Уряд та центральний банк: незалежні гравці однієї команди

Центральні банки більшості країн світу, включаючи Україну, є незалежними, і цей їхній статус закріплено на законодавчому рівні. Але яка суть цієї незалежності, про незалежність від кого чи чого йдеться? І чому саме центральний банк має такий особливий статус?

Відповідь на перше запитання - операційна незалежність центрального банку від уряду. Тобто, уряд не може втручатися в процес прийняття рішень центральним банком щодо монетарної політики (кількості грошей в обігу та облікової ставки), і, зокрема, не може використовувати центральний банк як джерело фінансування дефіциту державного бюджету. 

Але хіба уряд і центральний банк не є гравцями однієї команди? Хіба їх рішення не мають бути спрямовані на досягнення однієї цілі (як-от, національного економічного добробуту та сталого зростання)? 

Якщо так, то незалежність одного з них від іншого виглядає не дуже логічною. Насправді, це питання вже не операційної незалежності, а встановлення довгострокових цілей, які без сумніву мають бути скоординовані між собою.

В ідеальному світі навіть операційна незалежність була б зайвою, але в реальності вона виконує важливу роль у системі стримувань та противаг державної економічної політики. 

На думку економістів, найсуттєвіша відмінність реального світу від ідеального (в цьому контексті) – це існування політичного циклу. 

Тобто, уряд і законодавча влада є "заручниками" виборів, і при прийнятті рішень швидкий позитивний ефект на виборців є важливішим, ніж більш довгострокові наслідки. 

Наприклад, якщо є така можливість, то надрукувати гроші для фінансування зарплат державних службовців та виплати пенсій набагато простіше, ніж збільшити бюджетні надходження (тобто, підвищити податки) або позичити ці кошти у приватного сектора (бо борги бажано колись віддати). 

Проте, суттєве збільшення кількості грошей в економіці неминуче призведе до гіперінфляції та економічного колапсу, як це і сталося, зокрема, на початку історії незалежної України.

Якщо ж центральний банк незалежно приймає всі рішення щодо монетарної політики, керуючись виключно поставленими перед ним цілями (як-от, втримання інфляції на певному рівні), то, за відсутності "легких грошей" і рішення уряду щодо державного бюджету також вимагатимуть більш зваженого підходу. 

Звичайно, насправді все набагато складніше, і не можна однозначно звинувачувати уряд та парламент в системному і невиправданому прагненні "роздути" бюджет виключно для підтримки власної популярності. 

Зокрема, під час економічної кризи стимулююча фіскальна політика (тобто, зростання видатків держбюджету) є критичною для повернення до економічного зростання.

Прикладом, коли стимулююча політика вчасно не була впроваджена, є Велика Депресія 20х-30х років ХХ ст., коли саме відсутність системної підтримки від держави стала основною причиною масового безробіття та затяжного економічного спаду.

Проте, як показують статистичні дані, уряди мають схильність використовувати стимулюючу політику, роздаючи додаткові гроші з бюджету, навіть у часи, коли економіка є цілком здоровою.

Водночас, центральні банки приймають свої рішення виходячи з багатьох факторів, а не тільки однієї інфляції. Серед цих факторів, зокрема, часто фігурують стабільність фінансової та банківської системи та загальне економічне зростання (як це, наприклад, зафіксовано в Законі "Про Національний банк України"). 

З іншого боку, основними цілями урядів найчастіше також є економічний добробут та його стале зростання та низький рівень безробіття. 

Тому, незалежність насправді зовсім не означає, що рішення центральних банків та урядів не будуть синхронізованими. 

Як висновок, чим більшою є незалежність центрального банку, і чим менше механізмів тиску на нього має уряд, тим більше його рішення "заточені" під досягнення поставлених перед ним цілей (перш за все - низька та стабільна інфляція). 

Відповідно, ймовірність досягнення цих цілей теж зростає, що дуже добре усвідомлює не тільки сам центральний банк, але і всі інші економічні гравці. 

Останнє є надзвичайно важливим, тому що якщо населення, підприємці, фінансові установи та інші учасники ринкових відносин не вірять, що центральному банку вдасться приборкати інфляцію (бо йому в цьому заважатиме уряд), то вони сформують відповідно високі інфляційні очікування, які зроблять досягнення низької інфляції неможливим. 

Для прикладу, якщо всі працівники та підприємці очікують інфляцію в 10% на рік, то вони закладуть ці розрахунки в контракти з усіма своїми контрагентами, що означає, що всі ціни за рік таки зростуть на 10%, і центральний банк вже мало що з цим зможе зробити.

Останнім часом незалежність центральних банків потрапила під чергову хвилю критики в різних країнах світу, включаючи США та Великобританію. 

Здорова критика ще нікому не зашкодила. Але в умовах, коли роки кропіткої роботи зі стабілізації інфляції нарешті почали давати свої плоди, найгірше, що може статися – це втрата довіри економічних гравців до спроможності центрального банку досягнути поставлену інфляційну ціль.

Благородні наміри дати економіці додатковий поштовх в момент кризи можуть закінчитися довгостроковою монетарною нестабільністю, але хіба нам звикати?