Українська економіка: реприватизація неминуча?

Кажуть, історія - це наука про війни. Якщо так, то сучасна економічна історія України - це історія всеосяжної приватизації.

Починаючи від простих громадян, яким держава "подарувала" квартирні метри в "хрущівках", і закінчуючи олігархами, які приватизували Україну цілими областями. Ця п'єса добігає другого десятка років і ще далека від завершення.

На зміну первісному накопиченню капіталу 1990 років у наступному десятилітті прийшов вторинний перерозподіл - так зване рейдерство, коли сильні гравці витісняють слабких і випадкових власників колишнього державного майна.

Зрештою, мине час і почнеться третій, довгий і болісний етап - націоналізація і реприватизація. Велике коло обігу власності замкнеться, щоб розпочатись знову.

Націоналізація чи реприватизація

Маючи хоч і не досконале, проте розгалужене законодавство у сфері приватизації, Україна досі не визначила правил гри для зворотного процесу - націоналізації. В умовах економічної кризи відсутність формалізації процесу націоналізації гальмує економічні процеси в цілому.

Можливо, варто вести мову не про націоналізацію, а про реприватизацію?

Реприватизація у своєму класичному варіанті - це процес, зворотний приватизації, механізм повернення власності в розпорядження держави, що припускає повторний продаж раніше приватизованого майна.

Націоналізацією можна назвати процес повернення в державну власність об'єктів недержавної власності, в тому числі раніше приватизованого майна, для їх подальшого використання з урахуванням реалізації національних інтересів.

Таке повернення може означати як примусове, так і компромісне вилучення об'єктів у їх власників. Його форми припускають використання механізмів викупу, банкрутства, добровільної передачі, придбання контрольного пакету акцій, вступу до прав власності за рішенням суду.

Націоналізація є ширшим поняттям, ніж реприватизація, оскільки передбачає можливість як перепродажу об'єкту після його повернення державі, тобто реприватизацію, так і його подальше використання в рамках державної власності. Інакше кажучи, реприватизація є складовою частиною націоналізації майна.

Разом з тим, не варто забувати, що приватна власність є гарантом демократії та свободи людини, тому бездумна реприватизація може мати тяжкі наслідки.

За результатами соціологічних досліджень, тотальні перевірки та перегляд процесу приватизації не тільки не матимуть позитивного ефекту, але й можуть призвести до погіршення інвестиційного клімату, саботажу з боку власників приватизованого майна, акцій громадянської непокори та розвалу економічних зв'язків.

Крім того, такі дії держави є загрозливими з точки зору необхідності дотримання міжнародних зобов'язань України.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути застосоване лише як виняток з огляду на мотиви суспільної необхідності. При цьому попередньо у повному обсязі власникам відшкодовується вартість майна.

Як виняток, може бути застосоване наступне повне відшкодування, що допускається тільки за введення воєнного чи надзвичайного стану.

Аналіз цієї проблеми неминуче продукує чимало питань.

По-перше, наскільки поширеними можуть бути ті винятки, про які йдеться у Конституції України. По-друге, що розуміється під суспільною необхідністю. По-третє, які підстави можуть установлюватися для цього окремим законом. І, по-четверте, як буде вираховуватися вартість майна, що вилучається.

З приводу першого питання, яке є насамперед філософським, слід зазначити, що виняток не повинен руйнувати загального правила, спрямованого на непорушність права власності. Суспільну необхідність слід розуміти як сутнісне явище, що об'єктивно склалося і породжує певну і нагальну потребу всього суспільства.

Вбачається, що про необхідність можна говорити тоді, коли не існує інших варіантів задоволення суспільних потреб, тобто вона повинна бути явною, такою, що неминуче вимагає свого вирішення.

Законодавче підґрунтя

Поняття "реприватизація" та "націоналізація" відсутні і в Цивільному кодексі України, і в спеціальному законодавстві з питань приватизації. Ці терміни нові для українського законодавства, і проблема необхідності врегулювання цього питання неодноразово поставала перед парламентом.

Проте це не означає, що результати приватизації не можуть бути переглянуті. Чинне законодавство України і сьогодні передбачає можливість та порядок повернення приватизованого майна державі, не називаючи цей процес "реприватизацією".

Так, відповідно до частини 5 статті 27 закону "Про приватизацію державного майна", на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Частиною 6 статті 29 цього закону передбачено, що порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації.

Отже, приватизоване майно можна примусово повернути державі тільки в судовому порядку. Втім, спроб врегулювати це питання у стінах парламенту було чимало.

У червні 2002 року депутат Валентина Семенюк зареєструвала проект закону "Про реприватизацію майна в Україні". У грудні того ж року її колега Наталія Вітренко запропонувала проект "Про націоналізацію майна в Україні". А депутат Олександр Ржавський подав проект закону "Про порядок реприватизації майна".

Втім, всі вони були проігноровані законодавцями. Також Верховна Рада провалила у другому читанні проект від 25 лютого 2003 року "Про повернення приватизованого майна у державну і комунальну власність", внесений Кабміном.

Із останніх законопроектів, які перебувають на розгляді парламенту, варто відзначити №1104 від 4 грудня 2007 року - "Про порядок вилучення об'єктів права приватної власності у власність держави і власність територіальної громади (націоналізацію)". Його депутати спробують розглянути у першому читанні 4 червня 2009 року.

Не меншу увагу привертає винесений на друге читання законопроект №3682 "Про відчуження земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності", який дуже близько підійшов до вирішення проблеми націоналізації на рівні такого фундаментального економічного чинника, як земля.

Разом з чинним законом "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" він має підвищити інвестиційну привабливість вітчизняних інфраструктурних проектів, в тому числі і напередодні "Євро-2012".

Законопроект містить ряд дискримінаційних для власників землі положень, проте факт залишається фактом - потреба в дієвих механізмах націоналізації майна державою набирає в Україні обертів.

Дивно, що, піднімаючи питання законодавчих підстав для націоналізації, оглядачі та юристи оминають увагою чинну постанову Кабміну №32 від 18 січня 2001 року "Про затвердження порядку повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів".

Підставами для повернення майна, згідно з нею, є розірвання договору купівлі-продажу об'єкта через суд, невиконання умов угоди або визнання її недійсною.

Єдиний випадок, коли на законодавчому рівні було вирішене питання повернення майна державі, стався 24 червня 2004 року. Тоді був прийнятий закон "Про передачу колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" у державну власність".

У 2008 році прокуратура Києва в інтересах держави в особі Мінкультури подала позов до НБУ про передачу колекції творів образотворчого мистецтва у кількості 785 предметів Національному художньому музею.

Рішенням господарського суду позовні вимоги прокуратури у цій справі були задоволені. А в жовтні 2008 року Конституційний Суд визнав неконституційною передачу картин збанкрутілого "Градобанку" в держвласність.

Разом з тим, КС визнав конституційним положення закону про визнання колекції "Градобанку" об'єктом національного культурного надбання.

Держава дає і забирає

Окрім гучної реприватизації "Криворіжсталі", в Україні можна знайти й інші приклади повернення власності державі.

Так, нещодавно Вищий господарський суд залишив у силі рішення господарського суду АР Крим, згідно з яким майно дитячого санаторію "Іскра" (Євпаторія) Міністерства охорони здоров'я було вилучене у фірми "Аспект".

А у 2002 році Кабінет міністрів повернув в управління Фонду держмайна пакет акцій нафтопереробного комплексу "Галичина".

Інший випадок: Генпрокуратура залишила ВАТ "Більшовик" у державній власності, коли за її поданням Верховний суд скасував два незаконні судові рішення. Ними об'єкти нерухомості цього повністю державного підприємства були визнані як приватна власність комерційних структур.

Крім того, у 2005 році Господарський суд Києва розірвав договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу комунального підприємства "Кінотеатр ім. Довженка" і передав об'єкт регіональному відділенню фонду держмайна.

Також за сприяння столичної прокуратури у 2005 році в державну власність було повернуто готель "Дніпро", до приватизації якого був причетний Максим Курочкін та уряд Віктора Януковича.

Закордонний досвід

Свого часу депутат Європарламенту від Австрії Єва Белебет зазначила, що повернення приватизованих об'єктів у державну власність не суперечить нормам демократичного суспільства.

Зі слів депутата, подібне відбувалося в Австрії після Другої світової війни, коли ряд приватних підприємств і секторів стали державними. Однак Белебет підкреслила, що для реприватизації необхідна, насамперед, політична воля і законодавчі рамки.

Прихильники націоналізації часто кивають в бік західних країн. Мовляв, під час економічної кризи США націоналізували іпотечні компанії Fannie Mae та Freddie Mac. Така ж доля, до речі, спіткала британський банк Northern Rock, а потім - і всю банківську систему Ісландії.

Небачені "захисні заходи" вжили уряди Німеччини та Франції. Нинішню масштабність державного втручання порівнюють з Великою депресією, коли було порушено багато постулатів ринкової економіки.

Кризові прояви 1970 років також підштовхували до посилення державного втручання, а то і до націоналізації найбільших підприємств стратегічних галузей.

У Швеції в 1977 році були націоналізовані суднобудівні і металургійні компанії, а також проведено їхнє злиття з метою посилення контролю над їх діяльністю і збереження зайнятості. Втім, їхня збитковість не зменшилася.

У Франції протягом 20 століття сталося кілька таких націоналізацій, і щоразу цей процес відбувався спокійно і без барикад, з користю для економіки.

У 1936 році тодішній прем'єр Леон Блюм, аби посилити контроль за оборонною галуззю, передав державі усі французькі авіакомпанії, до речі, процвітаючі, серед них і Air France. Усі свої масштабні проекти, включно з розробкою надзвукового літака Concord 1976 року, французький авіагігант здійснював як державна компанія.

Націоналізацію з політичним присмаком зараз можна побачити хіба що в ПАР. Тамтешній парламент прийняв закон про повну націоналізацію шахт.

У такий спосіб влада відбирає власність у "білих" європейських та американських компаній, аби передати націоналізовані об'єкти у лізинг на 30 років підприємствам, які мають "чорних", південноафриканських, партнерів.

Західноєвропейські країни досхочу "награлися" у націоналізацію. На початку 1980 років уряд Маргарет Тетчер приватизував залізниці та найбільшого авіаперевізника. Завершила свої приватизаційні війни у колишній НДР Німеччина.

У США ці процеси відбулися ще раніше. І саме там, за океаном, нині зароджується новий тип перерозподілу власності - реприватизація на користь трудових колективів.

Протягом останніх двадцяти років у США функціонують програми, які дозволяють найманим працівникам збільшити свою майнову частку в корпораціях. Наприкінці 1990 років трудові колективи уже володіли 13% акцій корпорацій.

У Японії націоналізація провадиться заради санації того чи іншого підприємства. Зокрема, японська влада під час останньої фінансової кризи націоналізувала, санувала, лише потім повторно приватизувала один з провідних банків.

Уряд Росії хоче контролювати свій банківський сектор. У цій країні фінансові установи сильно постраждали від кризи. Рубль досяг нижньої межі, окресленої Центробанком, і агентство Fitch знизило кредитний рейтинг РФ до рівня BBB.

Прем'єр Володимир Путін підтримав процес консолідації банків. Він пообіцяв банкам 28 мільярдів доларів позики і розглядає можливість додаткового вливання в сумі 33 мільярдів доларів.

Придивляється російська влада і до металургійної промисловості країни. Багатьом це нагадує конфіскацію Кремлем енергетичних компаній країни, які були приватизовані ще за Бориса Єльцина в 1990 роки. Економічна криза дає владі можливість повернути банки та інші стратегічні компанії під державний контроль.

Зазирнути в майбутнє

На завершення варто зробити наступні висновки та прогнози.

1. Процес роздержавлення, що відбувається в Україні, носить безсистемний характер і ґрунтується на непрозорому і часто злочинному захопленню найбільш рентабельних активів держави.

2. Реприватизацію і націоналізацію слід розглядати не як спосіб тотального одержавлення, переділу власності та її експропріації, а як засіб природних і результативних змін в структурі власності заради інтересів національної економіки.

3. Процес трансформації форми власності може відбуватися зважено лише тоді, коли в державі ефективно функціонують відповідні правові механізми. В Україні досі не сформований фондовий ринок, відсутні схеми економічної оцінки реальної вартості активів, тому коливання власності від державної до приватної виглядають як потенційно небезпечні процеси.

4. В країні відсутнє економічне середовище, яке б сприяло ефективному функціонуванню приватної власності у стратегічних галузях. На найближчі п'ять-сім років ці галузі краще зберегти у державній власності.

5. Втручання держави може мати і зворотний бік: державне керування менш ефективне, ніж приватне, до того ж, воно пов'язане з політизацією та корупцією.

6. Економічна криза пришвидшить націоналізацію певних галузей. Першою ластівкою стане банківський сектор. Наступними будуть компанії, доведені власниками до банкрутства. Законопроект про повернення у держвласність Херсонського машинобудівного заводу - найкраще тому підтвердження.

7. Численні власники об'єктів непрозорої приватизації у парламенті будуть всіляко блокувати закони, які регламентуватимуть процеси націоналізації і реприватизації. Якісний злам ситуації може відбутися за умови приходу до влади нового покоління політиків, які "не встигли" взяти участь у первісному накопичені капіталу.

8. Не виключені і зовсім цинічні варіанти, коли власники колишнього державного майна, отримавши його свого часу за безцінь, повернуть його державі за ринковою ціною, а потім знову "приватизують". В Україні можливо все.