Капіталізм в Україні: альтернативи немає

Кілька днів тому я мала нагоду взяти участь у дебатах, організованих BBC World News, британською компанією Intelligence Squared та Фондом "Ефективне управління". Тема дебатів була такою: "Капіталізм не спрацював на пострадянському просторі".

Іншими спікерами були російський політик та економіст Ірина Хакамада, британський журналіст Давид Аароновіч та народний депутат Андрій Шевченко. Цікаво, що іноземні доповідачі висловлювалися на захист основної теми дебатів, а українські - спростовували її.

ВВС World News транслюватиме дебати чотири рази - 3 та 4 липня.

Більшість аргументів і "за", і "проти" були прості. Аудиторія поставила низку важливих та провокаційних питань. На початку та в кінці обговорення організатори влаштували голосування, і я дуже рада, що наші з Андрієм Віталійовичем аргументи схилили значну частину присутніх на наш бік.

[B]

Проте, разом з іноземними учасниками дебатів я була здивована численними запитаннями аудиторії, які, на жаль, засвідчили недостатню обізнаність щодо базових принципів ринкової економіки.

Такі дискусії дуже важливі, завдяки їм у суспільстві зростає поінформованість щодо економічної політики та пов'язаних з нею питань. Виборці повинні краще розуміти складність державних рішень, які впливають на їхнє життя та майбутнє.

На жаль, наші громадяни рідко усвідомлюють, що популістські пропозиції соціальних подарунків зазвичай приховують "хробака у яблуці".

Дебати BBC були присвячені успіху вільних ринків у країнах колишнього радянського блоку. Запитання залу показали, що, як і раніше, існує багато міфів щодо вільного ринку та власного досвіду України. Тому я б хотіла навести додаткові аргументи щодо порушених під час дебатів питань.

Міф перший: капіталізм - несправедлива за своєю сутністю система

Слово "капіталізм" набуло політичного забарвлення, особливо у колишньому Радянському Союзі, де він протягом 70 років зазнавав нищівної критики. Тому для його адекватної оцінки потрібно відкинути емоції та упередження і спочатку зрозуміти, чим насправді є капіталізм та ринкова система.

За визначенням "вільний ринок" повинен мати такі складові: приватна власність захищена законом, приватне виробництво базується на прибутковому стимулі та вільній конкуренції, працюють механізми ринкового ціноутворення, де ціни визначаються попитом та пропозицією шляхом взаємодії виробника і споживача.

У ринковій системі економічні рішення диктує споживач. Як сказав австрійський економіст Людвіг фон Мізес, який, до речі, народився у Львові 1881 року, "споживач - це капітан, споживачі точно визначають, що повинно вироблятися, якої якості і в якій кількості, капіталісти можуть зберігати та примножувати свої багатства тільки тоді, коли будуть якнайкраще задовольняти бажання споживачів".

У ринковій системі взаємодія між покупцем і продавцем визначає реальну вартість товару або послуги. Знаючи реальну ціну витрат, робочої сили та продукту, інвестор може розподілити капітал максимально ефективно і продуктивно.

Жодна держава, якими би благими не були її наміри, не здатна зробити мільйони економічних розрахунків, необхідних для визначення реальної ціни на всі продукти та послуги, а також організувати комплексну національну економіку.

Нобелевський лауреат Фрідріх фон Гаєк стверджував, що для централізованого планування економіки соціалістичний уряд повинен був мати відповідні знання та контролювати всі аспекти життя, а це неминуче призводить до тоталітаризму.

Отже, поверхневе твердження про неетичність капіталізму не враховує, що ринкова система забезпечує найбільшу свободу для величезної кількості людей. Економічна свобода є необхідною передумовою для свободи політичної.

Ринкові системи виправдали себе в усьому світі, вони забезпечують найефективніше економічне зростання, найвищі стандарти життя, найбільші свободи та найнижчий рівень корупції.

Капіталізм також не означає, що у державі зникають соціальні стандарти. Просто громадяни повинні свідомо обирати кількість свого доходу, який вони хотіли б розподіляти, а держава має відмовитися від зайвих патерналістських функцій.

Міф другий: поступові реформи - краще, ніж шокова терапія

Я була здивована, коли під час дебатів почула від аудиторії думки, що Україна зазнала "шокової терапії", та вислови на захист поступових реформ або "третього", винятково "українського" шляху. Думається, два десятиліття безплідних пошуків цього утопічного маршруту могли б прищепити імунітет від цих фантазій.

Насправді Україна однією з останніх країн колишнього радянського блоку вдалася до серйозних ринкових реформ. У 1991-1993 роках ми посідали останнє місце з-поміж 21 країни Центральної та Східної Європи за темпами впровадження структурних економічних реформ.

Наші реформи були повільними і фрагментарними, вони не ствердили верховенство закону і правову інфраструктуру власності, які б забезпечили входження усіх громадян до капіталістичної системи.

Невелика кількість ліберальних реформаторів завжди вела нелегку боротьбу проти існуючої еліти. Зазвичай, варто було їм розпочати будь-які серйозні перетворення, як вони зазнавали засудження і усунення.

Усі країни регіону, які обрали шлях поступових реформ, у підсумку мали високий рівень інфляції, масштабніше та триваліше падіння виробництва, нерівність доходів, більшу корумпованість і менш розвинуту демократію.

Кожна часткова реформа викликала невеликий шок і повернення назад, наступна маленька реформа - невеликий шок і знову крок назад. Це був класичний приклад подолання прірви маленькими кроками, а не одним стрибком. І що найбільш прикро, ці країни пройшли через усі страждання, але й досі не досягли мети.

Найбільш успішними були країни, які провели реформи швидко, рішуче, одним великим кроком. Чеській Республіці знадобилося 24 дні, аби впровадити радикальні економічні зміни. Цікаво, що Вацлав Клаус, "батько" чеських реформ, ще 1993 року передбачив, що буде з тими країнами колишнього радянського блоку, які не впровадять негайні та радикальні перетворення.

Він назвав це "реформаторською пасткою" - "хибне коло часткових і неправильних реформаторських кроків, збільшення інфляції та безробіття, зростання дефіциту держбюджету і зовнішнього боргу, збільшення кількості політичних помилок, короткозорі політики, які продукують ще гірші результати, хаос та анархія".

З усіх країн колишнього Радянського Союзу Естонія стала провідною у процесі просування ранньої радикальної фінансової стабілізації та урядової реформи. В результаті сьогодні вона належить до країн з високим доходом. Це одна з десяти найбільш ліберальних країн світу, яка має найнижчий рівень корупції.

У Польщі у 1989 році Лешек Бальцерович запропонував програму, яка включала макроекономічну стабілізацію, що приборкала гіперінфляцію та створила механізми фіскального контролю, дерегулювання цін і торгівлі, приватизацію малого, середнього та великого бізнесу, посилення мережі соціального захисту, особливо для нових груп, які найбільше постраждали внаслідок реформ.

Польська економіка одразу ж почала виходити з тіні. Статистика свідчить, що у 1990 році Польща була бідніша, ніж Україна. Проте, в результаті реформ, економіка Польщі у 1990-х роках зросла на 22%, тоді як ВВП України впав на 61%. У 2000 році економіка Польщі у сім разів перевищувала українську.

Україні не потрібно шукати "третій шлях" або винаходити своє власне колесо - нам треба враховувати позитивний та негативний досвід інших країн, які пройшли шлях трансформації протягом останніх двох десятиліть.

Міф третій: всі наші проблеми викликані ринковою системою

Як вже було сказано, Україна не дуже поспішала переходити до капіталізму.

З перших років незалежності величезна та всюдисуща номенклатура вдавалася до оманливого популістського аргументу, що Україні не потрібен "капіталізм", а слід будувати "сильну державу" з "регульованим переходом до соціальної ринкової економіки". І вже потім впроваджувати поступові політичні та економічні реформи.

Це призвело до створення альянсу між комуністами, корумпованим апаратниками, директорами державних підприємств, тіньовими товарними трейдерами та "новими українцями" - всіма, хто був зацікавлений у створені псевдоринкових відносин, такого собі клаптикового капіталізму.

Створена система дозволяла збагачуватися невеличкій частині людей і одночасно перешкоджала становленню нових законів і правил, за якими капіталізм функціонує найбільш ефективно, і які можуть збагатити будь-кого іншого.

Цей альянс активно боровся за збереження системи, яка давала доступ до субсидованих кредитів, механізмів контролю цін, торгівельних квот та ліцензій - всього, що неприйнятно у ринковій системі.

Вони купували місця у парламенті та міністерствах, вони платили посадовцям хабарі, вони створили політичну та правову систему, яка обслуговувала їхні інтереси, вони скуповували ЗМІ, у яких просували свою точку зору.

Можна навести десятки прикладів законодавчих прогалин, які були створені представниками таких неринкових груп.

На початку 1990-х років товарні трейдери із спеціальними ліцензіями скуповували державні ресурси за надзвичайно низькими цінами, встановленими урядом, та продавали їх за світовими цінами. На цій різниці були зароблені мільярди.

У 1990-х найбагатші люди України заробили гроші на торгівлі газом, отримуючи значні прибутки за рахунок цінових невідповідностей. Вони купували газ у Росії за субсидованими цінами і продавали його за кордон за цінами, на порядки вищими, ділячись при цьому прибутком із своїми російськими партнерами.

Вони часто отримували пільгові урядові гарантії та кредити, а оскільки їхні компанії були зареєстровані в офшорних зонах, не сплачували жодних податків в Україні.

Корумповані політики та апаратники за безцінь продавали собі та своїм друзям великі державні підприємства.

Там, де держава повинна була виконувати функцію арбітра, який встановлює прозорі приватизаційні процедури та створює рівне "поле для гри", вона фактично втручалася у цю гру. Уявіть собі футбольний матч, в якому рефері бігає з м'ячем, а потім проголошуючи себе переможцем.

Люди при владі створили державні монополії в енергетиці, транспортній сфері, у сфері комунальних послуг та багатьох інших секторах, забезпечуючи їхню неефективність та нестачу фінансування.

Політики розробили популістські соціальні програми, згідно з якими привілеї, в основному, отримували заможні, а найбідніші отримували непропорційно малу частку багатства, що розподілялося.

Вони утримували контроль над цінами на соціальні послуги, викривляючи при цьому систему стимулів, і звільнили себе від багатьох платежів.

Вони створили найбільш неефективну пенсійну систему у світі, з рекордно низьким пенсійним віком та великими пенсіями для багатьох привілейованих категорій - депутатів, військових, міліції, працівників служби безпеки, чиновників. Мінімальна та середня пенсія були шокуюче низькими, але додаткові нарахування були надмірними.

Щоб мати можливість платити такі пенсії, уряд встановив високі податки на фонд заробітної платні, що зменшило зарплатню, а також скоротило виробництво та зайнятість. Протягом кампанії 2004 року популістська політика уряду збільшила пенсії удвічі. Це призвело до того, що частина пенсійних відрахувань у загальному рівні ВВП сягнула недосяжних 16% - найвищого показника у світі.

Українські політики створили величезну бюрократичну машину, обплутавши економіку канцелярщиною та корупцією. Це ускладнило практично кожен аспект життя, але найбільший негатив полягав у тому, що це гальмувало розвиток бізнесу.

Наприклад, у середині 1990-х років менеджер середньої ланки витрачав третину свого часу на представників органів державного регулювання. На одне підприємство, що платило податки, припадало сім податкових інспекторів.

Депутати парламенту відстрочили приватизацію землі і досі вважають незаконним її продаж, відмовляючи селянам у їхньому фундаментальному праві власності. Замість того, щоб дозволити мільйонам українських фермерів використовувати землю як активний капітал та заставу, впливові депутати Верховної ради цинічно орендують її на 49 років та дешево експлуатують.

У 1990-х роках корумповані зацікавлені групи відкинули всі слабкі спроби здійснити ринкову реформу. Те саме вони зробили у 2001 році, коли відправили у відставку найбільш реформаторський уряд. А потім ще раз, у 2004 році, коли протягом Помаранчевої революції вони змінили Конституцію, щоб позбавити президента економічної влади, залишаючи йому трохи більше, ніж право на вето, і створивши при цьому конфлікт між гілками влади.

Американський професор Пітер Бетке колись сказав: "Якщо ви надінете кайдани на руки та ноги олімпійському чемпіону з плавання, заплутаєте його ланцюгами, кинете його в басейн, а коли він потоне, ви ж не назвете це "невмінням плавати"?".

Тобто, якщо ринки обтяжені неефективним та надмірним регулюванням, навіщо називати це "неспроможністю капіталізму"? Корумпована система с окремими елементами приватної власності - це не капіталізм, це щось зовсім інше.

Міф четвертий: капіталізм не спрацював у країнах колишнього радянського блоку

В тих країнах колишнього радянського блоку, де відбулися швидкі та комплексні ринкові реформи, результати були негайними. Україна відставала від своїх сусідів щодо комплексності та швидкості проведення реформ, але ті реформи, які нам вдалося впровадити, привели до вражаючих результатів.

Наприклад, у 1993 році Національний банк України запровадив сильну монетарну політику, яка привела до зниження рівня інфляції, яка ще перед тим становила рекордні більш ніж 10 000%. До 1997 року інфляція зменшилася до 10%, і Національний банк зміг запровадити нову, стабільну валюту - гривню.

У 1994 році Україна лібералізувала деякі види торгівлі та ціни, а також провела масову приватизацію. І хоча ця реформа була короткою, вона привела до зменшення дефіциту державного бюджету та збільшення частки українського ВВП з приватного сектора з 15% у 1993 році до 55% - у 1997 році.

Українська економіка зазнала реального підйому у 2000 році, коли уряд Віктора Ющенка ініціював інтенсивну програму "100 днів реформ". Ця програма збалансувала бюджет, розрахувалася з боргами за обов'язковими платежами, скасувала субсидії та податкові прогалини, монетаризувала економіку та скасувала бартерні операції.

Уряд розпустив колгоспи та радгоспи і приватизував землю, перерегулював малі та середні бізнеси, вдався до серйозних заходів проти корупції, зробив більш ефективним бюрократичний апарат, провів декілька масштабних приватизацій.

Ці радикальні економічні реформи привели до першого в Україні економічного зростання - 6% протягом першого року та високого і стабільного економічного зростання, в середньому на 7,5% щороку, аж до 2008 року, коли світ зазнав економічної кризи.

Незважаючи на опозиційний парламент та надзвичайно популістське політичне середовище, Україна збільшила свій ВВП удвічі, зросли середня зарплата, доходи бюджету та експорт. Іноземні інвестиції збільшилися в чотири рази, з 8,4 до 36,5 мільярда доларів. Україна отримала членство у СОТ, а Євросоюз та Сполучені Штати визнали її як країну з ринковою економікою.

Якби Україна продовжувала цілеспрямований рух на шляху, який був визначений у 2000 році, темпи нашого зростання та інші показники сьогодні були б значно вищими.

Міф п'ятий: відповідь можна знайти у сильній владі, державному капіталізмі або у "шведській моделі"

Ті, хто брав участь у дебатах, були здивовані репліками аудиторії про те, що Україна повинна йти шляхом деяких наших диктаторських сусідів. На жаль, такі люди ігнорують той факт, що чим більше в країні приватної власності, тим кращими є її економічні показники та рівень свободи, і тим нижчим - рівень корупції.

У країнах, які обрали для себе шлях "державного капіталізму", авторитарна влада використовує ринок для створення багатства, яке потім розподіляється за її бажанням. У цих країнах великі державні підприємства фінансують правлячу еліту. Без конкуренції ці підприємства є зазвичай неефективними та корумпованими.

Адвокатам же "шведської" моделі варто уважно почитати підручники з історії. Економічне зростання почалося у Швеції у ХІХ столітті завдяки підприємництву, винаходам, культу і традиціям важкої праці та ринковій системі.

Відтоді Швеція відносно процвітала, оскільки їй вдалося уникнути руйнівних втрат, пов'язаних з двома світовими війнами та повоєнною відбудовою країни. У 1970 році це була третя за рівнем багатства країна у світі з точки зору ВВП на душу населення, але соціалістична політика привела Швецію до економічної кризи на початку 1990-х років.

Щоб подолати економічний занепад, ліберальний уряд скоротив витрати, зменшив податки та впровадив інші ринкові реформи для збільшення конкурентоздатності. І хоча ця політика була успішною, сьогодні ВВП на душу населення у Швеції на 24% нижчий, ніж у США, а зарплата після вирахування податків є значно меншою.

Сьогодні шведи надають перевагу сплаті дуже великих податків. Вони можуть це робити, адже отримують високі доходи, значну частину яких повертають державі. Так вони отримують вигоду від якісних соціальних програм та гідного пенсійного забезпечення.

Підсумки

На жаль, у нашій країні та за її межами є люди, які вважають, що Україна не готова до справжнього вільного ринку або навіть до демократичної системи. Ці твердження здаються мені зверхніми та образливими.

Наші громадяни прагнуть свободи й економічного добробуту, вони мають талант до підприємництва і вміють продуктивно працювати.

Але є одна серйозна різниця між Україною та нашими успішними сусідами. На відміну від Польщі кінця 1980-х, Чеської Республіки та Естонії початку 1990-х і навіть недавнього успішного досвіду Грузії, в Україні ніколи не було успішного союзу президента, прем'єр-міністра і парламенту, однаково відданих справжнім ринковим та демократичним реформам і європейському курсу.

У нас були сильні ліберальні реформатори на кшталт Бальцеровича та Клaуса, але вони ніколи не мали підтримки всіх гілок влади, ЗМІ та населення.

Про що це свідчить? Про те, що якщо українці прагнуть жити, як люди у багатих країнах Європи та Північної Америки, вони мають активно підтримувати тих реформаторів, які розуміють механізм реалізації та наслідки успішних заходів інших держав, і які проведуть Україну тим самим шляхом реформ.

Наші громадяни повинні "озброїти" їх своєю підтримкою для досягнення цих цілей, включаючи конституційну реформу та структуру влади, яка сприяє ринковим реформам, свободі, правам власності, верховенству закону.

Громадяни України та ЗМІ мають бути поінформованими, обізнаними та відданими серйозним реформам. Вони не повинні легко піддаватися впливу популістської риторики, фальшивих обвинувачень та неможливих для виконання обіцянок.

Якщо українці прагнуть жити добре, альтернативи ринковій економіці, демократії та свободі не існує.

Катерина Ющенко, дружина третього президента України Віктора Ющенка, голова наглядової ради Міжнародного благодійного фонду "Україна 3000".