Від листа металу до тепла в оселях:

Літо 2026 року було повністю зосереджено на підготовці України до п’ятого опалювального сезону в умовах повномасштабної війни. У фокусі – не лише відновлення пошкоджених об’єктів, а й практично перебудова самої енергетичної системи. Оскільки масовані атаки попередніх років показали критичну вразливість неповороткої централізованої моделі теплопостачання, на зміну їй має прийти генерація розподілена: більш гнучка, стійка й здатна працювати навіть за умов масштабних пошкоджень великих об’єктів.

На початку літа Уряд підтвердив намір прискорити розвиток розподіленої генерації. Зокрема, було виділено 3 млрд грн на встановлення 216 блочно-модульних котелень, які мають бути введені в експлуатацію не пізніше 1 жовтня. Також розширено програми державної підтримки будівництва нових генеруючих потужностей і передбачено додаткове фінансування для реалізації регіональних планів стійкості.

Та скільки б рішень про фінансування чи реалізацію планів не ухвалювалося, за кожним мегаватом теплової потужності стоять виробництво, технології та люди, які в умовах війни фактично з нуля створюють нову енергетичну інфраструктуру для українців. 

Основою і серцем теплової генерації залишається  водогрійний котел. Саме жаротрубні котли й транспортабельні блочно-модульні котельні виробляє українське підприємство "Колві", яке має повний цикл виробництва й уже понад чверть століття працює на українському ринку.

Зазвичай, коли йдеться про виготовлення технологічного та ресурсозатратного теплогенеруючого обладнання, уявляється велике сучасне підприємство, примітні виробничі корпуси якого видно здалеку. Але в українських військових реаліях все вимушено не так. Виробничі потужності "Колві" розміщуються в непримітних розосереджених по Україні цехах,  розташування яких, наскільки це можливо, приховується від ворожих загроз. Загалом компанія має п’ять постійно діючих виробничих майданчиків в Україні та країнах ЄС. Розосередженість є важливим елементом безпеки: навіть у разі пошкодження одного з майданчиків, інші можуть продовжити виконувати ті самі виробничі операції. Завдяки цьому можна розраховувати на виконання головного завдання підприємства – виготовити достатню кількість обладнання до початку опалювального сезону.

Щоб дотримуватися поставленого темпу, до виробничого сезону почали готуватися ще торік. Компанія заздалегідь закупила спеціальний термостійкий метал, зокрема суцільнотягнуту трубу, запасів якої має вистачити до кінця 2026 року.

"Наше керівництво наперед закупає метал, трубу. Труба у нас вітчизняна, з Нікополя. А листовий метал переважно беремо за кордоном", – розповідає Григорій Польгуй.

Плануючи запаси, підприємство заодно розраховує обсяги виробництва котлів на місяці вперед.

Без належного металу котел не створиш. Власне, найперший етап – розпилювання металу на стрічкопильному верстаті та виготовлення заготовок потрібного розміру. Паралельно фахівці нарізають і засвердлюють труби. 

"Ріжу труби, швелери, кути. Усе, крім листового металу. Ці труби йдуть на котли. За день нарізаю у середньому 600 труб", – розповідає слюсар Олександр.

Всі деталі роблять за кресленнями, треба ідеально дотримуватися розмірів, щоб увесь пазл конструкції потім зійшовся. Коли заготовки зроблені, вони відправляються у велике "турне" потужностями виробництва: токарний верстат, плазмова різка, згинання, зварювання, збірка, фарбування тощо. 

"На один котел йде 428 деталей токарної роботи", – каже токар Володимир. 

На токарному станку виготовляють, зокрема, турбулізатор – спеціальну металеву спіраль, яка перетворює плавний потік димових газів на закручений. Завдяки цьому значно збільшується коефіцієнт корисної дії котла та знижується витрата палива. Так, ККД котлів "Колві" досягає 92-93%.

"Турбулізатор вставляється у котел з двох сторін. Коли котел працює, завдяки цим спіралькам тепло не вилітає «у трубу»", – каже Володимир.

Найвидовищніший етап обробки – плазмова різка деталей. Але водночас цей вид обробки є найдешевшим з усіх, тому широко використовується на виробництві.

"Станки плазмової різки призначені для того, щоб вирізати деталі товщиною від 1 до 20 мм. Тобто можемо прорізати доволі товстий метал. У великих котлах, якщо ми подивимося на трубну дошку, може бути 100–140 отворів для труб", – відзначає оператор станка ЧПК Олександр.

Далі він показує ще один верстат, за яким працює, – апарат Trumpf Trumatic, який використовується для точного різання та пробивання отворів.

"Я пишу програми для станка, переношу їх на верстат і виконую", – каже оператор станка ЧПК.

Один і той самий працівник може виконувати на заводі "Колві" одразу кілька типів робіт. Такі реалії воєнного часу, коли фахівці робітничих професій у великому дефіциті. Для прикладу, вальцювальник Олександр займається і безпосередньо вальцюванням, і бетонуванням, і збіркою, і фарбуванням котів.

"Котел збирається цілий день. Обкручую його утеплювачем, ставлю забетоновані двері, встановлюю димохід, усякі дрібні комплектуючі... Цех виготовляє усі деталі, а я збираю це все до купи", – розповідає фахівець.

Загалом спеціалістів дуже бракує, наголошують у "Колві".

В умовах обмежених людських ресурсів підприємство працює на повну.

До 2026 року виробничі можливості дозволяли виготовляти теплогенеруюче обладнання потужністю близько 100 МВт на місяць. З огляду на нагальні потреби країни компанія закупила додаткове обладнання, метал і комплектуючі й фактично подвоїла щомісячні показники.

Сьогодні виробництво працює у 2,5 раза потужніше, ніж до початку повномасштабного вторгнення, не збільшуючи кількість персоналу. Водночас у "Колві" вважають, що й це – не межа.

"Я думаю, що за потреби можна виконати й у п’ять разів більше. Якщо є   планування, то навіть найтяжчі виклики, які постають перед виробництвом, перед заводом, є абсолютно підйомними. Є мотивація, є інновації у виробництві, є модернізація. Але основне – це все базується на людях", – каже Олександр Крошка.

Бізнес здатен самоорганізовуватися й прораховувати плани. Власне, саме планування стало одним із ключових факторів, які визначають, чи зможе українська промисловість вчасно забезпечити міста необхідним обладнанням. Саме тому "Колві" почала підготовку виробничої бази, обладнання та персоналу ще минулого року. 

Проте підприємство не може самостійно визначити, де, скільки й коли саме містам знадобляться нові котельні. Фактично основним чинником, який створював незручності для роботи компанії та й галузі загалом, були недоліки планування, які відбуваються на центральному рівні. Консолідованих, послідовних рішень бракувало з самого початку, з лютого 2026 року.

"Ключове – це не підписати договір, а зрозуміти, на що його підписати. Потрібно на місці 10 чи 100 котелень", – каже Олександр Крошка.

Уже навесні в галузі почали проводити тендери. Проте частину з них скасовували, інші – надовго зависали на етапі контрактування або очікування коштів. Найактивніше реалізовувалися проєкти, які мали підтримку європейського фінансування. У результаті частині підприємств доводилося починати роботу ще до отримання фінансування – братися за проєктування, закуповувати обладнання та укладати договори фактично на власний ризик. Потрібно ж готуватися до зими, не можна підвести людей.

"Ми з січня 2025 року закуповували специфічне дороговартісне обладнання, терміни виробництва якого часто становили 6–9 місяців, шукали кваліфікований персонал, будували власні виробництва й орендували або на інших умовах залучали додаткові майданчики для повного циклу виробництва котелень", – розповідає Олександр Крошка.

Водночас поки бізнес готувався конкретно, у містах підготовка планів часто відбувалася досить хаотично. Кожна область і кожне місто формували свої підходи фактично "з ходу": збирали потреби громад, оцінювали технічний стан інфраструктури, рахували базові параметри. Там, де була сильніша експертиза або доступ до профільних фахівців, ці плани виглядали більш обґрунтовано. Але загалом це радше рамкові документи, з орієнтовними оцінками та без глибокої деталізації.

Утворилося замкнене коло: виробник готовий до випуску обладнання, однак не може розпочати процес без затверджених планів від громад.  Водночас бізнес не готовий до закупівель обладнання і матеріалів, які лежатимуть "мертвим вантажем" на складах. А тому критично необхідна системна й злагоджена робота комунальних підприємств із залученням проєктних організацій та безпосередньо виробників. Вони мають чітко визначити місця для розосередження як основних виробничих, так і додаткових резервних потужностей. 

Символом минулої зими у столиці стала ТЕЦ-4, або Дарницька ТЕЦ, яка забезпечувала теплом понад 1100 будинків у двох районах Києва. У ніч на 3 лютого росіяни завдали по ній удару п’ятьма балістичними ракетами, повністю зруйнувавши теплогенеруюче обладнання станції. Усі будинки в зоні її обслуговування на довгі тижні залишилися без теплопостачання.

За переконанням місцевої влади, швидко компенсувати втрату тепла було практично неможливо.

"Висновки фахівців такі, що обʼєкт отримав критичні ушкодження і на відновлення його систем та обладнання знадобиться не менше двох місяців (якщо не буде наступних нищівних ударів ворога)", – з такою комунікацією виходив мер Києва Віталій Кличко уже в перші дні після атаки.

Але водночас в інших районах столиці ситуація була принципово іншою. Загалом на початок минулого опалювального сезону в Києві працювали близько 150 середніх теплових станцій і невеликих котелень, які сукупно забезпечували потреби майже половини міста. Відповідно, коли під удар потрапляли інші великі об’єкти – ТЕЦ-5 чи ТЕЦ-6, – значну частину їхніх споживачів можна було переключити на локальні об’єкти генерації. Так, це не завжди дозволяло повністю відновити послугу: наприклад, у будинках могло з’явитися опалення, але не було гарячої води. Однак різниця між "неідеально" і "нічого" в умовах зими та війни є величезною.

Невеликі об’єкти створюють розгалужену мережу об’єктів генерації теплової енергії, наближених до споживачів, характер конструкцій дозволяє оперативний ремонт або заміну, а у випадку руйнування є можливість перепідключення споживачів до альтернативного джерела постачання. Для ворога це ускладнює завдання зі знищення української генерації, а населення убезпечує від найгіршого – можливості залишитися без тепла у сильні морози.

Для того щоб ця модель справді запрацювала, потрібні довгострокове планування, розуміння потреб кожного міста, своєчасне фінансування. За таких умов бізнес легко підхопить це і перетворить на готові рішення. 

Проте яка ситуація склалася на початок осені? Після оновлення складу Уряду відбулося засідання Штабу з підготовки об’єктів житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу до осінньо-зимового періоду 2026/27 року під головуванням Міністра з відновлення, інфраструктури та транспорту України Миколи Калашника. На засіданні наголосили, що контрольний показник готовності регіонів має становити 80% станом на 1 вересня та 100% – до 1 жовтня 2026 року.

При цьому міністр наголосив не лише на виконанні планових показників, а й на створенні "реального запасу стійкості": резервних систем теплопостачання, аварійних запасів обладнання та матеріалів. Також було поставлене завдання актуалізувати плани тимчасового теплопостачання і відзвітувати щодо кадрового забезпечення підприємств і дефіциту працівників критично важливих спеціальностей. 

З урахуванням того, що плани стійкості ще повною мірою по областях не виконано та не профінансовано, спонтанний перехід у вересні до стадії формування резервів обладнання, яке у кожного підприємства та котельні різні, очевидно не сприяє визначеності та концентрації галузі. 

Не говорячи про те, що такі ініціативи виникають без врахування думки комунальних підприємств, виробників і постачальників теплової енергії.

"Програма стійкості міст не виконана – місцями навіть частково. Деякі регіони буквально провалили усі державні програми. Проблема навіть не у фінансуванні. Проблема у людях. Ті, хто хотів щось зробити, той уже на фінішній прямій: вони не боялися, проводили тендери, проєктували, проводили аналітику, домовлялися з бізнесом. Тобто все базується на людях, які на місцях", – констатує Олександр Крошка.