Большая история металлургии. Как Украина теряла наибольшую отрасль экономики

До здобуття незалежності на гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України припадали близько половини видобутої залізної руди, 40% виробленого чавуну та понад третину сталі Радянського союзу.

Через 33 роки українські підприємства виготовляють у сім разів менше металургійної продукції. Головною причиною такого карколомного падіння стала війна. Однак проблеми в українській металургії почалися задовго до неї.

ЕП розповідає історію падіння українського ГМК. Ця історія – не лише про доменні печі, вугілля та сталь. Вона і про пострадянську приватизацію, становлення українських олігархів та провідних політиків.

Перші самостійні роки

У 1989-1991 роках економіка СРСР упала на 15%. Причина – зниження світових цін на енергоресурси, яке наклалося на загальну неефективність та низьку продуктивність праці. Коли ж Союз почав розпадатися на республіки, то економічна криза лише примножувалася, але вже в кордонах кожної незалежної держави.

Економічна система СРСР будувалася на взаємозалежності республік, тому ланцюжки виробництва були максимально розкидані теренами тогочасної держави. Наприклад, якщо певний механізм збирався в Узбекистані, то болт для нього нарізався в Сумах, а гайка – у Хабаровську.

"Коли відбувся розпад структур на політичному рівні, то треба було підкріплювати це на економічному. Тому стояло завдання практично в кожній галузі: створити єдині замкнуті ланцюги на території України", – згадує ексзаступник міністра промислової політики Сергій Грищенко.

До проблем з виробництвом додалися проблеми із збутом продукції. Якщо до здобуття незалежності підприємства українського ГМК постачали продукцію на будівництво та підприємства військово-промислового комплексу всього СРСР, то після 1991 року внутрішнього українського попиту було банально недостатньо.

У перші роки незалежності криза сколихнула не лише великі заводи, а й невеликі підприємства, які вимушені були закриватися, не витримуючи конкуренції із західним імпортом. Як наслідок, скорочувалися й бюджетні надходження. У таких умовах не могло бути й мови про колишні обсяги держзамовлення металургійної продукції. Єдиним виходом для підприємств ГМК став експорт.

"Не розвалився, а розвалили". Як Україна втратила торговельний флот

У перші роки незалежності металургійна продукція експортувалася трьома способами: прямі продажі підприємств, продажі через приватних посередників і за державними контрактами через спецорганізацію.

"Квоти на експорт заводам майже не видавалися. Тоді створили державну організацію, яка мала реалізовувати продукцію – державного трейдера. Підприємства повинні були продавати йому продукцію за внутрішніми цінами, а він – експортувати за зовнішніми та розраховуватися з підприємствами", – розповідає голова ради директорів "Індустріального союзу Донбасу" Сергій Тарута, додаючи, що здебільшого заводи і державний трейдер проводили збут через приватні структури.

Ще одна проблема підприємств ГЗК, з якою вони увійшли в незалежність, – жахливий стан основних виробничих фондів. Зношеність на деяких підприємствах сягала 70%. Оновлення потужностей відбувалося повільно, тому потреба в коштах на модернізацію поставала гостро.

Разом з тим на заводи покладали деякі соціальні видатки та утримання муніципальних об'єктів. "Міське тролейбусне управління не збирається погашати борг, бо в міському бюджеті не передбачене фінансування відповідного управління. І їздять тролейбуси в Алчевську досі лише тому, що ними на завод дістаються робітники Алчевського металургійного комбінату", – скаржився тоді гендиректор АМК Енвер Цкітішвілі.

Перший капітал олігархів

У 1991-1995 роках різниця між цінами на металургійну продукцію на внутрішньому та світовому ринках була значною завдяки низьким зарплатам, власній руді та дешевому російському газу.

Директор Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча Володимир Бойко в одному з інтерв'ю казав, що лише на десяти тисячах тонн металу можна було "покласти до кишені" 1 млн дол. Тож не дивно, що охочих скористатися цим вистачало. За компаніями-посередниками, які експортували продукцію, стояли не тільки теперішні відомі бізнесмени та наближені до директорського корпусу, а й представники влади.

Сергій Тарута: Ахметов вийшов з ІСД безкоштовно

"Згадую свою останню поїздку як заступника міністра на "Криворіжсталь". Я отримав перед поїздкою доручення від президента (Леоніда Кучми – ЕП), який сказав: "Як мухи обсіли це підприємство 300 фірм-посередників, розбирайтесь з ними". За однією фірмою стояла районна адміністрація, за іншою – міська, були фірми обласної санстанції, районної митниці і так далі… Я вже не кажу про силовиків.

Я поклав цей лист і Леонід Данилович питає: "А що це за фірма?". А Волков (помічник президента – ЕП) шепоче йому: "Леонід Данилович, це ми, це кошти на другу виборчу кампанію", – розповідає Грищенко.

Коли у 1995 році Росія вирішила в кілька разів підвищити ціни на газ, то в Україні почалася енергетична криза. Оскільки меткомбінати не могли розрахуватися за газ продукцією, то вони залучали для цього посередників – трейдерів. Ті отримували металургійну продукцію, збували її, а кошти переказували виробникам.

Переходу на бартерні схеми сприяла гіперінфляція 1990-х років. Тоді продукція ставала дорожчою в ході виробництва і не завжди замовник був готовий за неї платити. Відбувся бум неплатежів, тож взаємні розрахунки проводилися товарами.

Оскільки в бартерних схемах заробляє лише кінцевий продавець товару (саме він має доступ до грошей), у підприємств не було коштів на закупівлю сировини та обладнання. Вони були змушені переходити на давальницькі схеми роботи. Інколи комерційні структури самі або в співпраці з керівництвом штовхали підприємства на цей шлях.

Один з прикладів на Дніпровському металургійному заводі описує "Ділова Україна". Схема працювала так. Приватбанк давав позику, щоб завод купив усе необхідне для виробництва. Покупець продукції заводу виступав поручителем того, що підприємство поверне кошти банку.

Після виготовлення прокату та його продажу покупцю в заводу виникав борг перед банком. Завод його не платив, тож Приватбанк звертався до гаранта – покупця продукції, який вносив кошти та підписував з підприємством акт взаєморозрахунку. У підсумку – гроші в банку, а завод не мав чим сплачувати податки.

Така економічна політика базових галузей промисловості вкрай негативно впливала на бюджет, що змушувало владу "друкувати" дедалі більше грошей.

Приватизація

Тіньове роздержавлення почалося під час так званої перебудови наприкінці 1980-х, коли партійна номенклатура розміняла владу на власність. Після здобуття незалежності переходу підприємств у приватні руки сприяло законодавство про оренду, яке дозволяло трудовим колективам брати заводи в управління.

Орендарі сплачували до бюджету обов'язкові платежі, а чистий прибуток залишали собі. Переважна більшість металургійних підприємств пройшла через це, зміцнивши позиції своїх керівників. Останні поєднували посаду гендиректора з посадою голови ради орендарів.

У 1995 році в Україні почалася ваучерна приватизація. Кожен громадянин міг отримати майновий сертифікат, який надавав доступ до приватизаційного аукціону, на якому відбувався обмін сертифікатів на акції. Часто українці продавали свої ваучери фінансовим компаніям.

"За місяць до аукціону держава інформувала, які підприємства будуть на ньому представлені та який відсоток акцій пропонується. Ми аналітично рахували, що нам може бути цікаво", – розповідає засновник та керівник фінансової компанії "Кінто" Сергій Оксаніч. Його фірма тоді змогла сконцентрувати близько 5% усіх сертифікатів українців.

Голова СКМ Олег Попов: Навіщо Ахметову сидіти на двох стільцях? Він міцно стоїть на ногах

Люди продавали ваучери посередникам, бо гарантій отримати дивіденди від підприємств не було, а внаслідок кризи багатьом гроші були потрібні тут і зараз. За ваучери платили 10-20 дол. – на той час непогані гроші. Під час ваучерної приватизації трудовий колектив підприємства мав пріоритетне право на отримання його акцій. На деяких комбінатах працівникам передавали 15-20% акцій.

Були й інші способи роздержавлення, наприклад, передавання держпакета акцій в управління приватній компанії. Так відбувалося через борги держпідприємства перед компанією чи завдяки угодам з владою. Так було з Дніпровським металургійним заводом та групою "Приват", Північним ГЗК та Укрсиббанком. Після передавання акцій в управління в таких фінансово-промислових груп майже не було конкурентів за актив.

Крім того, держава роздавала людям компенсаційні сертифікати, які можна було обміняти на акції підприємств. Їх отримували ті, хто втратив свої заощадження часів СРСР через зміну грошової системи та інфляцію.

"Майновий сертифікат міг отримати кожен громадянин, а це були тільки люди, у яких зникли гроші. Це був спосіб популяризації влади і часткової компенсації втрат громадян. Сертифікати також викуповували посередники, але подальший розподіл акцій ішов дуже точково потрібним людям", – пояснює Оксаніч.

Згодом ті, хто хотіли легалізувати свій вплив на підприємство, викуповували акції у фінансових посередників та працівників комбінатів. Приблизно так теперішні олігархи отримали первісні пакети акцій – не більше 20-30%, адже мажоритарним власником залишалася держава.

З 1997 року Фонд держмайна почав продавати державні пакети акцій. Однак вибір тих, хто отримував ці активи, не завжди був прозорим.

Яскравий приклад – перша приватизація "Криворіжсталі". Про її особливості розповідав уже покійний ексголова ФДМ Михайло Чечетов, коли прийшов із явкою з повинною до поліції після Помаранчевої революції. У стенограмі допиту він зазначив, що отримав вказівку від Кучми прислухатися до ініціативи народного депутата Віктора Пінчука, який разом з Рінатом Ахметовим купив комбінат за 800 млн дол.

"Мені зателефонував Кучма і порекомендував, що перемогти повинен (хтось – ЕП) із зазначеного списку: консорціум "Інвестиційно-металургійний союз" або ІСД. На виконання рекомендацій з'явилися додаткові умови, яким відповідали лише дві групи", – ідеться в стенограмі.

У підсумку ту приватизацію скасували, а за результатами повторного аукціону власником "Криворіжсталі" стала компанія Mittal Steel Germany GmbH., яка за 93% акцій заводу запроонувала 4,8 млрд дол.

Розквіт та падіння нульових

2000-ні роки стали для української економіки періодом розквіту, який не обійшов і металургійну галузь. У 2007 році виплавка сталі майже досягла показників розпаду СРСР. Зростанню сприяв податковий експеримент, у якому брали участь майже всі підприємства ГМК. У 1999 році норму бюджетних платежів знизили, а "картотеку" скасували. Як наслідок, у підприємств з'явилися обігові кошти, а бартер зник як явище.

Мета експерименту – нарощувати виробництво. У цьому був сенс, адже на початку нульових світовий ринок металопродукції зростав шаленими темпами, зокрема завдяки масштабному будівництву в Китаї, який готувався до Олімпіади-2008.

"Якщо ми продавали котуни іноді за 17 доларів, а потім за 25 і вже раділи, то коли вони почали коштувати 65 та 70 доларів, можна сказати, що це був золотий дощ", – згадує голова Полтавського ГЗК Віктор Лотоус.

Пінчук продає газовий бізнес: що сталося і чому це недобре для галузі

У той час відбувався бум злиттів, поглинань та капіталовкладень. Вадим Новинський об'єднався з Ахметовим у "Метінвест". Новостворена група купила прокатні потужності в Італії, Великій Британії та Болгарії. "Приват" у 2007-му продав Дніпровський металургійний завод Роману Абрамовичу за 1 млрд дол. та акції його "Євразу", ІСД купив підприємства в Польщі та Угорщині. "Інтерпайп" Пінчука почав будувати перший в часи незалежності завод у Дніпрі.

Однак зростання тривало недовго. У 2008 році світ сколихнула фінансова криза. Відкрита українська економіка отримала сильний удар. Особливо болючими наслідки кризи були для металургії, 80% продукції якої йшли на експорт.

Коли світові ціни впали, для компаній, які не мали своєї залізної руди та обігових коштів, настали важкі часи. Цим скористалася група "Метінвест", яка у 2010 році отримала контроль над одними з ключових меткомбінатів країни: МК ім. Ілліча та "Запоріжсталлю".

Війна, майбутнє?

Унаслідок російської агресії на Донеччині та Луганщині 2014 року металургія втратила доступ до запасів вугілля, а ланцюги постачань розірвалися. Проте найсуттєвіша втрата відбулася у виробничих потужностях: в окупації залишилися Донецький та Єнакіївський метзаводи, Харцизький трубний, Макіївський та Ясинівський коксохіми, "Комсомольське рудоуправління" та один з найбільших українських комбінатів – Алчевський.

Якщо раніше металургійна галузь приносила 40% валютної виручки та забезпечувала 25% українського ВВП, то після 2014 року Україна вибула з першої десятки виробників сталі, а Міністерство промислової політики реорганізували, приєднавши до Мінекономіки.

Серце української металургії. Які наслідки для економіки матиме втрата Покровська?

Згодом ситуацію вдалося налагодити: позитивно вплинули девальвація гривні і зростання світових цін на руду та метали. У 2021 році вони стали рекордними, що вилилося в рекордні прибутки українських компаній. На цьому тлі ключові гравці ринку запланували значні інвестиції в оновлення виробничих фондів. На жаль, цим планам не судилось реалізуватися: почалася велика війна.

Маріупольські комбінати, які давали роботу десяткам тисяч мешканців міста, – під окупацією або знищені. Металургійна промисловість скоротила виробництво втричі.

Працювати на повну потужність заважають кілька проблем, які, мабуть, не можна розв'язати. Перша – через воєнні ризики морська логістика занадто вартісна. Друга – через міграцію та мобілізацію не вистачає робочих рук. Третя – світові ціни суттєво впали порівняно з довоєнним періодом.

* * *

Металургія може зіграти визначальну роль у відновленні українських міст. Галузь може повернутися на рівень 15-20 млн тонн продукції на рік. Проте, швидше за все, на цих показниках вона і залишиться. Напевно, треба змиритися з тим, що деякі українські заводи навряд чи надалі вироблятимуть метал.

За останні 33 роки українська металургійна продукція стала значно простішою. Робити дорогий та якісний продукт неможливо через технологічну відсталість. Остання стала наслідком браку інвестицій в оновлення виробничих засобів. Українські наукові інститути вже давно не можуть конкурувати із закордонними розробками, а профільні навчальні заклади скорочують свою діяльність.

Такою є історія галузі, яка свого часу була основою економіки України. Звісно, вона ще не закінчена, хоча вже далеко не така, якою її хотілось би бачити.