18 днів у польському СІЗО. Мій досвід

На початку серпня польські прикордонники затримали директора CEO Club Ukraine Дмитра Карчука за звинуваченням у викрадені електровелосипедів у Німеччині дворічної давнини. ЕП описувала цю історію.

Після зясування всіх обставин і повернення в Україну Карчук в соцмережі виклав рефлексію цих подій. Його спостереження стосуються не стільки суті самої справи, скільки умов в які він потрапив не з власної вини.

Якщо в якийсь момент вам здасться, що текст завеликий, знайдіть в собі сили дочитати його до кінця. Розв'язка найцікавіша.

Отримав багато питань "як там". А оскільки помилкова ідентифікація або викрадення персональних даних може трапитися із будь-ким, то вирішив зафіксувати цей цікавий досвід. Можливо комусь буде корисним, хоч і щиро нікому такого не бажаю.

Одразу зазначу, що ця ситуація могла статися в іншій країні та за інших умов. Цей пост про систему і особистий досвід, а не про країну чи національну приналежність.

Кордон

Польський кордон за останні роки я проходив багато разів, тож не передбачав жодних проблем. На пів дорозі чомусь вирішив змінити пункт пропуску і поїхав на Грушів–Будомєж – це визначило, у який заклад карний мене потім розподілили.

У авто ми були вдвох із дружиною. Це важливий момент, бо уже знаю, що у випадках, коли затримання відбувається без свідків, людину можуть шукати тижнями.

При перевірці документів страж гранична запитала місто народження і чи був я коли-небудь у Німеччині. Я сказав, що був, але давно – у 2020-му чи 2021-му. Пані кудись довго дзвонила, покликала ще одного колегу, і мене попросили пройти в окреме приміщення.

Мене ще раз рутинно запитали про місце народження, місце реєстрації тощо. Все польською. Я відповідаю, мене залишають.

Через двадцять хвилин просять перепаркувати авто, щоб не заважало черзі. Але за кермо мене вже не пускають – просять іншого водія за моєї згоди відсунути автівку вперед.

Минає година. Я фоново починаю гуглити, які взагалі можуть бути причини. Минає дві години, я просто сиджу і чекаю. Про всяк випадок пишу юристам, з якими був підписаний договір. Це виявиться найважливішим рішенням того дня.

Мені відповідають, що це поширена наразі практика: на кордоні можуть тримати довго, а потім або впустити, або не впустити. Тому є сенс дочекатися, взяти папір про відмову і розбиратися вже з ним.

Через три години до мене підійшли і сказали, що пан залишається тут, бо є проблема. І що я маю віддати телефон. Я встиг зробити два дзвінки. Перший – адвокатам з Arzinger: у мене забирають телефон, я не розумію, що відбувається, я на такому-то пункті пропуску, прошу допомоги.

Другий – дружині: мене затримують, тобі треба якось повернутися в Україну і або викликати евакуацію машини, або просити когось із друзів приїхати. Прав у неї немає. Я кілька разів просив працівника допомогти дружині. Казав, що допоможуть, але, як виявилося, до неї навіть не підійшли і не пояснили, що відбулося.

Далі мені показують постанову про затримання, кажуть підписати. Все спілкування і документи виключно польською. Я нічого не розумію і кажу, що не можу підписувати того, що не можу прочитати. Після цього пані через Google Translate показала мені ключовий абзац із суттю звинувачення.

Крадіжка якихось велосипедів. Нібито я 18 вересня 2024 року приїхав на фурі на склад у Німеччині, відвантажив 171 електровелосипед за підробленими документами, і не доставив їх за призначенням, завдавши компанії Х збитків на 127 тис. євро.

Я усміхнувся, бо це очевидне непорозуміння, і зараз воно розсіється! Мені сказали, що змушені затримати мене до з'ясування. Варіантів особливо не було: підійшло ще кілька людей, і пересуватися по своїй волі я вже не міг.

У сусідньому приміщенні, схожому вже радше на ізолятор, у мене забрали все: телефон, паспорт, шнурівки, годинник. Інших речей з авто я не взяв, бо не планував тут затримуватися. Потім повний огляд. Примусили роздягнутися повністю. Провели в камеру.

У камері чотири ліжка і стіл. Постійний відеонагляд. Яскраве світло, яке не вимикають навіть на ніч. Принесли два бутерброди і чай. У вікно чув, як дружина намагається вияснити, що відбувається, звертається до людей за допомогою. Від безсилля було фізично погано.

Суд за сім хвилин

Десь о пів на дев'яту ранку (це я потім вирахував) мене вивели. Кілька конвойних надягли наручники і посадили в автозак. Через маленьке віконце я дивився на дорожні знаки і намагався зрозуміти, у яке місто мене везуть. Ніхто не пояснював, куди ми їдемо і що відбувається. Виявилося – Перемишль.

Спершу привезли до прокурора, там надали перекладача. І – мені пощастило – туди вже встиг доїхати адвокат із Варшави. Нам дали десять хвилин поговорити. Адвокат, звісно, не в курсі справи. Але десяти хвилин якраз вистачає, щоб дати йому певні ввідні.

По-перше, у Німеччині я востаннє був у 2020 чи 2021. А в тому місті, яке вказане у звинуваченні, не був ніколи. По-друге, в той період 2024-го я точно перебував в Україні, і це легко перевірити по відмітках у паспорті.

Більше того, на початку вересня 2024 переніс планову операцію на коліні – порвав хрестоподібну зв'язку. Далі довга реабілітація, і місяців зо два я не виїжджав навіть за межі Києва. Це легко підтвердити.

Ну і я навіть не вмію водити вантажівку, не маю відповідної категорії прав! Здається, що все зрозуміло – це якась дивна помилка.

Йдемо до прокурора. Він зачитує, у чому мене звинувачують. Перше питання – чи визнаю я провину. Ні. Друге – чи готовий відповідати на питання. Готовий.

Я розказую свої аргументи. Прокурор наче все сприймає. Віддає мій паспорт з відмітками на ксерокопію. І в якийсь момент розмова переходить у формат: А чи не крали у вас коли-небудь паспорт? Чи залишали ви коли-небудь речі без нагляду? Чи немає у вас брата-близнюка в Німеччині?

Здається, прокурор усе зрозумів. А наприкінці додає: треба розуміти, що ордер видала Німеччина. Тут ми ніяких розслідувань не проводимо. І питає: чи готові ви до екстрадиції? Якщо так, усе займе набагато менше часу. За порадою адвоката кажу, що ні.

Суд призначають через дві години. Адвокати в цей час намагаються зібрати хоч якусь доказову базу. Дружина надає їм медичні довідки, договори, переписки, фото і відео, чеки, виписку з однієї з карт – все, що швидко знаходить на моєму ноутбуці, який залишився у неї.

Заходимо. Суддя, прокурор, адвокат, перекладач і двоє моїх охоронців, які постійно поруч. Я весь цей час у наручниках. Суддя зачитує все, що в нього є. Мій адвокат ще раз проговорює всі доводи – я ніяк не міг бути причетним до того, що мені інкримінують.

Прокурор встає і просить арешт до шістдесяти днів – щоб встигнути запросити документи в Німеччині. Бо раз німці зробили такий ордер, певно, у них щось є.

Від "шістдесяти днів" стає не дуже добре. Адвокат намагається заперечити: якщо так, то давайте говорити хоча б про заставу або про проживання за визначеною адресою в Польщі.

Суддя вислуховує це все і пояснює: польський суд тут виступає суто як ланка між німецьким запитом і виконанням. Ніяких розслідувань він не проводить і справу по суті не розглядає.

Через дві-три хвилини – рішення. Шістдесят днів. Усе засідання зайняло хвилин сім.

Мені дають подзвонити дружині. Думаю, це вже було трохи вище їхніх повноважень, але конвойні вдають, що не бачать. Дві хвилини з телефона адвоката. Я в наручниках.

Кажу, що затримуюся щонайменше на кілька тижнів і не знаю, коли зможу вийти на зв'язок. Адвокат каже: шістдесят днів звучить погано, але ми спробуємо зробити все швидше. Але сама цифра – після того, як ти зранку думав, що вийдеш сьогодні або за декілька днів, – не додає оптимізму.

СІЗО

Мене відвозять у СІЗО, що у п'яти хвилинах їзди. В ньому сидять і ті, хто чекає на вирок, і ті, хто вже відбуває строк. Вбивці і скамери, блатні і випадкові, як я – всі в одному місці.

При оформленні повертають шнурівки. І годинник – він механічний, тому його можна.

Це виявилося важливішим, ніж може здаватися. Після першої ночі на кордоні я вже знав, що відсутність годинника і постійне світло роблять із психікою дивні речі. Ти не розумієш, котра година, день зараз чи ніч. І нервова система починає шаліти.

Також видали набір: два пледи, постільна білизна, двоє трусів з дірочками, мило, гель для душу, зубна паста, щітка, миска з тарілкою і стакан. Це все моє майно на невідомо скільки часу.

Ще один дуже повний огляд. Фотографії. Записують колір очей.

І тут уже майже ніхто не питає, що ти тут робиш. Головне, що ти вже тут. Усі говорять польською. Я розумію лише частково, відповідаю українською. Хтось враховує це, а хтось починає підвищувати голос і дратуватися, якщо не розумієш мови.

Перед розподілом у камеру є десятихвилинна розмова з виховавца, це щось на кшталт куратора. Мені пощастило – він чи не єдиний говорив англійською, і по спілкуванню видно, що людина адекватна. Через три-чотири дні він пішов у відпустку, і я його більше не бачив, а замість нього прийшла людина, яка говорить тільки польською.

Він погоджується вислухати мою історію і вирішує замість загальної камери (у яку відправляють всіх "новачків" незалежно від статті) – розподілити мене до мексиканця, який також розмовляє англійською: "він тобі все пояснить".

Камера

Відчиняються двері. Камера на шість місць, усередині двоє – я стаю третім. Це вважається дуже вільно. Вікно є, але з ґратами і фактично забите з зовнішнього боку, з нього нічого не видно. Іноді його можна прочинити, і тоді зайде трохи протягу. На вулиці плюс тридцять п'ять.

З фільмів про тюрму я наче розумів, що руки тиснути не можна. Але щось в обличчях моїх співкамерників підказало, що до цих людей можна спробувати знайти нормальний, людський підхід.

Я зайшов, представився і простягнув руку. Мені потиснули. Один – поляк, шістдесят п'ять років, погано чує, говорить і розуміє тільки польську. Другий – мексиканець, резидент Британії, PhD.

Мексиканець трохи нетерпляче питає: це твій перший раз? Кажу, що так. Він заспокоюється: дивись, я тут уже більше року, тому поясню тобі деякі правила.

Правило номер один і найважливіше: у туалет усі ходять сидячи. У будь-якому вигляді. Правило номер два: руки мити завжди і обов'язково. Цьому я навіть радий – у нормальному житті це теж багатьом не завадило б. Правило три – як користуватися вбиральнею. Вона зачиняється дверима, звісно, без жодних замків, але це більш-менш усамітнений простір. І будь-хто, хто туди йде, має сповістити всіх сусідів.

Іде по-маленькому – каже "крутко". По-великому – "остро". Відчиняє, щоб вилити воду чи їжу, – "отвірам". І щоразу, коли двері зачиняються, бо базовий стан у них зачинений, – "пломба".

І казати це треба так, щоб усі чули. Бо якщо хтось у цей момент їсть – це велика неповага. У деяких камерах це доводить до мордобою. Так само, як і якщо хтось не миє руки.

Важливий нюанс, з якого виходить решта правил, сказали одразу: задача в тюрмі – не захворіти. Лікар буває раз на тиждень, і максимум, на що ти можеш розраховувати, – таблетка ібупрофену. Тому і руки, і туалет, і прибирання камери раз на пару днів, яке ви робите самі. Тут ти сам за себе відповідальний.

На цьому ми закінчуємо, і я починаю розкладати речі. З усього в мене є ліжко, яке я застеляю, і ящик під ним (називається – "мерседес").

Режим

О 6:00 в камері вмикається світло і лунає дуже гучний дзвінок. Це початок дня.

О 6:15 привозять сніданок: хліб (не цільнозерновий), шматочок маргарину і шматочок чи то ковбаси чи чогось на кшталт паштету. Вечеря та сама, тільки замість ковбаси може бути джем. На обід – подоба супу і кубик розварених макарон, знову з джемом. Чай наливають у миску черпаком.

Мій сусід каже, що в польських тюрмах грошовий еквівалент харчування на день на людину – п'ять злотих. Десь одне євро. Готують самі ж в'язні, але ті, хто вже відбуває покарання.

До речі, спершу я майже не їв, потім намагався щось у себе впихнути, бо зрозумів, що просто не маю сил. На третій день зрозумів, що посаджу собі шлунок, якщо щось не придумаю. Мій новий друг виявився ще й нутриціологом, і те як ми викручувались – це окрема історія. Дружині через консула я передав, що харчування тут як в санаторії, мовляв це європейське СІЗО. Але були нюанси.

Нюанси такі, що за 18 днів я схуд більш ніж на шість кілограмів – 10% моєї ваги.

О 7:15 перевірка, називається апель. Ліжка заправлені, всі стоять, старший по камері називає номер камери і скільки людей присутні.

О 8:00 перевірка самої камери. Усіх виводять у коридор і обшукують, поки ти тримаєш руки на стіні. Також перевіряють, чи ніхто не намагався виламати ґрати.

О 12:00 обід.

О 17:00 вечеря.

О 20:00 апель ще раз.

О 22:00 світло вимикається по всіх камерах. Щодві години протягом ночі вмикається світло для перевірки.

Щодня є прогулянка – шпацер. На неї ти маєш право не піти, але це найкраще, що є для менталки. Виводять на годину. Фактично це бетонна коробка 3х3 або 8х8 метрів, де ви пів години ходите в один бік і пів години в інший. Зверху спостерігають охоронці з рушницями.

Двічі на тиждень лазня, тобто душ. П'ять хвилин, за які треба встигнути всі свої справи.

По дорозі в душ є три хвилини, щоб заскочити в камеру-бібліотеку (якщо охоронець в нормальному настрої) і вихопити собі книгу. Десь 90% книжок польською, дві полиці – українською і російською разом, дві полиці – англійською.

Двічі на тиждень – можливість зателефонувати, по десять хвилин. І це не чистий час, а від моменту, коли охоронець встане і піде до телефону.

Раз на тиждень міняють постільну білизну. Раз на кілька тижнів, якщо зміна охоронців нормальна, можна спробувати потрапити до світлиці. Це кімната для дозвілля 3х3 метри, в якій стоїть один тренажер і турнік.

Процес

Усе впирається в дозволи. Щоб подзвонити, потрібно мати телефонну картку. Щоб купити картку, треба мати гроші на рахунку. Щоб мати гроші, їх тобі має хтось переслати. А сказати про це ти нікому не можеш – бо ти відрізаний від зовнішнього світу.

Але якщо маєш при собі готівку при затриманні – її кладуть на твій рахунок одразу. Я не мав.

Окремо треба мати дозволи майже на все: або від судді чи прокурора, або від директора тюрми. Які потім передані вниз і внесені в систему. Свій перший офіційний дзвінок дружині з СІЗО я зміг зробити більш ніж за два тижні. І це вважається дуже швидко.

Є "пачка" – термінова фінансова допомога до 500 злотих, яку можуть покласти тобі будь-якого дня місяця. Саме для таких випадків, коли ти щойно потрапив. Мені ці 500 злотих надіслав близький друг.

Тюрмі знадобився майже тиждень, щоб внести цю людину в список моїх контактів і затвердити це з директором і куратором. Тобто звичайну виписку з депозиту я отримав раніше, ніж "термінову" допомогу.

За гроші можна замовити деякі продукти з тюремної крамниці. Це можна зробити тричі на місяць за цінами в декілька разів вищими за ринок. Головна позиція в каталозі – цигарки та кава різних видів – це майже чверть каталогу, адже це основна валюта в СІЗО.

Мій сусід зорієнтував, що краще замовляти насіння, гречку, вівсянку, сухе молоко, арахісову пасту, желатин. Так, желатин – в тюрмі це важливе джерело протеїну.

Мені дуже пощастило, що у мого співкамерника був стратегічний актив – чайник. Це не тільки дало змогу забезпечити собі певний рівень харчування, а і служило головним інструментом дезинфекції. На те, щоб отримати свій перший чайник, мій сусід витратив декілька місяців.

Окрім чайника з техніки в камеру можна попросити ще телевізор або радіо. Але тобі мають це прислати. Ти маєш знати людину, яка пришле, написати її ім'я, прізвище, адресу. Написати запит на директора. Директор має підписати. Потім усе приходить на склад.

А на склад ти можеш потрапити тільки у вівторок. Якщо прийшло в середу – чекаєш до наступного вівторка. Якщо у той вівторок з'ясується, що директор не встиг підписати, – чекаєш ще тиждень.

Щодо телевізора. Це має бути спеціальний, тюремний, телевізор типу MANTA, обов'язково з декодером, без USB, не більше 19 дюймів. І незалежно від того, хто власник, є правила користування. Кожен має право на власний "ефірний" час – дивитися що йому хочеться, окрім романтичних фільмів та фільмів зі Стівеном Сігалом. Сігал – це абсолютне табу по всім тюрмам Польщі.

Листи. Написати листа судді можна. Але якщо ти пишеш його будь-якою мовою, крім локальної, то, потрапивши до судді через кілька днів, він піде на переклад. Переклад – тиждень, і це в найкращому випадку. Потім тобі прийде лист польською – ще кілька днів. І тільки потім приїде відповідь твоєю мовою.

Від відправлення до відповіді минає два тижні в найкращому випадку. Щоб трохи пришвидшити процес кореспонденції, я залучав сусіда поляка. Він гарно писав, але погано чув і ще гірше розумів, що я від нього хочу.

Маленькі-великі люди

У закладі 25-30 працівників. Тих, хто говорить англійською, я бачив двох: виховавцю, тобто куратора, і психологиню. З обома був абсолютно нормальний людський діалог.

Усі інші говорили тільки польською і на жодну іншу мову не переходили. Якщо ти чогось не розумів, як я і казав – могли почати кричати.

Це класична історія про Стенфордський експеримент. Не про країну і не про націю – про будь-яку закриту систему, де в маленької людини раптом з'являється влада. Воно працює однаково скрізь.

Кілька разів охоронці питали моє ставлення до різних історичних і політичних постатей, кпинили. Реагувати на це не можна ніяк. Від цих людей залежить твоє перебування там. Якщо вони запишуть, що ти проявляв агресію – матимеш додаткові проблеми. Або просто ставитимуться до тебе погано.

Приклад – прогулянки. Є чотири зони. Три більш просторі, а одна – три на три метри, палюче сонце і жодної тіні. І охоронець з усіх доступних просторів з посмішкою обирає для вас саме цю зону.

Бувало і навпаки – охоронець, який чергував зверху, бачив, що більші зони вільні, і казав нас перевести. Просто через те, що ми з ним щоразу віталися і були спокійними.

Працівниця повернула мою заяву на доставку мені книг зі словами, що певне пан хце написать не пшиєтель, а кузин. Так, пані. Дзенькі. Спроба бути доброзичливим грає на тебе в довгу. Виявляється, навіть там. Особливо там.

Чужі години

Коли туди потрапляєш, ти думаєш: ну окей, я тут випадково. Мені дали шістдесят днів, але насправді ж максимум тиждень-два. Юристи за цей час покажуть усю абсурдність ситуації.

Перші ж історії, які я почув, мене трішки отверезили. Водій фури їхав через Польщу в Латвію. Під час відпочинку прокидається – вантажівка оточена. Перевіряють вантаж, документи, кажуть, що якогось документа не вистачає. Він каже: добре, я ж везу це для компанії, давайте запросимо документи. Йому кажуть: ми вас затримуємо, а далі будемо розбиратися.

Ця людина провела шість місяців у СІЗО. Її відпустили. Жодної вини, жодного штрафу. У цього чоловіка працює 30% серця, він в списку на трансплантацію, йому за шістдесят.

Інша історія. Людина перебуває в СІЗО більше року, і йому досі не висунули жодного звинувачення. Не буду йти в деталі, але за його словами, за законом, якщо б його визнали винним, йому мали б виписати штраф. Максимальний строк розслідування – рік, але йому продовжили ще на три місяці понад цей рік.

Мій співкамерник, поляк, чекає півтора місяця, бо його прокурор пішов у відпустку і сказав, що вже у вересні будемо займатися вашою справою. Перші тижні цей поляк казав нам: ну, з вами зрозуміло – ти з України, він із Мексики. А я ж поляк, я вдома, зараз усі швидко розберуться. Не працює і для поляків.

І неважливо, з чим ти зайшов. Ти можеш опинитися в одній камері з ким завгодно, хто теж чекає на свій вирок – і ти не дізнаєшся заздалегідь, з ким саме. І сидітимеш з ним місяцями.

А розгляд апеляції може тривати півтора року. Тобто якщо ти просидів рік, наприкінці тобі сказали, що ти винний, ти вважаєш, що ні, і подаєш апеляцію – то поки її розглянуть, у тебе в житті пройде два з половиною роки.

Як переказав мені один із в'язнів, прокурор йому сказав: "Ну, якщо не винний, то отримаєш компенсацію. Яка проблема?"

А тим часом сусід, який сидить рік, відмірював руками 90 см, показував, що це такий зріст зараз у його дитини, яку він не бачив рік. Каже: уявляєш, уже такий.

Оце і є та єдина річ, яку я звідти виніс як висновок про систему. Не про конкретну країну. Про систему як таку. Людський час у ній не коштує нічого.

Як з'ясувалося – у крадіжці велосипедів Німеччина вбачає організовану злочинність, за яку світить 10 років позбавлення волі. Після всіх історій і того, що я побачив – було вже не так спокійно, як коли я почув про звинувачення вперше.

Що в голові

Формально часу наодинці з собою там немає взагалі. Ви проводите разом 24 години на добу і розмовляєте по шість-сім-вісім годин на день. Мексиканець до мене кілька місяців прожив удвох із поляком, не маючи з ним спільної мови взагалі, – тож для нього це був хороший привід виговоритися. З людиною в таких умовах ти стаєш близьким дуже швидко.

Але думок все одно багато, і вони просто бігають у голові. Буквально з другого-третього дня з'являється внутрішній позив почати записувати рефлексію. Вести якийсь умовний щоденник. Просто щоб намагатися все це переварити.

І це той момент, коли ти дійсно розумієш, що ти ніяк не контролюєш свої думки. Вони існують самі по собі, а ти сам по собі. Тому медитація, дихальні вправи, знати хоча б кілька технік або вигадати їх самому – це виявилося дуже важливим. Вони допомагають збирати себе докупи. Особливо перший тиждень.

Перший день ти в шоковому стані. Єдине, що намагаєшся, – зрозуміти, на що спертися. Які тут правила, який розклад, що взагалі буде далі.

Другий і третій дні найважчі. Зранку прокидаєшся від дзвінка і світла, і є п'ять секунд, коли ще не розумієш, де ти. І тобі здається, що це все сон. А потім розум осягає, що ні. Ти тут. І на тебе навалюються всі ці розмови, і ти не розумієш, чи ти тут на тижні, чи на місяці, чи на роки.

А десь після десятого дня приходить звикання. І в якийсь момент трапляється непоганий день. Сходив у душ. Була прогулянка у великій бетонній коробці, а не в маленькій. Нарешті щось прийшло з магазину, заварив собі вівсянку і взяв нову книжку в бібліотеці.

Сідаєш і думаєш: блін, а сьогодні класний день. Наче все добре. А потім робиш зум-аут. І бачиш, що ти вже почав нормалізовувати своє перебування тут. Вже рахуєш плюси. Хоча ще нещодавно ти чітко розумів, що те, що ти тут, – це неправильно, це абсурд, тебе тут бути не повинно.

Минуло два тижні – і тобі тут стає трохи комфортно. І ось від цього стає по-справжньому страшно. Мій співкамерник сказав, що десь через півроку всі його сни відбуваються в закритих приміщеннях. Або замкнена кімната, або він хоче звідкись вийти і не може знайти якийсь документ.

Це додає глибини рефлексії. Але не робить тебе щасливішою людиною. І все ж щодня є цей простір для себе. Внутрішня рефлексія, висновки, переосмислення власної системи цінностей — хочеш ти цього чи ні.

Я записував ці висновки і крутив їх у голові. І за якийсь час складається враження, що ти викристалізовуєш щось, що є всередині тебе. Щось справжнє. І це може бути зовсім не те, що ти вважав для себе головним до того, як потрапив у такі умови.

На вихід

У четвер, на 17 день, моєму однокамернику прислали телевізор – це був його колишній сусід по камері, якому вдалося вибратися. Нашій радості не було меж. З цієї нагоди ми відкрили золоті запаси і випили по баночці пепсі.

До цього мені прийшов лист про суд на понеділок – я тоді не знав, що дату розгляду апеляції так і не призначили, натомість поставили засідання щодо моєї екстрадиції в Німеччину, тож був у гарному настрої що є якийсь рух по моїй справі.

Найголовніше – я нарешті зміг подзвонити дружині. Оскільки в п'ятницю у Польщі свято, нам навіть постіль видали раніше.

В п'ятницю, на 18 день, я переглядав свої записи і розумів, що думки та висновки вже повторюються. Я записав останню тезу-інсайт, яка ще крутилася у моїй голові. Зрозумів, що на зараз більше додати нічого.

Попереду був гарний вечір – ми з мексиканцем налаштувалися дивитися фільм (звісно, польською), потім за програмою – футбол. І тут за мною приходять: збирай речі, на вихід.

Не було зрозуміло, чи мене випускають на поруки, чи екстрадіюють в Німеччину, чи випускають. Я зібрав речі і про всяк попрощався зі своїм другом.

Внизу відбувався якийсь поспіх – деякі працівники уже були в домашньому одязі, бухгалтера повернули вже з дороги додому щоб вона терміново виплатила мені депозит. Мені видали папірець, мої особисті речі і буквально виставили на вулицю, попередньо сказавши що за мною їде друг.

Я не встиг зрозуміти що відбулося, як за мною зачинили двері – а у тюремних дверей навіть немає ручки.

На телефоні було 10% зарядки. Першим ділом подзвонив дружині. Друг уже їхав за мною з Варшави. Телефон від кількості повідомлень почав перегріватися. Я пішов на вокзал і попросив в українця позичити зарядку. Поки заряджав телефон – розповідав йому свою історію, той здається був в шоці.

На ранок я вже на пункті пропуску. Там знову працівниця довго вдивляється в екран, дзвонить кудись, повертається до мене і запитує: "Коли пан був в Німеччині?"