Енергоефективність проти теплопостачання: чому економія заганяє галузь у фінансову пастку

Україна споживає дедалі менше теплової енергії. Свою роль відіграють підвищення енергоефективності будівель, програми термомодернізації житлового фонду та загальне скорочення споживання енергоресурсів. Для споживачів і для енергетичної стійкості країни в умовах регулярних атак на енергооб'єкти це позитивна новина: що менше енергії потрібно будівлі для обігріву, то менше ресурсів вона споживає.

Водночас для підприємств централізованого теплопостачання ця сама тенденція створює протилежний ефект. Менше споживання тепла означає менші обсяги реалізації, а отже — менші доходи.

При цьому значна частина витрат таких підприємств не зменшується пропорційно до обсягів проданого тепла. Мережі потрібно утримувати, обладнання ремонтувати, персоналу виплачувати зарплату, а за газ регулярно розраховуватися.

Фактично галузь опинилася в парадоксальній ситуації: чим енергоефективнішими стають українські будинки, тим складніше теплопостачальним підприємствам підтримувати фінансову стійкість. І це вже не теоретична проблема.

Станом на початок 2026 року сукупна заборгованість підприємств теплопостачання за газ перевищувала 150 млрд грн. Лише борги перед НАК "Нафтогаз України" становили близько 100 млрд грн — це більше, ніж річні бюджети багатьох обласних центрів.

Спроби реструктуризувати ці борги іноді додають ще більше навантаження: підприємствам нараховують штрафні санкції, які можуть перевищувати сам борг. Наприклад, ОКП "Миколаївоблтеплоенерго" мало 170 млн грн залишку боргу, але при спробі реструктуризації йому нарахували ще 180 млн грн штрафів.

Фінансові проблеми вже безпосередньо впливають на операційну діяльність. За даними Асоціації міст України, через судові позови навесні 2026 року під арештом опинилися рахунки 69 підприємств теплокомуненерго. Для тих, хто щодня має забезпечувати роботу теплових мереж, це означає менше можливостей проводити ремонти, закуповувати матеріали та готуватися до наступного опалювального сезону.

Пояснити це несплатою населення не вдається: рівень розрахунків споживачів становить близько 98%. Причина глибша — у тарифній політиці. Коли собівартість тепла зростає, тарифи для населення залишаються обмеженими, а державні компенсації різниці не завжди надходять своєчасно. При цьому доходи підприємств прямо прив'язані до обсягів продажу тепла. Тож енергоефективність, замість зміцнювати галузь, послаблює її.

Як теплопостачальним підприємствам вижити в таких умовах і якою має бути нова модель фінансування галузі, щоб енергоефективність працювала на неї, а не проти? Спробую проаналізувати.

Чому теплопостачання стає збитковим

Проблеми теплопостачальних підприємств почалися не з повномасштабним вторгненням. Ще до 2022 року їхня заборгованість перед "Нафтогазом" становила близько 55 млрд грн. За чотири роки війни цей борг практично подвоївся.

Одним із визначальних факторів стало запровадження мораторію на підвищення тарифів на тепло та гарячу воду для населення. Закон, що набрав чинності 19 серпня 2022 року, забороняє підвищувати тарифи протягом дії воєнного стану та ще шести місяців після його припинення. Тож обмеження діє і досі.

Сам по собі мораторій не обов'язково створював би критичну проблему, якби держава повністю виконувала механізм компенсації різниці в тарифах. Коли вартість газу та інших складових виробництва тепла зростає, а тариф для населення залишається зафіксованим, підприємства опиняються між фактичною собівартістю та ціною, за якою можуть продавати тепло. Цю різницю мала компенсувати держава. Проте такі виплати роками надходили не в повному обсязі. За оцінками представників галузі, накопичена заборгованість держави за компенсаціями вже перевищує 75 млрд грн.

Показовий приклад — Черкаська ТЕЦ. Держава заборгувала цьому підприємству понад 1,3 млрд грн компенсації різниці в тарифах, тоді як його власний борг перед "Нафтогазом" становить близько 213 млн грн. Тобто зустрічна заборгованість держави в кілька разів перевищує борг підприємства перед постачальником газу. Це вже системний фінансовий ризик для галузі, попри соціальну мету самого мораторію.

Має заборона й ширші наслідки для моделі споживання тепла: заморожений тариф послаблює економічний стимул інвестувати в енергоефективність. Якщо вартість тепла слабо пов'язана з його реальним споживанням і фактичною собівартістю, мотивація утеплювати будинки теж знижується.

Другий фактор — скорочення клієнтської бази та обсягів споживання. За роки незалежності кількість споживачів підприємств теплокомуненерго зменшилася на 45%.

Прискорює цю динаміку й нове будівництво. За даними ЛУН, сьогодні лише близько 10% новобудов в Україні підключаються до централізованого теплопостачання: для забудовників автономні системи опалення часто є дешевшим і простішим рішенням.

Постійні обстріли додатково посилюють тенденцію: частина населення виїхала з міст, частина будинків пошкоджена або зруйнована.

При цьому самі підприємства не можуть пропорційно скоротити витрати. Котельня не стає вдвічі дешевшою в експлуатації лише тому, що мешканці спожили на 20% менше тепла.

Як приклад знову наведу "Миколаївоблтеплоенерго". У структурі його двоставкового тарифу близько 43% витрат становить умовно-постійна складова, яка майже не залежить від фактичних обсягів споживання — це утримання інфраструктури та забезпечення її готовності до роботи. Співвідношення може суттєво відрізнятися залежно від щільності забудови, кількості споживачів, протяжності мереж та інших особливостей конкретного підприємства, але сама логіка спільна для галузі.

Як змінити фінансову модель

Якщо тенденція до скорочення теплоспоживання є довгостроковою, відповіддю має бути не її стримування, а адаптація фінансової моделі до нових умов. Один з інструментів, що дає змогу це зробити, — двоставковий тариф.

Українське законодавство вже дозволяє застосовувати таку модель, і частина підприємств нею користується. За даними опитування Інституту місцевого розвитку, серед 44 опитаних підприємств теплопостачання двоставкові тарифи для населення застосовують 17. Ще кілька — для інших категорій споживачів.

Суть підходу — у розподілі платежу на дві частини. Перша покриває витрати на утримання інфраструктури, друга залежить від фактичного обсягу спожитого тепла. Такий розподіл відповідає самій економіці галузі: мережі, котельні, насосні станції та персонал потребують фінансування незалежно від того, скільки тепла реалізовано протягом сезону.

Тут виникає очевидне заперечення: якщо частина платежу фіксована, чи не зменшується мотивація споживача економити? Частково так. Після утеплення будинку витрати не скоротяться на той самий відсоток, що й споживання, оскільки постійна складова залишиться. Але це не означає, що енергоефективність перестає бути вигідною.

Розгляньмо умовний приклад. Припустімо, багатоквартирний будинок споживає 100 Гкал на опалювальний сезон за одноставкового тарифу 3000 грн/Гкал, тобто платить 300 тис. грн. Після термомодернізації споживання падає на 30%, до 70 Гкал, і за тим самим тарифом рахунок складе 210 тис. грн — економія 90 тис. грн, або 30%.

Тепер уявімо, що той самий будинок переходить на двоставковий тариф, де фіксована частина за приєднану потужність становить, наприклад, 30% від попереднього річного рахунку — 90 тис. грн, а решта 70% розподілена як змінна частина за фактичне споживання. До термомодернізації загальний рахунок так само дорівнює 300 тис. грн: 90 тис. фіксованих плюс 210 тис. змінних за 100 Гкал. Після утеплення фіксована частина залишається незмінною, а змінна скорочується пропорційно до нового обсягу: 210 тис. × 0,7 = 147 тис. грн. Разом — 237 тис. грн, тобто економія 63 тис. грн, або 21%.

Отже, будинок і надалі виграє від енергоефективності, просто менше, ніж за одноставкового тарифу: 21% економії замість 30%. А підприємство не втрачає всієї виручки через скорочення обсягів споживання. Саме в цьому й полягає компроміс.

Тому двоставковий тариф не варто сприймати як спосіб просто збільшити рахунки споживачів. Його завдання — інакше розподілити оплату відповідно до структури витрат, зберігши економічний сенс енергоефективності.

Зазначу, що подібний підхід давно використовують у Польщі, Данії та низці інших країн ЄС, де централізоване теплопостачання залишається важливим елементом міської інфраструктури.

Навіщо потрібна модернізація

Зміна тарифної моделі — лише перший крок. Якщо підприємство отримує прогнозованіший дохід, наступне питання: на що ці кошти мають бути спрямовані і як створити умови для залучення значно більших інвестицій у модернізацію.

Потреба в таких інвестиціях уже сьогодні критична: середній рівень зношеності теплових мереж становить близько 68%. До цього додаються масштабні пошкодження теплової інфраструктури внаслідок обстрілів. Лише протягом минулого опалювального сезону удари по об'єктах теплогенерації неодноразово призводили до перебоїв із централізованим опаленням у різних регіонах.

Сама лише Державна цільова програма енергетичної модернізації підприємств теплопостачання, ухвалена торік, передбачає залучення близько 292 млрд грн до 2030 року — майже вдвічі більше, ніж уся сукупна заборгованість галузі за газ.

Двоставковий тариф може стати одним з елементів нової економічної моделі. Але для масштабного оновлення системи потрібні також скасування мораторію, довгострокове тарифне планування, доступ до кредитного й донорського фінансування та зрозумілі правила повернення інвестицій.

Без цього галузь ходитиме по замкненому колу: енергоефективність скорочує споживання, менше споживання зменшує доходи, дефіцит коштів відкладає модернізацію, а зношена інфраструктура нарощує витрати та втрати тепла.

Розірвати це коло можна, лише змінивши логіку фінансування галузі. І для України це вже не питання окремої тарифної політики, а питання того, чи зможе централізоване теплопостачання пройти шлях від хронічного накопичення боргів до фінансово стійкої інфраструктури — однієї з опор енергетичної безпеки та післявоєнного відновлення країни.