Реформа из-под палки

Нарешті заговорили про пенсійну реформу.

Заговорили – у відповідь на вимоги кредиторів, що саме по собі характеризує "реформаторів" не з кращого боку, і без чіткого розуміння, що, чому, як і коли треба змінювати.

Без політичної волі.

Ба більше: під тиском обставин і з очевидним бажанням нічого не змінювати по суті.

Міністр Рева стверджує, що пенсійної реформи очікують 12 мільйонів українців, ніби вона стосується тільки нинішніх пенсіонерів, а не в першу чергу – "живих і ненароджених".

Голова місії МВФ в Україні Рон ван Роден пише, що Міжнародний валютний фонд вважає передчасним введення другого (накопичувального) рівня пенсійної системи в Україні, мотивуючи це твердження великим безладом у "солідарній" частині пенсійної системи. І в цьому з ним чомусь погоджується міністр Данилюк.

Та найбільш прикрим є те, що українське суспільство про пенсійну реформу власної думки не має, а тому не може та й не хоче ставити відповідних вимог перед законодавчою владою, тобто – перед народними депутатами України в першу чергу.

Бо вони є тими, кого громадяни обирали для законотворчої роботи, і саме їх мали б настановляти та з них питати.

***

У повідомленнях урядовців переважно йдеться про "осучаснення" пенсій та їх підвищення.

Проте, такі зміни – це проформа. "Підтягування" доходів пенсіонерів до певного рівня в умовах штучного підвищення зарплат і інфляції. Все інше при цьому залишається без змін.

А реформа – це зміна принципів і способів задоволення суспільством його пенсійної потреби.

На жаль, урядовці та законодавці про це не говорять і, як виглядає, ефективно діяти в цьому напрямку не хочуть.

Сьогодні пенсійна потреба українського суспільства задовольняється у "солідарний" спосіб: частину праці кожного працюючого руками його роботодавця держава вилучає у спільний казан без жодних гарантій повернення коштів у родину працівника. Про відповідну оплату відсотком і мова не йде. Якщо працівник помре ще до виходу на пенсію, або ж якийсь нетривалий час проживе "на пенсії", гроші для його правонаступників будуть втрачені.

Але що буде гарантовано втрачено, за будь-яких обставин, – це їх поточна капіталізація. Тобто, інвестування частини цих грошей у приватні активи сім'ї та родини, у їх приватну власність, та отримання від цих активів поточного доходу.

Ці гроші (частина трудового життя) потрібні людям тоді, коли вони молоді, потреби в них не "звужені", а повноцінні, коли вони здатні чітко визначати свої віддалені потреби за власними пріоритетами розвитку сім'ї та родини і цілеспрямовано працювати на задоволення цих потреб. І свідомо ризикувати у сенсі інвестування та виносити висновки зі своїх поточних помилок, вчитися ефективно використовувати власну працю і не на словах цінувати працю інших людей.

Сьогодні з поточних доходів сімейних бюджетів, які формуються від праці кожного громадянина, держава вилучає (відособлює) трохи більше однієї п'ятої, ще донедавна вона вилучала більше третини.

Ці гроші можна виразити в частинах трудового життя: як не 12 років з 36 опиняться у спільному казані, то 8!

Під ставку ефективності 6 відсотків річних, застосовану до середньої заробітної плати по Україні на термін часу 35 років, ці 8 років перетворюються на 2,5 мільйони гривень з особи у нинішніх цінах. А в сім'ї таких осіб, як відомо, дві!

То ж кожна сім'я в Україні через "солідарну" систему соціального (в першу чергу – пенсійного) убезпечення втрачає в середньому 5 мільйонів гривень за життя!

Так "урегульоване" суспільство не може бути ефективним в принципі. Воно не може ефективно працювати через руйнування мотивації до праці.

Втім, це тільки частина проблем. Адже суспільство втрачає інтегрованість через неможливість формувати приватну власність природним чином (від капіталізації зекономленої частини поточного заробітку), передавати її у спадок наступним поколінням, – і на цій основі забезпечувати ефективність буття сім'ї та родини.

Втрачається також економічний зв'язок між поколіннями кожної конкретної родини та здорова конкуренція між родинами в суспільстві. За нинішніх умов успадковувати з заробленого практично нічого. Кожне покоління починає з нуля і діє за принципом "кожен сам за себе".

Отже, "солідарна" пенсія комунізує працю – відособлює значну її частину від доходів працівника і перетворює її з приватної форми в загальносуспільну. Цим вона в принципі суперечить приватній власності на рівні свідомості та природної організації родинного суспільства, будові та взаємодії базових суспільних інститутів: особи – сім'ї – родини – праці – заощаджень (капіталу) – управління спільним благом.

І цим вона руйнує українське суспільство в його основі, в інституційній будові.

Тому цю систему треба згорнути, виконавши вже взяті на себе державою зобов'язання. І чим скоріше в Україні це буде зроблено, тим краще і для всіх її громадян, і для держави.

***

Щоб згорнути "солідарну" пенсію, в першу чергу треба нормалізувати перерозподіл праці – тобто встановити податки та інші зобов'язання, які відчужують чи відособлюють реалізовану працю, – так, щоб вони перерозподіляли її не більше, ніж на 1/3.

Це аксіома, економічний стандарт, про який вже давно припинили суперечки в усіх розвинених країнах. До того ж – стандарт максимального перерозподілу.

Щоб його досягти, треба встановити ЄСВ 0, ПДВ 10% – це мінімум заходів і мінімум зниження податків на першому етапі.

Доходи сімейного бюджету, сформовані працею громадянина, після оподаткування на цих умовах будуть становити 2/3 від величини його реалізованої праці. Сімейні бюджети матимуть можливість власноруч фінансувати свої потреби – тобто, вступати в економічні відносини: купівлі-продажу чи заощаджень.

Економіка буде рости з максимальними для неї за даних умов темпами і, що важливо, – правильно зі структурної точки зору.

Суспільні протиріччя, викликані надмірним перерозподілом праці, ослабнуть, стане менше протисуспільних проявів, зміцниться мораль суспільства, ослабне корупція.

Відтак постає питання: а як це зробити?

Це питання, як і сама реформа, є політичним і містить дві складові.

Перша складова – як виконати взяті державою на себе зобов'язання перед тими людьми, хто вже перебуває на пенсії, або ще працює і має більший чи менший "солідарний" пенсійний стаж, і буде вимушений претендувати на його обслуговування з "солідарних" джерел фінансування в майбутньому (імплікований борг)?

Друга складова – як улаштувати забезпечення пенсійної потреби тих, хто матиме ту чи іншу частину приватного пенсійного стажу. Тобто, чи віддати належне приватності цих коштів і віддати громадянину право самостійно розпоряджатися ними згідно власного бачення та розуміння своїх пріоритетів, своєї сім'ї та родини – чи й далі через "обов'язковість" внесків у ті чи інші фонди під приводом "піклування про його майбутнє", вести його за руку чи то "за ніс" до "кращого життя"?

На першу частину цього питання відповідь очевидна: імплікований борг треба профінансувати з бюджету до повного згасання.

На вказаних умовах бюджет буде наповнюватися в рази більше, ніж сьогодні, а тому коштів для цього фінансування буде більш ніж достатньо. Про це свідчить досвід країн, які ефективно зменшують податки чи вже мають близький до нормального перерозподіл праці.

У Грузії, наприклад, зменшення податків на 60% дало ріст доходів зведеного бюджету в одинадцять разів.

А згасати імплікований борг почне одразу, як тільки буде припинено утворення нового "солідарного" пенсійного стажу. Динаміка згасання теж очевидна – скоріше помирають люди, які мають більший "солідарний" пенсійний стаж. Тобто, тенденція згасання буде крутішою саме в перші роки функціонування реформи, і є висока вірогідність того, що за 7-8 років в Україні вже не доведеться згадувати про "пенсійну проблему" і штучне підвищення "соціальних стандартів".

Загальний термін часу, який потрібен для згортання "солідарної" складової у пенсійній системі України на вказаних умовах, складає 25 років.

Що ж до другої частини політичного питання, то суспільство має свої власні, вироблені часом і досвідом, інструменти для опрацювання ситуації з забезпеченням майбутньої пенсійної потреби силами сімей і родин шляхом капіталізації заощаджень – набуття матеріальних та нематеріальних активів, цінних паперів тощо.

Для реалізації цих потреб в Україні вже нині є чимало фінансових інструментів: приватні пенсійні фонди, інвестиційні компанії, банківське депонування, фондові біржі тощо. Для їх повноцінного функціонування потрібен вільний приватний фінансовий ресурс, якого нинішні умови не дають.

Інший спосіб – інвестувати напряму "в дітей": фінансування їх народження, виховання, освіти, здоров'я тощо. Для України така інвестиція може навіть краща, ніж фінансова.

При цьому важливо, щоб не було примусу.

Тоді не буде державного монополізму та намагання пенсійні кошти – тобто частину реалізованої праці громадян – сконцентрувати в одному місці і привласнити їх або знецінити, що те ж саме.

І останнє: держава має контролювати, під яку ставку такі заощадження будуть здійснюватися.

Ставка повинна бути такою, як і ставка рефінансування національного регулятора. Тоді не буде порушено принцип "інвестиційності" пенсійних заощаджень. Він навіть важливіший від принципу їх безпеки, оскільки інвестування – ризикована справа, а важливо забезпечити максимальну об'єктивність у визначенні вартості грошей.

Тісний зворотній зв'язок між ставкою рефінансування та можливостями успішного довготривалого інвестування допоможе вирішити це завдання.

Володимир Щербина, Львів, товариство "Мале Коло", спеціально для Економічної правди