Какие меры будут способствовать, а какие повредят послевоенному восстановлению
Неправильний підхід: робити те, що робили розвинені країни 50, 100 чи 150 років тому.
Що з цим не так? Прихильники цієї ідеї посилаються на професора Еріка Райнерта.
Він стверджує, що країни, які розвиваються, мають провадити ту ж політику, яку провадили розвинені країни тоді, коли були менш розвиненими.
Зазвичай така політика включає протекціонізм, обмеження міжнародної торгівлі та державну підтримку окремих галузей.
Інші варіанти цієї логіки можуть звучати як "робити те саме, що робили Південна Корея або інші азійські тигри в 1960-х, 1970-х, 1980-х роках", маючи на увазі створення великих державних конгломератів на кшталт чеболів.
Проте ця логіка хибна.
По-перше, вона не враховує упередження того, хто вижив, тобто досвід тих країн, які застосовували подібні політики, але зазнали невдачі.
По-друге, вона зосереджується лише на деяких аспектах економічної політики, не беручи до уваги всю картину.
Прихильники протекціонізму зазвичай не враховують, що інші країни можуть обмежити доступ до своїх ринків, а відтак – значно погіршити становище країни, яка почала "торговельну війну". Або те, що протекціонізм приносить користь лише певним виробникам, тоді як суспільство загалом програє.
Ба більше, прихильники цього підходу "забувають", що сто років тому в більшості європейських країн люди працювали набагато довше, ніж вісім годин на день, за дуже невеликі гроші (переважно в низькопродуктивному аграрному секторі) і зазвичай не мали пенсій чи іншого соціального захисту.
Те саме стосується Південної Кореї в 1960-х роках або Китаю в 1970-х. Навряд чи українці погодяться на такі умови. Світ змінився, тому політика має бути адаптована до часу та специфіки країни, а також контексту, у якому вона живе. Понад те, вона має бути спрямована в майбутнє.
Неправильний підхід: наша країна унікальна, тому досвід інших країн для неї застосовувати не можна.
Що з цим не так? Цей аргумент часто використовують уряди країн, що розвиваються, у відповідь на поради МВФ чи інших міжнародних організацій.
Хоча кожна країна має унікальні особливості, економічні закони діють для всіх країн. Коли ж ідеться про таку малу відкриту економіку як Україна, економічна наука може багато що сказати. Наприклад, друкування грошей завжди призводить до інфляції – незалежно від того, як такі гроші використовуються.
Монополія спричиняє підвищення цін та/або зниження якості товарів чи послуг, водночас захист конкуренції і регулювання природних монополій є складним.
Неспроможність захистити права власності призводить до вищих процентних ставок та зниження обсягу інвестицій, оскільки інвестори закладають ризик країни в ціну капіталу або шукають країни з нижчими ризиками.
Фіксований обмінний курс за відсутності контролю за рухом капіталу призводить до вищої волатильності інфляції та погіршує наслідки зовнішніх економічних шоків, що також підтверджується українським досвідом.
Отже, врахування поточного контексту важливе, але слід вчитися на помилках інших країн, хоча Україна має власну багату колекцію економічних помилок.
Неправильний підхід: пошук "точок зростання" та підтримка молодих галузей.
Що з цим не так? На перший погляд, ідея проста і приваблива: знайти одну галузь, наприклад, виробництво автомобілів, підтримати її, і це стимулюватиме розвиток пов'язаних галузей (виробництво матеріалів, запчастин та реклами).
Однак якщо копнути глибше, виникають складні запитання. Хто обиратиме ці галузі? Якими критеріями керуватимуться ці люди чи агенції? Звідки вони знатимуть, яка галузь буде прибутковою через 10-15 років? Чому ми віддаємо перевагу виробництву автомобілів, а не, скажімо, виробництву кораблів?
Ми можемо пригадати, що Україна витратила величезні суми на підтримку своєї автомобільної промисловості без відчутного ефекту. Ми досі шукаємо панацею, яка б вилікувала економіку, не визнаючи, що "чарівної пігулки" не існує. Є лише здоровий спосіб життя, який може поступово вирішити багато проблем.
Неправильний підхід: вільні (спеціальні) економічні зони або технопарки, податкові пільги.
Що з цим не так? Це різновид описаної вище політики "точок зростання". Так, якщо приватний капітал не бажає заходити на деякі території, ми можемо запропонувати на цих територіях кращі умови, наприклад, нижчі податки.
Або якщо приватні інвестори неохоче заходять у країну, ми можемо створити в цій країні кілька оаз, де застосовуватиметься, наприклад, британське, а не вітчизняне, право, а бюрократія зведена до мінімуму (китайська модель).
В обох випадках "питання на мільйон": чому приватний капітал не бажає заходити на певну територію чи в країну? Причин може бути багато: низький попит, неякісна чи недостатня робоча сила, відсутність верховенства права.
Без вирішення цих питань створення вільних економічних зон чи технопарків буде лише марнуваннямгрошей платників податків. Якщо інвесторів відлякує бюрократія, то виникає логічне запитання: чому ми зменшуємо бюрократичні бар'єри лише на окремих територіях, а не в усій країні?
Можливо, деякі бюрократи воліють зберегти свої можливості для отримання ренти? Ба більше, створення "особливих територій" або надання пільг знеохотить інвесторів, які прийшли раніше або розмістили свої підприємства в іншому регіоні, а отже, не мали шансу скористатися цими пільгами.
Є лише два випадки, коли технопарки можна вважати прийнятним рішенням.
Перший – коли їх організовує місцева влада, яка таким чином конкурує з іншими регіонами за залучення бізнесу. Утім, потрібно пам'ятати: якщо є дві чи більше територій із спеціальним статусом, конкуренція за інвесторів між ними часто призводить до недоотримання загальнодержавних та місцевих податків.
Другий – коли технопарк організований навколо університету для розвитку його ідей і має венчурне фінансування (гранти, а не податкові пільги).
В усіх інших випадках податкові пільги, надані певним галузям, територіям, товарам або фірмам, спотворюють ринки, знижують доходи держави та перешкоджають іншим бізнесам, які не мають на них права.
Неправильний підхід: стимулювання виробництва "вище в ланцюжку постачання".
Що з цим не так? Ті, хто стверджують, що Україна повинна виробляти "кінцеві продукти", а не сировину, неправильно розуміють концепцію доданої вартості (це ціна продукції мінус ціна використаних інгредієнтів). Виробництво яблук чи меду може мати більшу додану вартість, ніж збирання смартфонів.
Аналогічно запровадження високого експортного мита на насіння соняшника радше перерозподілило прибутки від фермерів до виробників соняшникової олії, аніж підвищило додану вартість всередині країни.
Це не означає, що Україна має зосередитися лише на сировині. Однак потрібно розуміти, що "перебування на вищому щаблі виробничого ланцюжка" не дорівнює "виробництву продукції з високою доданою вартістю".
Якщо українські виробники зможуть запропонувати конкурентний кінцевий продукт, – прекрасно. Проте нема нічого поганого в тому, щоб експортувати сировинні товари чи входити до глобальних ланцюжків доданої вартості, якщо такі рішення – вільний вибір підприємців, не спотворений державною політикою.
Неправильний підхід: націленість на зниження частки ВВП, яка перерозподіляється державою (так звана мала держава).
Що з цим не так? Держбюджет має балансувати численні суперечливі інтереси. Платники податків хочуть платити менше, проте водночас вони хочуть отримувати суспільні послуги: охорона здоров'я, освіта, інфраструктура.
Крім того, Україна має розвинену систему соціального захисту та велику частку літнього населення, яка зростатиме. У 2021 році Україна витратила на пенсії 10% ВВП, на освіту – 5,8%, на охорону здоров’я – 3,8% (зведений бюджет).
Видатки центральної та місцевої влади у 2021 році перевищили 40% ВВП. Відтоді військові витрати виросли і деякий час можуть залишатися високими. Тому Україна не може копіювати висхідні країни, що мають молоде населення та обмежену систему соціального захисту і не мають агресивних сусідів.
Під "малою державою" в Україні слід розуміти невеликі адміністративні бар’єри для бізнесу та ефективне надання публічних послуг.
Це вимагає значної роботи над розробкою процесів вироблення державної політики та інтервенцій. Це може бути недешево, але інвестиції в належні "технології" надання державних послуг окупляться в майбутньому.
Ще одним виміром "малої держави" є приватизація. Останніми роками Україна досягла значного прогресу в "малій приватизації", однак велика тупцює на місці.
Відразу після війни приватизація не принесе великих грошей, тож влада та суспільство мають прийняти невеликі надходження від приватизації в обмін на більш ефективне управління державними підприємствами.
Ще однією ілюзією є те, що уряд можна замінити алгоритмами чи deux ex machina. Деякі процеси можна автоматизувати, а багато з них можна і треба оптимізувати. Однак розробка державної політики – це висококваліфікована робота, яка потребує не лише знань економіки, а й стратегічного мислення.
Що ми рекомендуємо? "Здоровий спосіб життя". Немає швидкого шляху до економічного процвітання, однак є певні кроки, які потрібно зробити.
Судова реформа для виконання законів і захисту прав власності.
Реформа податкового адміністрування.
Розвиток спроможності антимонопольного комітету.
Реформа державної служби, спрямована на більше залучення стейкхолдерів до розробки політики.
Встановлення чітких правил для монополізованих, надмірно регульованих чи тіньових ринків, наприклад, енергетики та нерухомості.
Найважливішим елементом зростання є якість людського капіталу. Ми маємо унікальну можливість дати освіту багатьом молодим громадянам за кордоном. Проте також потрібно забезпечити кращу освіту всередині країни, використовуючи підвищений інтерес іноземних навчальних закладів до України.
Можливо, ці установи чи окремі науковці готові надати доступ до своїх онлайн-курсів. Уряд та українські університети не повинні проґавити ці можливості.
Війна зупинила багато видів діяльності і вимагає більшого втручання уряду, ніж зазвичай. Проте війна – це також можливість створити нові правила і "перезавантажити" суспільний договір. Цю можливість не можна змарнувати.
Співавторка – Ілона Сологуб