Колонка про те, чого в Україні немає

Наглядова рада – це не просто дорадчий орган при компанії. Саме вона контролює менеджмент, ухвалює стратегічні рішення, оцінює ризики та має запобігати зловживанням. Від її ефективності залежить не лише прибутковість компанії, а й довіра інвесторів, працівників та суспільства загалом – те, що в сучасній економіці дедалі частіше визначає не просто успіх бізнесу, а його право на існування.

Члени наглядових рад отримують значний обсяг повноважень, а разом із ними і відповідальність. Традиційно говорять про цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність. Проте в корпоративному світі розвинених країн існує ще один механізм впливу, який часто виявляється ефективнішим за судові процеси та штрафи – репутаційна відповідальність.

Саме про неї варто говорити сьогодні, адже в Україні цей інститут досі залишається радше теоретичним поняттям, ніж реально діючим механізмом.

На Заході репутація – це актив, який легко втратити

У розвинених юрисдикціях репутаційна відповідальність не є абстрактною категорією – вона закріплена через конкретні юридичні механізми, які прямо впливають на можливість особи обіймати керівні посади.

Одним із найпоказовіших прикладів є Велика Британія, де діє інститут дискваліфікації директорів відповідно до закону про дискваліфікацію директорів компаній 1986 року. Така дискваліфікація може тривати до 15 років і виконує подвійну функцію: захищає ринок від недобросовісних управлінців і створює превентивний ефект, нагадуючи директорам про їхні обов'язки та особисті наслідки їх ігнорування.

Лише у 2024-2025 роках дискваліфікували понад тисячу директорів, а середня тривалість заборони становила вісім років. Наприклад, торік на чотири роки дискваліфікували телеведучого Ента Міддлтона та його дружину після ліквідації їхньої компанії зі значною податковою заборгованістю. Хоча справа не завершилася кримінальним переслідуванням, наслідки для ділової репутації подружжя виявилися відчутними.

Схожа картина спостерігалась і раніше: у 2023-2024 роках 831 директора дискваліфікували за порушення правил використання пандемійних кредитів, а середній строк заборони наближався до десяти років.

Подібний підхід застосовується і в Австралії, де Комісія з цінних паперів та інвестицій (ASIC) може усувати осіб від управління компаніями на строк до п'яти років. Так, один із директорів отримав чотирирічну дискваліфікацію після участі у діяльності семи компаній-банкрутів із боргами понад 35 млн дол., що позначилося не лише на його статусі, а й на кар'єрних перспективах загалом.

У США репутаційна відповідальність тісно пов'язана з питаннями доброчесності та незалежності директорів. У 2024 році Комісія з цінних паперів і бірж (SEC) заборонила одному з директорів публічної компанії обіймати керівні посади протягом п'яти років через приховування особистих зв'язків із менеджментом, які ставили під сумнів його незалежність. Тобто навіть нерозкриття конфлікту інтересів може мати серйозні кар'єрні наслідки.

Про ціну репутації нагадує і історія Раджат Гупти – члена рад Goldman Sachs і Procter&Gamble, який після скандалу з інсайдерською інформацією отримав довічну заборону на будь-які директорські позиції в публічних компаніях. Його кар'єра стала прикладом того, що в розвинених юрисдикціях репутаційні втрати часто є незворотними.

Скандал навколо Theranos підтверджує ту саму логіку з іншого боку: жодного члена ради не було притягнуто до кримінальної відповідальності, проте брак фахової експертизи та неналежний нагляд зруйнували їхній авторитет і суттєво ускладнили подальше працевлаштування.

Усі ці механізми об'єднує одне – публічність. У Великій Британії, Австралії та США існують відкриті реєстри дискваліфікованих директорів: реєстр Companies House, база даних ASIC та реєстр SEC, відповідно. Саме прозорість формує реальний стримуючий ефект: управлінці усвідомлюють, що наслідки недоброчесної поведінки не обмежаться штрафом чи завершенням судової справи, а переслідуватимуть їх роками.

А як щодо України

Згадаємо нещодавній гучний скандал з "Енергоатом". Чи понесли якісь репутаційні наслідки члени наглядової ради? Запитання радше риторичне, а відповідь очевидна – ні.

Наслідком корупційного скандалу стало лише дострокове припинення повноважень членів наглядової ради, попри заяви посадовців про те, що саме її члени мають нести відповідальність за ситуацію в компанії. Минуло вже понад пів року, ані публічного аналізу діяльності ради, ані оцінки того, чому вона не виявила можливі порушення та не забезпечила належний контроль, суспільство так і не побачило. Про будь-які персональні наслідки для членів ради чи то майнові, чи то кар'єрні годі й говорити.

Факт такої відставки оголює критичну ваду українських реалій. Особа публічно йде з посади, проте завдані збитки залишаються некомпенсованими. Ніхто з фігурантів подібних історій не повертає кошти, отримані у вигляді щедрих бонусів чи зарплат за час роботи в дисфункційній системі управління. Більше того, хто подасть і чи подасть взагалі до них похідні позови? Відповідей немає. Але є інше: з таким "репутаційним багажем" ці люди можуть згодом без жодних перешкод з'являтися на нових керівних посадах.

Звісно, було б несправедливо стверджувати, що в Україні поняття ділової репутації взагалі відсутнє, проте воно існує лише в окремих секторах. Так, закон "Про банки і банківську діяльність" вимагає від власників істотної участі та керівників банків мати бездоганну ділову репутацію. Положення про ліцензування банків визначає чіткий перелік критеріїв, за якими репутацію особи може бути визнано небездоганною, та, відповідно, стати підставою для відмови у погодженні кандидатури або застосування інших регуляторних заходів.

Поза банківським сектором ситуація протилежна. Для більшості держпідприємств, акціонерних товариств та членів їхніх наглядових рад не існує ані системного моніторингу репутаційних ризиків, ані ефективного механізму оцінки наслідків управлінських провалів.

Крім того, часто від імені держави до наглядових рад призначаються особи без фахової експертизи у відповідній галузі. Офіційно такі призначення подаються як результат прозорих конкурсів, але спроби знайти детальну інформацію про критерії відбору чи протоколи засідань у публічному доступі часто закінчуються нічим. Реальним критерієм відбору залишається лояльність, а не професіоналізм.

Певною мірою цю прогалину намагається заповнити професійна спільнота. Так, Професійна асоціація корпоративного управління веде Національний реєстр корпоративних директорів, покликаний надавати інформацію про фахівців, рекомендованих для роботи в наглядових радах українських та міжнародних компаній.

Подання документів до реєстру добровільне і залежить від ініціативи самого кандидата, але рішення про включення до реєстру ухвалює Рада реєстру у складі семи членів, і лише за умови, що кожен із них дав позитивний відгук щодо кандидата. Тобто йдеться про корисну ринкову ініціативу, а не про загальнообов'язковий механізм перевірки та обліку репутації.

Певну роль відіграє і реєстр НАЗК щодо осіб, які вчинили корупційні або пов'язані з корупцією правопорушення. Однак цей реєстр виконує зовсім іншу функцію. До нього потрапляють особи лише після встановлення відповідного правопорушення у визначеному законом порядку. Іншими словами, він фіксує вже доведені порушення, але не створює того комплексного механізму оцінки професійної доброчесності та якості корпоративного управління, який існує у багатьох західних країнах.

Саме тому в Україні репутаційна відповідальність поки що залишається переважно моральною категорією. Вона рідко впливає на подальшу кар'єру управлінців, майже не обмежує доступ до нових посад і фактично не виконує функцію запобіжника від неефективного або недоброчесного управління.

Різниця між Україною та розвиненими юрисдикціями не в законах, а в культурі та інфраструктурі відповідальності. Окремі механізми є, але вони фрагментарні: вимога бездоганної репутації діє лише у банківській сфері, реєстри існують частково. За межами цих винятків системи, яка б перетворювала репутаційні ризики на реальні наслідки, просто немає.

Аби це змінилось, потрібно небагато: обов'язкова публічна перевірка кандидатів у члени рад через єдині реєстри, поширення вимог щодо бездоганної репутації за межі банківського сектору, а також реальні наслідки для кар'єри – щоб провал у наглядовій раді однієї компанії унеможливлював появу тієї самої людини в раді іншої.