Госпредприятия - для украинцев или олигархов?

Одного чудового недільного дня, сидячи в офісі, натрапив на цікаве дослідження: опитування корпоративних директорів, яке щорічно готує PricewaterhouseCoopers.

Ось один з ключових висновків.

"Більшість компаній дивиться далеко вперед, орієнтуючись на зростання вартості активів акціонерів у довгостроковій перспективі. Але водночас у них є потреба дивитися у дзеркало заднього огляду та задовольняти короткострокові очікування інвесторів у вигляді квартального прибутку".

Абсолютно впевнений, що ці принципи поділяє більшість директорів українських компаній. Але - лише приватних.

Мені дивно, важко і гірко визнавати, що на державних підприємствах в Україні ситуація радикально відрізняється.

На держпідприємства не вплинули ні революція, ні війна: ці фортеці приватних інтересів досі непохитні. Час для них ніби зупинився.

Вони умудряються не створювати, а знищувати цінність, і при цьому чи не найяскравіше ілюструють найбільше зло і перешкоду для прогресу - корупцію.

Де починається корупція на держпідприємствах? Вона ніде не починається і не закінчується. Вона просто є. Всюди. Ось лише кілька прикладів.

Бажаєте призначити генерального директора? Будь ласка: це коштує 10 млн дол. Чи може новий генеральний призначити своїх заступників? Дуже рідко. Кожна група лобістів хоче отримати свою частку впливу і намагатиметься керувати призначеннями - і знову корупція.

Аудит? "Ні, дякуємо, нам і так добре! Ми самі собі проводимо аудит - швидко, дешево і сердито. Навіщо витрачатись іще?" - тільки й чуємо у відповідь.

Фінансові плани? Компанії вдають, що їх пишуть, а міністерства вдають, що їх читають. Бо й ті, й інші знають: у кінцевому підсумку за 5-10 тис дол чиновник махне чарівною паличкою, і звіт затвердять.

Закупівлі? Чому б якнайшвидше не перейти на Prozorro? "Prozorro - це добре, але є деякі недоліки. Наша власна система й без того працює". Скільки грошей при цьому осідає у приватних кишенях - достеменно не знає ніхто.

Продажі - це взагалі окрема пісня. Все продається тільки через посередників. Обґрунтування геніальне: ми так продаємо, бо так хоче кінцевий покупець.

Навіть не буду торкатися політики виплати дивідендів, бо це вищий пілотаж, і до цього наша розмова доходить рідко.

Таких абсурдних виправдань корупції у держкомпаніях, на жаль, безліч.

Дозвольте мені процитувати деякі ключові висновки огляду PWC-2015 і порівняти з тим, що ми маємо у секторі держпідприємств.

"Збільшення часового горизонту планування стратегії: директори фокусуються на все більш довгостроковій перспективі. 58% з них кажуть, що їхній стратегічний горизонт перевищує п'ять років". У нас - не більше року.

"Директори в усьому світі намагаються диверсифікувати своє правління для того, щоб відповідати довгостроковим потребам". У нас правління, як правило, є результатом політичного компромісу.

"IT-стратегія є високим пріоритетом майже для всіх європейських компаній на рівні правління, адже ефективне використання ІТ - ключовий фактор успіху чи неуспіху". Без коментарів. Нам до цього ще дуже далеко.

"Директори вважають, що приділяють недостатньо уваги пошуку та підготовці своїх наступників і наголошують, що ефективне лідерство є надзвичайно важливим для довготермінового успіху компанії".

У нас деякі директори працюють по 50 років, а інші, навпаки, змінюються з кожним новим складом уряду. До довгострокової ефективності це стосунку не має.

"Управління талантами є одним з пріоритетів. Залучення та утримання найкращих є ключовим чинником у створені конкурентної переваги в довгостроковій перспективі". У нас з існуючими зарплатами та рівнем корупції держпідприємства не можуть бути привабливими працедавцями для тих, чиї наміри чесні.

Який з цього висновок? Пацієнт хворий настільки, що лікуванням пігулками не відбудешся. При цьому пацієнт не хоче ні лікуватися, ні визнавати, що він хворий. Такими пацієнтами заповнена вся лікарня. Потрібне жорстке хірургічне втручання.

У такій ситуації пацієнтів слід передати іншим лікарям - тим, хто має ресурси і можливості. Інакше кажучи - залишити у державній власності та управлінні тільки стратегічні підприємства, а все інше продати у приватні руки.

У цей перехідний час із слабкими інституціями, постійними змінами в уряді і високою толерантністю до корупції держава не може бути ефективним власником.

Ключові об'єкти - стратегічні державні підприємства, на мою думку, повинні керуватися не з 15 міністерств, а з єдиного центру: холдингової компанії або компанії з управління активами. Єдина структура зосередить функції управління, передасть їх від держави фахівцям з міжнародним досвідом.

Такий крок захистить стратегічні підприємства від політичних впливів. Міністерства повинні розробляти та втілювати державну політику, а не керувати бізнесом.

Нас часто питають: як ви збираєтеся управляти державним банком та державною нафтовою компанією з єдиного центру? Це можливо? Так, можливо. Більше того - доцільно. Така практика добре зарекомендувала себе у багатьох країнах.

За даними ОЕСР, з 2000 року до централізованої моделі управління держпідприємствами перейшли Чилі, Китай, Фінляндія, Франція, Угорщина, Корея, Словенія, ПАР та Росія. У Швеції команда, яка керує держкомпаніями, відокремлена від функцій секторальної політики і складається з 34-х професійних управлінців. Жоден з них не є політиком чи держслужбовцем.

Зрештою, такий підхід добре працює і у приватному секторі. General Electric виробляє двигуни для літаків, лампочки і надає банківські послуги. Berkshire Hathaway Уорена Баффета володіє значними частками і бере участь в управлінні такими різними за профілем компаніями як Gillette, Coca Cola та NetJets.

Суверенні фонди у світі успішно інвестують в абсолютно різні підприємства. Скрізь їм допомагають професіонали, які замотивовані працювати ефективно в інтересах акціонерів. У нашому випадку таким акціонером є український народ.

Що отримають українці від приватизації державних компаній? Якщо у нас буде менше держпідприємств, то ВВП зростав би на позаплановий відсоток щороку.

По-перше, більшість цих компаній почала б працювати в умовах конкуренції. По-друге, замість того, щоб завдавати державі збитків, ці підприємства генерували б прибуток, створювали робочі місця та залучали інвестиції.

Україна добре пам'ятає непрозору приватизацію в минулому. Занепокоєння громадян, депутатів та суспільства загалом, що приватизація відбудеться за аналогічним сценарієм, цілком зрозуміле. Проте ми мусимо врахувати уроки з минулого і пройти цей шлях прозоро і чесно.

МВФ, Світовий банк та ЄБРР підтримають прозорість приватизації, аби ніхто не сказав, що активи віддали олігархам чи наближеним до влади особам.

Деякі депутати висловлюються за участь вітчизняних олігархів у приватизації держпідприємств. Але так ми вже робили, і що у підсумку? За 25 років управління приватизованими підприємствами олігархи не витратили на їх модернізацію жодної копійки. Саме тому наша промисловість ледь животіє.

Чому ми повинні вірити їм цього разу? Зіпсована репутація олігархів не дозволяє їм залучати кошти для розвитку підприємств на боргових ринках капіталу.

Стратегічний іноземний покупець державних активів не має таких вад, а тому здатен залучити дешеві гроші для створення робочих місць. Варто дивитися переважно у їх бік - це оптимальний шлях для країни.

Реформа держпідприємств залежить того, чи прийме Верховна Рада запропоновані Мінекономрозвитку законопроекти. Насамперед, потрібно якнайшвидше прийняти закони, які встановлять правила прозорої приватизації.

Йдеться про скасування обов'язкового продажу 5-10-відсоткового пакета акцій стратегічних підприємств на фондових майданчиках перед їх роздержавленням. Ця норма блокує весь процес. Також треба проголосувати закон про залучення до приватизаційного процесу незалежних радників.

Планувалося, що парламент проголосує за документи з пакета реформ держпідприємств разом з багатьма іншими нашими ініціативами ще до місцевих виборів. Не встигли, але надія є - далі нас чекає довгий період без виборів.

Зміни незворотні, і це надихає.

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.