Світова продовольча криза: скорочення втрат їжі знову у фокусі

На початку листопада уряд Китаю оприлюднив "План дій по збереженню продуктів харчування". 

Там є заходи, які стосуються всіх етапів виробництва продовольства — від вирощування до кінцевого споживання продуктів. 

Одним із ключових пунктів плану є скорочення втрат їжі на усіх етапах — від поля чи моря до холодильника і тарілки. Як завдяки запровадженню підвищених стандартів, так і через культуру "менших порцій". 

Це відповідь однієї з найбільших економік світу на очікувану в 2022 році продовольчу кризу, яка, судячи з прогнозів, охопить значну частину планети. 

Тема відповідального споживання їжі, зменшення харчових відходів заради економії в умовах кризи — зовсім не нова. Навіть за останні 100 років вона неодноразово ставала частиною державної політики. 

Яскравий приклад — США початку 20-го століття. Внаслідок Першої світової війни Америка, як і багато інших країн, потерпала від дефіциту продуктів. Борошно, цукор, інші товари були рідкістю на столах. Відтак завданням було, серед іншого, зробити так, щоб американці викидали якомога менше їжі, а також уникати імпорту харчів.

Для пропаганди ідеї "відповідального споживання" вигадали Clean Plate Club — "клуб чистої тарілки". Його просували серед школярів, які мали давати клятву про те, що на тарілці не залишиться ані крихти їжі. 

"Чисті тарілки" переродилися вдруге уже після Другої світової та Великої депресії, коли в 1947 році положення про економне споживання їжі увійшли до плану Маршалла (американці мають їсти менше, аби зекономити продукти для європейців). 

Людям, народженим у радянські часи, концепція "товариства чистих тарілок" знайома із відомого твору про Леніна 1950-х років, куди вона перекочувала із американської реальності, але метою якої також була економія продуктів у виснаженій війною країні. 

Згодом ідея "чистих тарілок" почала відмирати: зростання рівня добробуту призвело до того, що практика "викинути зайве", "викинути те, що зіпсувалося, а не доїдати" стала нормою. Ба більше, "доїдання до останньої крихти" стали називати однією із причин харчових розладів. 

Та схоже, що уже незабаром ідею пропаганди економного споживання продуктів доведеться відроджувати по всьому світові на державному рівні. 

Причина — у світовій продовольчій кризі, яку економісти прогнозують у 2022 році через наслідки пандемії, проблеми в енергетичній сфері, подорожчання добрив та зміну клімату. 

За підрахунками Всесвітньої продовольчої організації (FAO), в світі втрачається до третини всієї виробленої їжі. Якщо ж ідеться про рибу — то тут втрати ще більші — майже половина всього вилову "розчиняється" на шляху від судна до столу. 

Меті скорочення цих втрат навіть присвячено окремий пункт у переліку Глобальних цілей ООН: до 2030 року світ зобов’язався зменшити food loss та food waste щонайменше уполовину. 

Розмір втрат — близько 1 млрд тонн харчових продуктів вартістю близько $1 трлн. 8-10% всіх парникових газів походять від викинутої їжі, на її виробництво витрачається 250 млрд кубометрів води. 

За підрахунками міжнародних дослідників, в Україні на одне господарство припадає близько 76 кг викинутої їжі на рік, разом ми викидаємо близько 3,3 млн тонн. 

На основі даних про витрати на харчування можна припустити, що українські родини щороку викидають продуктів на $10 млрд. Звичайно, ми не можемо скоротити 100% цих втрат одразу, більше того, ми не можемо буквально "конвертувати" цю економію у якусь кількість нагодованих дітей. 

Проте скорочення втрат хоча б вполовину, як вимагають Глобальні цілі ООН — це додаткові 10 тисяч гривень на рік для родини. Тобто в середньому щонайменше плюс один місячний продуктовий набір. 

На кожному з етапів — виробництва, імпорту, доставки, зберігання, реалізації на базарі чи в супермаркеті — і, зрештою, в холодильнику і на столі — є потенціал для зменшення цих витрат. 

Менше виловлювати, краще зберігати, ефективніше продавати, купувати рівно стільки, скільки збираєшся з’їсти, або ж навіть одразу купувати порційно розфасовані продукти. 

А залишки не викидати — а компостувати чи віддавати волонтерам, які знайдуть спосіб, що з ними робити далі. 

У цій царині є "домашнє завдання" не лише для громадян, але і для уряду, і для бізнесу. Звісно, держава не повинна регулювати розмір порції чи запроваджувати покарання за викинутий шматок торта. 

Проте цілком може сприяти створенню умов для кращого зберігання продуктів на етапі збирання врожаю чи його логістики, удосконалювати систему утилізації харчів тощо. 

В Україні, приміром, катастрофічно не вистачає потужностей для зберігання овочів, "холодних складів" із великими рефрежираторами. 

Також немає і достатньо розвинутих мереж збирання залишків їжі чи роздачі її супермаркетами та ресторанами соціально незахищеним верствам населення тощо, чим могли б зайнятися самі рітейлери та ресторатори. 

Крім того, великим знаком питання є запаси Державного резерву, які теоретично повинні гарантувати продовольчу безпеку, проте достеменно невідомо, чи спроможні це зробити, або ж частину запасів просто давно треба викинути. 

Однією з ідей в переддень світової продовольчої кризи могла б стати публічна ревізія цих запасів або навіть передача їх в управління Мінфіну чи Нацбанку, які б ефективно управляли продовольчим резервом країни так само, як і золотовалютними резервами. 

Навіть попри те, що Україну, найімовірніше, продовольча криза зачепить не так сильно, як деякі країни Африки чи Азії — широка дискусія уряду, бізнесу і експертів про те, як ми будемо готуватися і як будемо проходити цю турбулентність — в суспільстві не завадить.