприємницької активності за кордоном і тут виникає проблема. Україна майже не веде системної статистики власної бізнес-присутності за межами країни. Ми добре знаємо, скільки експортуємо зерна, металу чи олії, але майже не знаємо, скільки українських компаній працюють за кордоном. Оцінити масштаб дозволяють окремі цифри.

У Польщі після 2022 року українці зареєстрували понад 123 тис. бізнесів різних форм, 29 тис. компаній мають українських власників. У деякі роки кожен десятий новий бізнес у Польщі створювали українці. У Чехії лише за 2025 рік українські громадяни заснували понад 2,2 тис. компаній. Це лише дві сусідні країни.

Можна говорити про формування масштабної української бізнес-діаспори – не трудової, а підприємницької. Ми в точці переходу від експорту товарів до експорту капіталу. Найважливіша зміна полягає навіть не в кількості нових компаній, а в зміні моделі поведінки бізнесу. Продаж продукції за кордон – це експорт товарів. Придбання підприємства за кордоном – це вже експорт капіталу.

Саме це бачимо на прикладі МХП. Компанія не просто продає курятину в ЄС, а купує там виробничі активи. Схожі процеси відбуваються у фармацевтиці, ІТ, логістиці, сфері оборонних технологій. Українські виробники безпілотників створюють підприємства за кордоном не лише через безпекові ризики, а й для приєднання до міжнародних виробничих ланцюгів та доступу до інвестицій.

В українському дискурсі вихід бізнесу за кордон часто сприймається як проблема. Такі побоювання зрозумілі, бо кожна інвестиція, зроблена в Польщі або Чехії, сприймається як інвестиція, не зроблена в Україні. Однак усі країни, які проходили шлях економічного зростання, починали експортувати капітал. Через це проходили Польща, Туреччина, Південна Корея. Поява компаній, здатних купувати активи за кордоном, свідчить не про деградацію бізнесу, а про його дорослішання.

Україна вперше стикається з цим явищем. Питання не в тому, чи здатні українські компанії працювати на міжнародних ринках. Вони показали, що можуть. Питання в тому, чи здатна Україна залишатися конкурентною для власного капіталу.

За 22 роки бізнес пройшов шлях від придбання металургійного заводу в Угорщині до купівлі великих виробничих активів в Іспанії та Греції. Свій іспит він уже склав. Тепер іспит має скласти держава. Головне питання найближчих років не в тому, чи можуть українські компанії інвестувати в Польщі, Чехії чи Іспанії. Головне питання – чи конкурентна Україна для своїх інвесторів порівняно з іншими країнами.