Чому англійський суд любить українського музиканта більше, ніж рідний уряд

У вересні 2017 року Мінекономіки вирішило, що в українських музикантів забагато грошей, і конче необхідно, аби вони поділилися ними з "нужденними" імпортерами техніки.

Чи знаєте ви, що українські правовласники — музиканти, музичні видавництва, звукозаписувальні компанії, кіностудії — одержують малесенький відсоток від вартості девайсів, за допомогою яких можна записати музику або фільми?

Такі відрахування платять імпортери девайсів. Повинні платити ще й їхні виробники, але в Україні їх катма.

У середньому така плата становить 0,24% від вартості девайса для імпортера, а якщо рахувати відсоток від ціни на прилавку магазину, то виходить менше 0,18%.

У п'ять разів менше, ніж один відсоток, — цифра, прямо скажемо, скромна. Свого часу українські імпортери техніки пролобіювали найнижчі в світі ставки відрахувань, тому правовласникам залишилося небагато.

Такі відрахування в музичній індустрії називають і відрахуванням за приватне копіювання, і відрахуванням "за чисті носії". У світі їх знають як private copy levies.

Ці кошти збирають спеціальні організації, дозвіл яким видає держава. Розподіляються гроші між правовласниками популярної музики і фільмів на підставі даних пошукових систем в інтернеті.

Не сказати, що ці відрахування становлять левову частку доходів музикантів, враховуючу мізерну ставку відрахувань, але це їхні гроші.

Відрахування за приватне копіювання мають довгу історію. Вони виникли у 1965 році в Німеччині і поширилися на значну частину світу. Скажімо, в ЄС виняток з прав щодо приватного копіювання і компенсація за такий виняток впроваджені в усіх країнах, крім Кіпру, Ірландії, Люксембургу, Мальти і Великобританії.

У чому суть системи приватного копіювання? Автор має виняткове право на копіювання або запис свого твору на будь-який девайс, виконавець має такі ж права щодо свого виконання, а продюсер — стосовно своєї фонограми.

Усі разом вони називаються правовласниками. Тож коли слухачі музики та глядачі фільмів записують музику або фільми, то, здавалось би, вони повинні одержати дозвіл від правовласника і навіть заплатити йому якісь гроші (роялті). Інакше вони порушують його виняткове авторське право або суміжні права.

Щоб не розбурхувати конфлікт між правовласниками і слухачами та глядачами, цивілізовані країни запровадили виняток щодо приватного копіювання.

Будь-який слухач чи глядач може скачати, але не розмістити в інтернеті, будь-яку музику чи фільм у своїх приватних цілях без дозволу правовласника, а заплатить за нього правовласникам імпортер девайсів для запису — оті 0,24%.

Імпортер включає їх у ціну товару, і покупець сплачує в середньому 0,18% за право скачувати у приватних цілях будь-які фільми й музику.

У країнах, де винятку щодо приватного копіювання не було, виникали драми. Наприклад, правовласники стягували через суд величезні суми компенсацій з бабусі, чий онук скачав з її комп'ютера відому пісню.

Щоби не допускати цього, мудрі європейці запровадили виняток щодо приватного копіювання, а відтак — і відрахування за приватне копіювання.

Пам'ятаєте, на початку я писав, що цього винятку нема в кількох мініатюрних країнах ЄС та у крупній Великобританії? Проте з англійцями не все так просто. У 2014 році англійський уряд, скуштувавши всі недоліки відсутності приватної копії, вирішив запровадити виняток з авторського права щодо приватного копіювання.

Профільного чиновника не мучили химери совісті і він вирішив виняток з авторського права запровадити, а от компенсацію дати суто формальну і явно недостатню. Але ж в Англії діє знаменитий англійський суд, який має час і натхнення вдумливо розглядати і справедливо вирішувати складні питання.

У 2015 році Верховний суд скасував поправку уряду Великобританії і зазначив: "Обмежуєте правовласників, вводите виняток щодо приватного копіювання — запроваджуйте й справедливу компенсацію — відрахування за приватне копіювання". Тепер уряд Великобританії розробляє систему таких відрахувань.

Треба сказати, що відрахування за приватне копіювання, як і будь-яке інше роялті, яке збирають уповноважені організації, розподіляються і виплачуються за всю музику, що використовується в країні. Тобто в Україні — і за англійську музику, а у Великобританії — і за українську, яка все більше доходить туди.

Тож мудрі рішення Верховного суду Великобританії хай трошки, але позитивно вплинуть на фінансовий стан українських музикантів.

Що ж натомість робить український Кабмін? Він у проекті опублікованої постанови планує скоротити перелік обладнання і носіїв, за імпорт яких сплачуються відрахування за приватне копіювання до трьох позицій: аудіокасети, відеокасети та відеомагнітофони. Цікаво, коли хтось з читачів слухав аудіокасету?

Український уряд збирається піти шляхом великого обману: виняток з авторського права щодо приватного копіювання залишити, реальну компенсацію за нього музикантам забрати, а на справедливе обурення останніх відповідати, що як компенсацію їм залишили аудіокасети з відеокасетами.

Виходить дивовижний парадокс: англійський суд працює на українського музиканта, а український уряд — проти. Як би зробити, щоб замість наших чиновників у Міністерстві економічного розвитку працювали англійські судді?