Від кризи врятує "Євро-2012"?

Зненацька в Україні настають не лише холоди і зима, але й економічні кризи.

Принаймні, саме такого висновку можна дійти, якщо порівняти заяву прем'єр-міністра від 16 жовтня ("На сьогоднішній день прояви світової фінансової кризи в Україні в жодних жорстких формах не існують") та нинішню ситуацію у вітчизняній промисловості, АПК, фінансовій та валютній сферах, на ринку праці тощо.

Хочеться вірити, що причиною таких слів прем'єр-міністра було бажання угамувати паніку на валютному ринку, а не відсутність розуміння процесів, які відбуваються у світовій економіці, і їх наслідків для України.

Більшість експертів основною причиною та джерелом світової економічної кризи називають кризу неповернення іпотечних кредитів, які у неконтрольованих обсягах надавалися банками у США громадянам держави.

Із суто формальної точки зору, такий підхід можна вважати прийнятним. Втім, якщо ситуацію розглядати дещо глибше, вимальовується зовсім інша картина.

Світова економічна система вже давно нагадувала мильну бульбашку, роздуту до тих меж, коли для її колапсу достатньо одного проколу. Джерелом такого стану речей сміливо можна називати фінансову систему.

Фінанси в загальносвітовому масштабі вже давно перестали виконувати виключно обслуговуючу роль по відношенню до виробничої сфери. Усі складові фінансової системи (грошовий ринок, кредитний ринок, ринок цінних паперів, страхування тощо) перетворились на самостійну одиницю, що лише опосередковано пов'язана з процесами у реальному секторі економіки.

Іншими словами, класична формула відтворення, запропонована ще Марксом: "гроші-товар-гроші" - сьогодні працює і без товарної (виробничої) складової і має вигляд "гроші-гроші-гроші".

При загальносвітовому зростанні економіки 2007 року на рівні 3,6%, зростання основних фондових індексів провідних країн, які вказують на ринкову капіталізацію, тобто вартість бізнесу, не рідко вимірювалося десятками відсотків.

До речі, Україна в цьому процесі була на передових позиціях. Вітчизняний ринок акцій (індекс ПФТС) 2007 року зріс на 135%, поступившись тільки китайському, який додав 161%.

При цьому вартість окремих компаній зростала значно вищими темпами і перевищила 1000% річних! Очевидно, що ніхто відповідними темпами, ані нарощував виробництво, ані збільшував обсяги власної виручки. (Це також відбувалося через низьку капіталізацію українських компаній до початку цього зростання - ред.)

Цілком зрозуміло, що одним з основних джерел перегріву світової фінансової системи та її перетворення на мильну бульбашку стали спекуляційні операції на ринках, завдяки яким в останні роки і працювала формула заробляння грошей з нічого: "гроші-гроші-гроші".

Після того, як у світі раптом почали зникати "гроші з нічого", різко впала можливість для підприємств за рахунок кредитів розвивати та підтримувати виробництво, а також продавати продукцію споживачам.

Звідси - загальносвітове падіння попиту на сировинні ресурси та зупинка підприємств через втрату ринків збуту (Україна, зокрема, займала 8 місце в світі з виробництва сталі та четверте - з її експорту).

На тлі скорочення валютної виручки від експорту, вітчизняним банкам доводиться в терміновому порядку відшуковувати на внутрішньому ринку ресурси на повернення раніше отриманих кредитів (останні надавалися Україні на фоні значного зростання ринкової вартості українських підприємств, а отже, майже не були обмежені в обсягах).

В умовах, коли у світі грошей стало менше, знайти ресурси на перекредитування, а також забезпечити надходження валюти в країну через іноземні інвестиції, видається проблематичним. Звідси - додатковий тиск на національний валютний ринок і паніка з курсом долара через його об'єктивний дефіцит в країні.

Те, що світова економічна криза, яка, насправді, почалася ще наприкінці минулого року, докотиться до України, було неминучим. Відкритим залишається питання, чому, розуміючи всі потенційні наслідки для вітчизняної економіки, жоден інститут влади та жодна політична сила не били на спалах тоді, коли для мінімізації наслідків кризи було більше, і часу, і ресурсів.

Хоча, коли основні гравці політичного простору без перерви на обід і вихідні перетягують ковдру владних повноважень, це питання є не тільки відкритим, але й риторичним.

Саме тому залишимо його без відповіді і спробуємо оцінити сьогоднішні спроби політиків та державних менеджерів дати відповідь на питання "що робити?"

На жаль, і в питанні подолання наслідків світової кризи вітчизняний політикум вирішив вигадати власний велосипед.

У той час, коли законодавчі та виконавчі органи цивілізованих держав світу відкинули навіть натяки на протистояння по лінії "влада - опозиція" задля підтримки антикризових заходів, вітчизняні політики традиційно вирішили ухилитися від відповіді на поставлене питання, натомість кинулися рятувати країну "хто перший?".

У підсумку, якість усіх запропонованих законопроектів про подолання кризи, як урядового, так і депутатських, були "як завжди".

Жоден з них не давав відповіді на питання про те, як рятувати вітчизняну металургію, що дає країні близько 40% валютної виручки, як не допустити зупинки шахт, що постачають вугілля підприємствам металургії, як не допустити зростання безробіття понад 10%, за рахунок чого наповнювати бюджет при масовому скороченні виробництва і платити зарплати вчителям, лікарям...

Загравання з чужими грошима

Прикро, що у підсумку усі дискусії політиків з фахової площини перемістилися виключно в площину якнайшвидшого отримання кредиту від МВФ.

Безумовно, часткова фінансова стабілізація за рахунок цих коштів - необхідна. І в цьому контексті можна лише вітати ухвалений 31 жовтня Верховною Радою закон. Але це - далеко не достатня умова виходу з кризи.

Дискутуючи про умови отримання кредиту, вітчизняні політики забули, а можливо, і навмисно промовчали про два принципових моменти. По-перше, причиною виділення коштів МВФ є далеко не тільки бажання врятувати українську економіку.

Даючи гроші на підтримку економічної ситуації в Україні, МВФ, значною мірою, піклується про іноземні банки, які працюють в Україні. Не секрет, що національна банківська система вже майже наполовину належить іноземному капіталу, і саме банки з іноземними інвестиціями вимагатимуть найбільшої фінансової підтримки для повернення вже найближчим часом сотень мільйонів доларів залучених кредитів.

Тобто суттєва частина ресурсу, отриманого від МВФ, в Україні довго не затримається.

По-друге, усі рецепти подолання кризи від МВФ є проявом монетаризму: вони стосуються виключно стабілізації на грошовому та валютному ринку і не надають рецептів щодо подолання кризи в реальному секторі.

У той же час саме криза реального сектора (зупинка виробництва, криза АПК тощо) є на сьогодні однією з основних загроз для економіки.

Ситуація не є безвихідною

Почнемо з об'єктивного чинника. Здешевлення гривні відносно основних валют означатиме подорожчання імпортних товарів по відношенню до вітчизняних. З одного боку, це сприятиме зменшенню обсягів імпорту, що позитивно відбиватиметься на стані платіжного балансу.

З другого, низка вітчизняних галузей, які після вступу України до СОТ та зняття митних тарифів виявилися незахищеними перед іноземними конкурентами, через подорожчання імпорту знову стануть конкурентоспроможними хоча б на українському ринку і матимуть певний часовий лаг для модернізації виробництва.

На сьогодні, захопившись фінансовою та валютною стабілізацію, керівництво держави чомусь забуло про агропромисловий комплекс, який є первинною ланкою в забезпеченні продовольчої безпеки держави.

А в ньому, до речі, ситуація не краща, ніж у вітчизняних металургів. З одного боку, галузь отримала рекордний за останні роки урожай зернових. З іншого - більшість виробників, здебільшого малих та середніх, перебувають на межі банкрутства.

Щоб не допустити найпесимістичнішого сценарію, вигадувати велосипеда не треба. Державі достатньо почати стимулювати попит на ринку, викуповуючи через систему Держрезерву або Аграрного фонду у виробників частину зібраного врожаю.

За оцінками експертів ринку, достатнім кроком для того, щоб не допустити масових банкрутств виробників зерна, буде відновлення системи заставних закупівель.

Важливо пам'ятати, що рахунок пішов на тижні, і якщо вже найближчим часом ситуацію на ринку не буде змінено, наступного року сіяти буде не лише за що, але й кому.

Всі сили - на чемпіонат!

І, нарешті, ситуація в металургійному комплексі. Вище вже йшлося, що до останнього часу галузь приносила державі до 40% експортних надходжень. Окрім цього вітчизняна металургія - це 25% ВВП країни з відповідними відрахуваннями до бюджету.

В умовах падіння попиту на продукцію вітчизняної металургії за кордоном, у тому числі через її вищу вартість порівняно з зарубіжними аналогами, єдиним виходом для порятунку галузі залишається державна підтримка.

При цьому існує два можливі шляхи: прямі державні дотації виробникам, що, в підсумку, зменшить собівартість продукції та зробить її конкурентоспроможною на зовнішніх ринках, і стимулювання попиту на продукцію галузі всередині країни.

Реалізація першого варіанту - малоймовірна. В першу чергу через те, що державне субсидування експорту прямо заборонено нормами СОТ.

Окрім цього, у випадку виділення прямих дотацій металургам, одразу ж розпочнеться боротьба за них між основними фінансово-промисловими групами країни, власники яких, або представлені у владі безпосередньо, або мають свої лобістські групи у найвищих кабінетах. Чим закінчиться "боротьба по-українськи", здогадатися не важко.

Саме тому сьогодні єдиним можливим шляхом порятунку металургії є стимулювання попиту. І практика свідчить як раз про те, що саме стимулювання сукупного попиту всередині країни має стати основою державної політики щодо виходу з кризи.

Якщо говорити простіше, то першочерговими кроками держави має стати державне замовлення/закупівлі в тих галузях, які є безпосередніми споживачами продукції металургії. Зрозуміло, що ними є, в першу чергу, будівництво і транспорт.

Саме розбудова транспортної, комунікаційної та спортивної інфраструктури є одним з основних завдань України при підготовці до проведення "Євро-2012".

Іншими словами, вже найближчим часом треба побудувати сотні кілометрів доріг, мости, транспортні розв'язки, стадіони, модернізувати аеропорти, оновити залізницю тощо.

Отже, шлях до виходу зі скрутної ситуації - на поверхні. Ухвалення в парламенті антикризового закону частково створює для нього фінансові передумови. Адже певне обмеження соціальних видатків, яке випливає з закону та Меморандуму з МВФ, дає можливість акумулювати державні кошти на інвестиційні проекти.

Часткове вливання коштів МВФ у банківську систему розширить можливості для кредитування інвестпроектів. Окрім цього, готовність до поглиблення співпраці з Україною у співфінансуванні проектів, пов'язаних з підготовкою до "Євро-2012", незважаючи на кризу, вже задекларував Європейський банк реконструкції та розвитку.

З огляду на незначний рівень державного зовнішнього боргу України, не варто відкидати і можливість залучення коштів іноземних інвесторів, наприклад, під державні облігації (в умовах кризи саме державні цінні папери є найнадійнішим інструментом інвестування).

Важелі для запобігання поглибленню кризи існують. Та чи будуть вони використані і чи принесуть очікуваний результат? Адже той, хто виведе країну з кризи, матиме найкращі політичні перспективи на найближче майбутнє, і навпаки.

Але, як свідчить вітчизняна політична практика, очолювати будь-який потрібний для країни процес - означає мати значно більше ворогів, ніж друзів.

Олег Килимник, Директор соціально-економічних програм Центру політичного консалтингу, для ЕП