Одна рука аплодує Бену Бернанке

Висування кандидатури Бена Бернанке президентом Бараком Обамою на другий термін на посаді голови Федеральної резервної системи США є розумним і прагматичним рішенням, але воно не є приводом для урочистостей.

Навпаки, це повинно стати приводом для роздумів про те, яку роль відіграло ідеологічне групове мислення серед економістів, у тому числі і Бернанке, у розвитку глобальної економічної і фінансової кризи.

Рішення виставити кандидатуру Бернанке є розумним з двох причин.

По-перше, США і світова економіка все ще перебувають у кризі. Хоча криза, можливо, минула в тому сенсі, що вдалося уникнути повного розвалу і економіка залишається вразливою. У силу цього не має сенсу підставляти під удар довіру, що може привести до продовження економічного спаду.

По-друге, Бернанке є кращим серед його колег. Він справді врешті-решт прийшов до розуміння природи і серйозності кризи, а потім прийняв вирішальні заходи, які допомогли зупинити економічний занепад.

Ці факти разом з сумнівами з приводу того, що будь-який з його колег домігся б більшого успіху, означає, що заміщення його іншим кандидатом основного напрямку не має сенсу.

Ці два чинники виправдовують повторне призначення Бернанке, але слабкість похвали вказує на більш глибокі проблеми, що розкрило його керівництво. Ці проблеми стосуються стану економіки та рекомендацій щодо економічної політики.

Однією з таких проблем є приховане вето, накладене Уолл-стріт на Раду Федерального резерву. Врешті-решт, головна причина повторного призначення Бернанке полягає в тому, щоб уникнути розгойдування фінансових ринків. Це також пояснює, чому єдиними конкурентами Бернанке є його ж колеги - єдині люди, яких готові прийняти фінансові ринки.

У 1990-х роках під приводом втихомирення фінансових ринків повторне призначення отримав попередник Бернанке, Алан Грінспен, і тепер цей привід постійно використовується для того, щоб заблокувати зміни в Раді Федерального резерву та інших центральних банках.

Насправді, фінансові ринки приховано наклали вето на більшу частину економічної політики і на людей, які можуть займати високі посади, і прийшов час подумати, як ми можемо уникнути такої влади.

Друга проблема стосується стану економіки. Хоча Бернанке, можливо, є найкращим серед своїх колег, факт полягає в тому, що економічна криза рішуче довела, що він і його колеги були не праві.

Як група, вони приєдналися до лестощів Грінспену, якого один провідний економіст оголосив "найбільш великим центральним банкіром, який коли-небудь жив на світі".

Практично без винятку, економісти основного напрямку не змогли передбачити кризу, і навіть ті одиниці, хто зміг, передбачили логіку і розвиток подій неправильно.

Зі свого боку Бернанке очолив інтелектуальний опір плануванню темпів інфляції центральними банками, стверджуючи, що постановка цілі для щорічної інфляції є повною і достатньою структурою для валютної політики.

Таке мислення сприяло розвитку недбалості відносно активів і кредитних ринків, а також інтелектуальної зневаги до врегулювання, і підтримувало надмірне невтручання держави в економіку, тому що макроекономічна віра в достатність планування темпів інфляції логічно поєднувалася з мікроекономічної вірою в те, що кредитні ринки самі про себе подбають. За словами Грінспена, "особистий інтерес кредитних установ" захистить акціонерів і економіку від надлишку в кредитуванні.

Це мислення пояснює, чому Рада Федерального резерву під керівництвом Бернанке так повільно прореагувала на кризу, що почалася в серпні 2007 року, і чому до листопада 2008 року не було ніякої послідовної та всебічної відповідної реакції.

Рада Федерального Резерву, звичайно ж, прореагувала б швидше, якби в неї не було прихильності до моделі банківської справи, яка більше відповідає духу 1950-х років.

Не звертаючи уваги на роль тіньової банківської системи, Рада Федерального резерву не розуміла, як її вибух зсередини підірве традиційну банківську систему.

Рада Федерального резерву була просто не в змозі осмислити значення великих авуарів активів традиційних банків, які переоцінювалися в терміновому порядку на основі поточних ринкових цін, і своєї власної залученості в тіньову банківську справу через позабалансові "структурні інвестиційні компанії".

Будь-яка неупереджена оцінка мислення Ради Федерального резерву до і під час кризи показує, що вона не змогла зрозуміти економіку своєї власної сфери компетенції, банківських та фінансових ринків. Крім того, Рада Федерального резерву підтримувала більш широку економічну точку зору про скасування держконтролю і про самостабілізуючу природу ринків, яку власне і дискредитувала криза.

Хоча обставини диктують, що Бернанке є кращим кандидатом і має бути призначений на другий термін, реальне завдання полягає в проведенні повного інтелектуального зібрання в Раді Федерального резерву для того, щоб розчистити простір для альтернативних економічних точок зору.

Велика небезпека полягає в тому, що повторне призначення Бернанке буде тлумачитись як зелений прапор для неправильного статус-кво.

Саме тут настає черга громадських дебатів та слухань у Сенаті з питання про затвердження на посаді Бернанке. Ці слухання повинні стати приводом для критичного аналізу того, де були допущені помилки і чому.

Якщо це відбудеться, то повторне призначення Бернанке може послужити спусковим механізмом для конструктивних змін, а не для схвалення дискредитованої парадигми.

Авторське право: Project Syndicate, 2009.

Переклала з англійської мови Ірина Сащенкова