Брак стимулів

Багато економістів думають, що макроекономічні збої на кшталт нинішньої рецесії можна зрозуміти з точки зору зведених показників - чисельності працюючих, рівня цін і грошової маси. Однак ця точка зору оманлива, особливо під час кризи. Більше того, вона веде нас хибним шляхом до непродуктивної економічної політики.

Як пояснив економіст Фішер Блек, економіка узгодить бажання населення з наявними ресурсами і виробничими технологіями. Коли економіка діє ефективно, очікування, в основному, реалізуються. Бажання, ресурси і виробничі технології узгоджені, і люди задоволені своїми планами, відносинами і договорами.

Однак якщо світ розвивається несподівано, плани слід переглянути. При цьому порушується узгодженість між бажаннями і ресурсами. Поки триває перегляд, ресурси відволікаються від виробництва. Це менш ефективно і гірше узгоджується з бажаннями споживачів. У підсумку, падає виробництво і починається рецесія.

Ця "теорія узгодження" допомагає пояснити нинішній спад. У 2000-2007 роках мільйони американців уклали іпотечні договори, щоб фінансувати будівництво житла. Облігації за цими договорами в основному опинилися у руках фінансових установ.

Однак обслуговування боргу і, як наслідок, динаміка курсу облігацій базувалися на припущенні, що житло постійно дорожчатиме. Коли ціни на нерухомість впали, знизилася й вартість застав та облігацій, які базувалися на них.

Оскільки банки тримали велику частину таких облігацій, їх ринкова вартість також впала. Це призвело до того, що фінансові звіти треба було реструктурувати - частково через їхню структуру з високою часткою позичкового капіталу.

Очікуючи цієї реструктуризації, фінансові інститути не могли працювати як звичайно, що ускладнювало фінансове посередництво і ставило під сумнів плани та зв'язки - корпоративне інвестування та інвестування в житло або рефінансування.

Тимчасом споживачі, які тримали значну частку майна у нерухомості, були змушені переглянути свої плани споживання перед загрозою падаючих цін на житло. Це вплинуло на виробників і торговців, чиї плани ґрунтувалися на старих очікуваннях.

У кінцевому підсумку, потреба у реструктуризації стала настільки необхідною, що вона торкнулася усіх секторів економіки. Нинішній спад настільки глибокий, наскільки широко порушені спеціалізовані плани, взаємозв'язки і договори.

Будівельники не можуть стати за одну ніч програмістами. Автомобільні компанії не здатні негайно пристосуватися до зміни уподобань споживачів. Потенційні інвестори не адаптуються до цих планів за лічені дні.

Напрошується питання: чи може уряд зробити що-небудь для прискорення процесу реструктуризації або зниження його вартості? Якби уряд міг визначити, як потрібно реструктурувати економіку, і міг запропонувати стимули для швидкого переміщення ресурсів у цьому напрямку, то добре спланована програма ослабила б рецесію.

Оскільки адміністративно-командна система менш ефективна при розподілі ресурсів і виробництві, ніж ринкова економіка, загальна програма стимулюючих заходів призведе до розбазарювання ресурсів. Тимчасом, ресурсів бракує. Вони особливо необхідні для відновлення і перебудови економіки, яка перебуває у скруті.

Навіть на тому рівні, на якому стимулюючі заходи використовуються для підтримки галузей промисловості, які переживають занепад, стимулювання може виявитися шкідливим, тому що воно загальмує процес необхідного врегулювання.

З точки зору перспектив узгодження, немає зниження "сукупного попиту". Є проблема порушення регулювання: занадто багато автовиробників, коли дуже мало людей хочуть новий автомобіль, внаслідок чого знижується сумарний випуск продукції.

Таким чином, підвищення державних витрат, скажімо, для збільшення купівлі автомобілів може значно порушити врегулювання.

Оскільки уряд виконує центральну роль фінансового посередника у нинішній кризі, він повинен, навпаки, прискорити процес реструктуризації за допомогою закону про банкрутство. Ключем до цього є нормальне сприйняття поганих новин: втрати повинні бути визнані ще до початку ефективного перетворення.

Це пропонує наступне вирішення банківської кризи. Вартість інвестицій фінансових установ повинна бути негайно знижена до її ринкової вартості. Усі договори з існуючими власниками акцій і боргових зобов'язань слід реструктурувати.

Якщо втрати такі великі, що власники акцій зазнають збитків у спекулятивних угодах з цінними паперами, державні страхові компанії повинні відшкодувати різницю, щоб захистити вкладників. Це означає, що реструктурований банк слід рекапіталізувати шляхом збільшення позик і власних коштів. Тоді банк працюватиме нормально.

На жаль, це елегантне рішення не враховує проблеми, пов'язані із складною системою договорів і взаємин, обмежену поінформованість сторін і їхні спонукальні мотиви для захисту своїх інтересів. Наприклад, не існує згоди з приводу ринкової вартості активів фінансових установ, пов'язаних з житлом.

У підсумку, реструктуризація була надто тривалою і дорогою, характеризувалася значним лобіюванням, гонитвою за рентою, політикою стримування і стимулювання, а також постійною нездатністю кредитних ринків функціонувати ефективно.

Якби уряд міг допомогти розібрати цей завал так само швидко, як суди приймають рішення про банкрутство підприємств, вигода була б величезною. Якщо уряд візьметься за реструктуризацію фінансових установ, він має уникати непотрібних переміщень багатств від платників податків до власників цінних паперів.

Крім цього, реформуванням повинні займатися приватні особи. Уряд не має ні необхідної інформації, ні належних засобів стимулювання, щоб виконати цю роботу.

Авторське право: Project Syndicate, 2010 рік

Переклад з англійської - Микола Жданович