Будь-який великий бізнес починається з бізнесу малого. Не треба забувати про це. Та для того, щоб серйозно зростати і розвиватися, створювати більш маржинальний продукт, не обійтися без залучення партнерів, міжнародних інвестицій, технологій.

Це, здавалося б, аксіома, і протягом всього часу незалежності в Україні говорять про те, як залучити до нашої економіки більше іноземних інвестицій - до різних секторів, не лише до агро.

Але в той же час у нашому суспільстві "демонізується" іноземець, який приходить зі своїми інвестиціями, технологіями і новаціями.

При сучасних форматах партнерства і відкритому ринку в кожного фермера є можливість розвиватися і на вигідних умовах залучати фінансування. Цього ж ніби всі і прагнуть?

Потрібно лише "не закриватися в своєму хуторі", а користуватися можливостями вільного ринку і створювати взаємовигідні партнерства. Тобто йти в ногу з часом і світовими тенденціями. 

Двадцять років тому я був таким же дрібним фермером, як ті, що сьогодні бояться конкуренції з підприємствами з іноземними інвестиціями.

Ми починали бізнес не маючи нічого - ні банку землі, ні цукрових заводів, ні елеваторів, ні ферм чи переробних заводів, але з бажанням і амбіціями. Сьогодні я співвласник великого публічного агропромислового холдингу, але в мене на все життя залишився підхід до справи, який багато хто називає "фермерським". 

На той час, в 1998 році, розпаювання земель тільки починалося, ми брали участь в перших експериментах по передачі такої землі в оренду.

Тоді це мало кому було цікаво. Ми могли б взяти в оренду в 10-15 разів більше землі, але брали рівно стільки землі, скільки фізично та фінансово були здатні обробити і засіяти, щоб забезпечити сировиною цукровий завод. Адже "Астарта" починалася як цукрова компанія.

Бувало таке, що до нас в Київ приїжджали "делегації" з проханням: "Візьміть ще й наш колгосп, тому що в нас нема чим обробляти поля, в нас земля стоїть не засіяна, в нас корови не годовані на фермах". Так само з цукровими заводами, які тоді банкрутували і простоювали.

Час від часу до нас зверталися представники місцевих громад, пропонуючи взяти підприємство в управління і відновити його роботу.

І ми відгукувалися, але з розумінням того, що нам необхідно забезпечити вирощування сировини. Так відбувалося протягом декількох років, перш ніж зацікавлених в агровиробництві стало більше і на ринку з’явилася конкуренція за землю.

З того часу багато змін відбулося в українському АПК, і в нашій компанії зокрема.

Сьогодні багато хто кричить, що "агрохолдинги наживаються", "агрохолдинги мають переваги в залученні коштів", або "не давайте купувати землю компаніям з іноземними інвестиціями, вони там розкрадуть".

Я хотів би відповісти на ці популістичні закиди і навести декілька прикладів з історії розвитку нашої компанії, які, на мою думку, справедливо дають нам право брати участь в ринку землі і захищати свої інвестиції.

1. Накопичення земельного банку

"Астарта" в цукровому бізнесі вже 25 років. Ми почали 1994 року, постачаючи на цукрові заводи енергоносії, в 1999 році придбали перший цукровий завод і потім до 2008 року ще 7 цукрових заводів.

В нас не було самоцілі взяти якомога більше землі в оренду.

Наша компанія ставила собі за мету створювати навколо кожного цукрового заводу зону бурякосіяння, щоб вирощувати сировину для переробки, тому що, на жаль, місцеві фермерські господарства не могли забезпечити необхідного обсягу - не мали фінансової змоги чи бажання цим займатися.

Будь-який агроном підтвердить, що цукрові буряки – це технологічно найскладніша і найзатратніша культура. А зона бурякосіяння під кожний завод повинна складати як мінімум 10 тисяч гектарів.

З 10 тисяч гектарів буряку можна зібрати приблизно 500-600 тис. тонн врожаю, з якого, відповідно, виробити 70-80 тис. тонн цукру. Це економічно обґрунтоване мінімальне завантаження одного цукрового заводу.

Інакше він не конкурентоздатний і запускати його просто недоцільно. А плюс, якщо подивитися на вимоги сівозміни, то наявність 10 тисяч гектарів цукрових буряків вимагає загальний масив землі навколо заводу близько 50 тисяч гектарів. Цей той оптимум, який дозволяє зберігати цукровий завод "на плаву".

Власне, з такого розрахунку ми і зібрали за весь цей час довкола наших 8 цукрових заводів 240 тисяч гектарів землі в оренді.

Простий розрахунок показує, що цього вже замало, але набувати землю в оренду стає все важче, так само як і переконати фермера посіяти для тебе цукрові буряки.

Водночас цінова ситуація на ринку цукру останні 2-3 роки дуже складна. Ціни не просто низькі – вони часто нижчі собівартості.

Тому навіть наша компанія за ці останні два роки зупинила роботу двох цукрових заводів – Савинського в Харківській області і Кобеляцького у Полтавській.

Ця проблематика в Україні не нова: з 1991 року перестали діяти близько 160 цукрових заводів. В цьому сезоні їх залишилося працювати 32.

2. Іноземні інвестиції

У 2006 році наша компанія вийшла на IPO, ми розмістили акції на Варшавській фондовій біржі і почали залучати іноземні інвестиції. Що відбулося за ці 13 років у публічному статусі?

Компанія виросла. На піку, у 2008 році, в нас було більше 13 тис. працівників – це люди, які працювали на цукрових заводах, тваринницьких фермах, в наших агрофірмах.

В наступні роки ми ставили перед собою завдання, і виконували його, - створювати більш високотехнологічні та інноваційні робочі місця. Що я маю на увазі?

Ми модернізували цукрові заводи, перевели їх на автоматизовану систему управління, частина персоналу заводів стала не сезонною, а постійною, люди підвищували свій професійний рівень.

Ми почали будувати елеватори, а це сучасні, високотехнологічні об’єкти. Ми побудували соєпереробний завод, це також близько 200 робочих місць. Якщо подивитися на цифри, яких досягла наша компанія, то тільки за період нашої публічної історії, за ці 13 років, "Астарта" вклала в українську економіку близько 2 млрд доларів.

Це і заробітна плата, і плата за оренду землі, і податки – інвестиції в людей, і також інвестиції в обладнання, в будівництво нових потужностей.

От вам конкретний приклад – компанія із залученням іноземного капіталу за 13 років інвестувала в Україну близько 2 млрд доларів, не заплативши ні одного долара дивідендів цим іноземцям. Чому ми не заплатили дивідендів?

Тому що ми їх переконували, що інвестиції в Україну, інвестиції в наш бізнес, в розвиток і навчання наших людей, підвищать капіталізацію компанії, і вони зароблять на підвищенні вартості своєї частки акцій. І нам вірили.

Так, дійсно, компанія інвестує, модернізує виробництво, стає більш сучасною, діджиталізується – завдяки цим інвестиціям.

З нами погоджувалися, що з дивідендами можна почекати, виплатимо їх десь трішки згодом, а сьогодні всі зароблені гроші реінвестуємо в розвиток цього бізнесу. Це була і є інвестиційна політика упродовж усіх цих років.

3. "Дешеві ресурси для агрохолдингів"

Багато хто нарікає, що агрохолдинги мають перевагу в залучені коштів. Але за рахунок чого ми ці переваги отримуємо?

Ми ці переваги отримали за рахунок бездоганної кредитної історії. В нашому випадку – впродовж більш як 20 років.

Ми брали кредити в банках, ми інвестували ці гроші у виробництво і ми розраховувалися з банками за ці гроші. І завдяки цьому у нас сьогодні є більш-менш комфортні умови.

Я не скажу, що нам вже дали гроші чи що вони в нас лежать по кишенях, але ми сподіваємося, що нам вдасться домовитися з банками на прийнятних умовах отримати гроші і стати учасником ринку землі.

І такі ж умови міг мати будь-який фермер, будь-який малий чи середній господарник чи компанія, яка упродовж певного часу розвивала свою кредитну історію.

І такі приклади є, тому не треба казати, що фермерів не фінансують. Фінансують, тільки потрібно вести чесний прозорий бізнес, вести "чисту" бухгалтерію. Ті, хто так і робив, – вони зможуть знову отримати фінансування.

Сьогодні можна сказати, що земельні масиви вже певним чином розподілені між орендарями, і порушити такий розподіл, на мій погляд, категорично неприйнятно.

Ми не можемо дозволити на цій підставі спалахнути конфлікту. Саме тому дуже важливо, щоб держава розробила механізм справедливого захисту власників та орендарів.

Оскільки орендарі є власниками тих інвестицій, які вони вклали у цю землю.

Безумовно, в когось може з’явитися спокуса прийти на все готове: земля гарно культивована, удобрена, завдяки високим технологіям є якість та високі відтворювальні можливості.

Але для цього хтось довго працював та вкладав кошти. Тому треба захистити цю справедливість і дати можливість орендарям викупити орендовану землю.