Чому закриті кордони для студентів підривають майбутнє відновлення

Новина про початок війни застала мене на кампусі Чиказького університету, де я зараз отримую диплом бакалавра економіки завдяки виграному гранту. Той пізній вечір у Чикаго був сповнений невизначеності, сум’яття та бажання допомогти рідній країні. 

За півтора роки небагато змінилося: моє майбутнє та доля ще тисяч інших українських студентів вдома та за кордоном залишаються невизначеними через неможливість перетнути кордон для відвідин дому або виїзду на навчання, а бажання допомагати так і залишається прагненням через брак можливостей.

У перші місяці війни, коли перетин державного кордону чоловікам 18-60 років було обмежено, студенти іноземних вишів ще мали право залишити Україну, хоча на практиці зробити це було досить проблематично. 

Зрештою, уряд закрив навіть теоретичну можливість виїзду, посилаючись на велику кількість випадків із підробкою документів. Тож наразі тисячі українських хлопців, більшість із яких ще молодші за 25 років і не підлягають мобілізації, не мають можливість отримати освіту в омріяних університетах попри те, що 74% українців підтримують дозвіл на їх виїзд.

Студентів, що у лютому 2022 року вже знаходилися за кордоном, ця політика також поставила перед непростим вибором: самостійно виживати за кордоном і завершити навчання чи повернутися в Україну і втратити шанс на отримання диплома. 

Знаючи, що у майбутньому я хочу бути корисним своїй батьківщині, особливо у процесі повоєнної відбудови, я обрав перший варіант. Проте багатьом студентам, котрі зробили схожий вибір, він приніс багато викликів: складнощі із візами, необхідність самостійно фінансувати літні канікули щороку, проблеми з ментальним здоров’ям. 

Проблемою є також те, що у майбутніх професіоналів, що залишаються за кордоном, руйнується зв’язок із Україною. Будучи далеко від дому, студенти інтегруються у місцеву культуру та економіку, і навіть за бажання, підтримувати зв’язок із батьківщиною стає важко. 

У цьому я переконався на власному досвіді, отримуючи відмову за відмовою на запити про стажування в українських держструктурах, мотивованих моєю нездатністю працювати наживо. 

Кожне нове місце роботи поза межами України, кожен місяць без можливості спілкуватися рідною мовою зменшують шанси на повернення додому високоосвіченої молоді.

У світі давно склався консенсус: міжнародна освіта критично важлива для розвитку вітчизняної економіки. Скажімо, Сполучені Штати виділяють щороку $777 мільйонів на програми академічного та культурного обміну, зокрема $287 мільйонів на Fulbright Program, що дозволяє американським студентам навчатися за кордоном. 

Великобританія щороку витрачає £100 мільйонів на стипендії для 35 000 британських студентів, що хочуть отримати освіту за межами королівства. 

Європейський Союз, доєднатися до якого прагне Україна, з 2014 року фінансує програму Erasmus+, що дозволяє європейським студентам навчатися за обміном в інших країнах-членах блоку. 

Програма є настільки успішною, що нещодавно її бюджет майже подвоїли: з €14.7 мільярдів у 2014-2020 до €26.2 мільярдів у 2021-2027. За консервативними оцінками Європейської комісії, кожне євро, інвестоване у програму, впродовж п'яти років створює принаймні 10 євро доданої вартості.

Зважаючи на загальний рівень українських вишів, позитивний ефект від міжнародної освіти потенційно може бути навіть більшим, ніж для розвинених країн Заходу. Окрім того, у випадку України така освіта фінансується переважно іноземними грантами та приватними коштами, не коштуючи державному бюджету майже нічого. 

Проте наразі держава не тільки не сприяє, а й саботує закордонне навчання молоді. Кожен день закритих кордонів для студентів коштуватиме країні у майбутньому мільйонів доларів та дорогоцінних відсотків зростання ВВП. 

На додачу до економічних втрат, Україна також ризикує програти війну за розуми іноземців. Наші студенти сьогодні є драйверами змін у світовій академії, вимагаючи відмови від російських колоніальних наративів в навчальному процесі, пропагуючи українську культуру чи навіть просто розказуючи друзям про війну. 

Фактично вони формують уявлення майбутньої інтелектуальної еліти світу про нашу державу, зміцнюючи м’яку силу України. Без українських студентів в іноземних університетах картину малюватимуть або російські студенти, яким виїзд ніхто не забороняв, або професори, багато з яких досі розглядають Україну через призму радянської окупації та часів імперіалізму.

Аби не втратити шанс на швидший розвиток у майбутньому, Україна має невідкладно переглянути політику щодо обмеження на виїзд для хлопців-студентів закордонних вишів. 

Виняток має бути зроблений хоча б для молоді віком до 25 років, що в будь-якому разі не підлягають загальній мобілізації. Нездатність Державної прикордонної служби України дати раду випадкам зі зловживаннями не має бути виправданням для заборони, що має руйнівний вплив на економіку та добробут країни. 

Разом із цим, важливо розробити стратегію щодо повернення молодих людей із іноземною освітою. Під час навчання, важливо підтримувати їхній зв’язок з Україною, пропонуючи проходити стажування в українських компаніях та організаціях. 

Після випуску - запропонувати швидке та зручне визнання закордонних дипломів та створити стимули для повернення на батьківщину. А після перемоги та покращення фінансової ситуації — розглянути доцільність програми, що надавала б гранти на міжнародне навчання за умови подальшого працевлаштування в Україні.

Міжнародна освіта може стати одним із двигунів повоєнного відновлення України, проте починати роботу в цьому напрямку варто ще до перемоги. Наближається новий навчальний рік, тож саме час робити перші кроки для розв’язання ситуації. 

Потрібно негайно виправити вже зроблені помилки та почати роботу над довгостроковою стратегією розвитку робочої сили, що включатиме можливості для отримання освіти у світових інституціях.