Чому Україна щороку провалює приватизацію

В Україні існує близько 3 500 державних підприємств, які належать ФДМ. Щороку розробляється план продажу компаній і щороку ці плани не виконуються.

Наприклад, у 2016 році ФДМ планував заробити 17,1 млрд грн від продажу пакетів акцій та інших активів, тоді як фактичні продажі становили лише 192 млн грн. Сталося так, що план на 2017 рік також передбачає отримання 17,1 млрд грн від приватизаційних продажів, але цієї мети теж навряд чи вдасться досягнути.

Неспроможність виконати плани часто пояснюють різними політичними діями й мотивами тих, хто перебував при владі в певний час. Щирість намірів уряду продати або не продати певні компанії, а також недостатньо прозорий або конкурентний процес продажу викликають цілком закономірні запитання.

При цьому мало уваги приділяють економічним, фінансовим та юридичним перешкодам, які існують у багатьох державних компаніях і заважають їх продажу.

Занадто мало уваги присвячують ключовому питанню: "А що саме продається?".

З огляду на економічні, фінансові чи юридичні чинники, які зводять нанівець можливе підписання угод, багато компаній, згаданих у поточному плані приватизації, надзвичайно важко продати чи принаймні зробити це за взаємовигідною ціною, і це не перебільшення.

Існує велика різниця між продажем права власності на життєздатну чи потенційно життєздатну компанію і продажем права власності на руїни. Те, чи є компанія життєздатною — реально або потенційно — чи мертвою, впливає не тільки на ціну, яку запропонують потенційні покупці, а й на ту, що визначить ФДМ.

Коли позиція й наміри продавця принципово відрізняються від позиції та намірів покупця, спалахують конфлікти і виникають невдачі. Усі ці перешкоди на шляху до приватизації очевидні у нинішніх намаганнях ФДМ продати вдруге пакет акцій Запорізького виробничого алюмінієвого комбінату (ЗВАК) у розмірі 68%.

Економічні, фінансові та юридичні проблеми, які призвели до банкрутства компанії та ускладнили приватизацію, підкреслюють безліч проблем, пов'язаних із життєздатністю й потенційним продажем усіх державних компаній.

Заручники історії

Тривалу і складну історію приватизації ЗВАК можна коротко описати так.

ФДМ уперше продав пакет акцій у розмірі 68% у 2004 році.

Угода про продаж містила вимогу, згідно з якою покупець №1 (російська компанія "АвтоВаз інвест". — ЕП), повинен був погасити кредит у розмірі 75 млн дол, який взяла державна на той час компанія в Українському експортно-імпортному банку під урядові гарантії, щоб придбати лінію з виробництва алюмінієвої фольги.

Уряду не пощастило: коли державну компанію корпоратизували з метою продажу, до новосформованого статутного фонду не ввійшли ні борг за виплату кредиту, ні активи, придбані за кошти кредиту. Не були вони згадані і в балансі нової компанії.

Придбавши 68% акцій ЗВАК, покупець №1 став пропорційним власником балансу компанії, тобто офіційного переліку активів і пасивів, що належать компанії.

Завдяки цьому покупець №1 домігся, щоб український суд відхилив вимогу про погашення цього кредиту. Позика була видана під зобов’язання третьої сторони — Міністерства фінансів, що виступала гарантом позики, а не ЗВАК.

Придбані активи ніколи не використовувалися, вони пролежали 20 років на складі. Це приклад неймовірної безграмотності, наслідки якої відчуваються донині.

У 2007 році покупець №1 продав свій пакет акцій покупцю №2 (кіпрській Velbay Holdings Limited, яку пов'язують з російською "РусАл" Олега Дерипаски. — ЕП). Покупець №2 кілька років експлуатував завод, а в 2011 році припинив виробництво у відповідь на падіння цін на алюміній та зростання вартості електроенергії.

Уряд як власник електростанцій міг розробити угоди про постачання струму з поділом ризиків на кшталт тих, що використовуються в інших країнах, але вирішив цього не робити. Натомість він подав позов до українського суду проти покупця №2 за несплату кредиту в розмірі 75 млн дол Укрексімбанку і виграв справу.

Так уряд повернув собі право власності на 68% акцій. Хоча один з українських судів раніше постановив, що покупець №1 не відповідає за цей кредит, другий суд вирішив, що покупець №2 відповідає за початкову угоду про приватизацію між ФДМ і покупцем №1 та у формі компенсації повинен передати уряду право власності на пакет акцій. Таке, як кажуть, і в страшному сні не насниться.

Неприваблива пропозиція

Що насправді отримав би потенційний покупець №3, якби купив ті 68% акцій? Первинний алюміній зараз не виробляють — є тільки дрібне виробництво алюмінієвих проводів з використанням закуплених злитків та оборотного брухту. Виробництво почали тільки у 2017 році, і обсяг продажів наразі незначний.

Щоб відновити виробництво первинного алюмінію, потрібно щонайменше 250 млн дол інвестицій для заміни виробничих активів, яких позбувся покупець №2, і модернізації виробничих активів. Тоді завод зможе стати конкурентоспроможним.

Статистичні дані щодо виробництва алюмінію свідчать, що ЗВАК споживав на 25% більше кіловат-годин електроенергії для виробництва однієї тонни алюмінієвих злитків порівняно із середнім світовим показником.

Оскільки вартість електроенергії зазвичай становить 30-40% від загальної вартості виробництва, ЗВАК опинився у невигідному конкурентному становищі як відносно дорогий виробник на нестабільному ринку, де всі виробники приймають ціну, визначену ринком, а рентабельність залежить від вартості виробництва.

Це основна причина, чому ЗВАК врешті призупинив виробництво, і чому багато компаній у світі мають укладені угоди про постачання електроенергії, згідно з якими тарифи на електроенергію прив'язані до цін на алюміній.

Як уже згадувалося, купівля акцій означає отримання пропорційної власності та відповідальності за активи й зобов'язання компанії, зазначені у її балансі. У ситуації із ЗВАК на 31 грудня 2016 року загальна вартість усіх матеріальних активів і всіх нематеріальних активів становила 241 млн грн.

Натомість компанія має величезні зобов'язання, що "збалансовані" з активами через кумулятивну "нерозподілену втрату" у розмірі 6,7 млрд грн. Це приголомшливе свідчення цілковитого економічного занепаду.

Ще тривожнішими є зобов'язання, що перейдуть покупцеві: 176 млн грн несплачених податків та платежів до Пенсійного фонду, 680 млн грн кредиторської заборгованості, 1,98 млрд грн "інших" зобов'язань і 3,6 млрд грн боргів з відсотками компаніям, які належать покупцеві №2.

Які є фактори ризику?

По-перше, потенційний покупець №3 не буде єдиним власником ЗВАК. Пакет акцій у розмірі 30% належить кіпрській компанії, яка може бути пов'язана з колишнім покупцем №2. Покупцю, стережися?

По-друге, до суттєвих юридичних ризиків належать незавершені правові спори між урядом і покупцем №2, у якого 2016 року вилучили право власності із сумнівним обґрунтуванням, а також потенційні позови проти покупця №3 з боку покупця №2 або власника пакета акцій у розмірі 30%. Кому потрібні такі зайві клопоти?

По-третє, для відновлення виробництва первинного алюмінію доведеться вирішити проблему забезпечення доступного і надійного електропостачання. Однак це виходить за рамки повноважень ФДМ, його цікавить тільки продаж акцій.

Спочатку купити пакет акцій, а потім намагатися вирішити проблему електрики означає піти на серйозний ризик. Тому малоймовірно, що знайдеться покупець №3, який купить ЗВАК і зробить такі великі капіталовкладення.

Приватизаційне рішення

Розробити приватизаційне рішення означає визначити, яким є бажаний результат продажу. Якщо його єдина мета — заробити гроші для бюджету, якщо уряду байдуже, що станеться з компанією потім, тоді ніякої стратегії не потрібно. Акції або куплять, або їх долучать до нереалістичного плану продажів на наступний рік.

З огляду на катастрофічну ситуацію, у якій опинилася компанія, її навряд чи придбають для якихось інших цілей, крім ліквідації, і то за умови, що вдасться уникнути юридичних ризиків та описаних вище фінансових зобов'язань.

Такий сценарій ніяк не вплине на економічне зростання: не створить робочих місць, не сприятиме розвитку бізнесу, не стимулюватиме місцеву економіку.

Покупець, який бажав би виробляти електричні проводи, міг би зберегти за собою необхідні активи й ліквідувати або здати в оренду непотрібні активи, утримувати невеликий штат і таким чином робити бодай невеликий внесок у місцеву економіку. Проте масштаб накопичених ризиків і боргів роблять цей варіант малоймовірним.

Покупець, який плануватиме відновити виробництво первинного алюмінію, постане не тільки перед цими витратами й ризиками, а й муситиме здійснити істотні капіталовкладення і вирішити проблему тарифу на електроенергію.

Можливо, єдиний спосіб вийти з цієї ситуації — розробка урядом стратегії, яка передбачатиме приватизаційне рішення, а не просто приватизаційний продаж? Це рішення могло б виглядати так: уряд ініціює банкрутство компанії для ліквідації всіх зобов'язань, зокрема власного капіталу та всіх активів.

Насамперед уряд має претензії щодо несплачених податків і вимоги щодо покриття зобов'язань перед Пенсійним фондом. Можна було б зібрати єдиний пакет активів (а не акцій), необхідних для виробництва первинного алюмінію, і продати його, паралельно уклавши договір про електропостачання і тарифи.

Або ж корисні активи можна було б упорядкувати у формі життєздатних пакетів активів, щоб підтримати, до прикладу, виробництво електричних проводів.

Будь-які інші активи можна продати або утилізувати. Уряд міг би компенсувати заборговані йому кошти через продаж активів, тоді як анулювання заборгованості й закладеного капіталу усунуло б юридичні ризики та фінансові зобов'язання.

Звичайно, будь-яке потенційне рішення можна легко розкритикувати як неможливе, надто якщо воно вимагає від уряду трохи більше зусиль, якщо це не просто намагання продати акції, як хтось продає, наприклад, картоплю.

Проте якщо уряд хоче реформувати процес приватизації заради економічного зростання і створення робочих місць, а не просто отримати гроші для бюджету, то він мусить знайти кращий шлях. Як кажуть, якщо є бажання, знайдеться і рішення.

VoxUkraine для "Економічної правди"