Опять в ту же ловушку. Какие уроки должна вынести Украина из турецкого кризиса
Что на самом деле случилось с Турцией, как это повлияет на Украину и какие выводы должна сделать украинская власть? (укр)
Чому це важливо
Економіка Туреччини відносно велика. ВВП за паритетом купівельної спроможності у 2017 році становив 2,173 трлн дол, це 13 місце у світі. У політичному плані країну розглядають і як буфер, і як стіну від ісламського мілітаризму та масової міграції із спустошеної війною Сирії до Європи.
За оцінками, кількість сирійських біженців у Туреччині становить 3,6 млн, а ЄС прийняв близько 1 млн, і навіть ця порівняно невелика кількість викликала значне невдоволення в багатьох державах-членах.
Економічна криза в Туреччині може вплинути на європейські фінансові ринки та спричинити нову хвилю міграції до ЄС.
Що сталося
У серпні турецька економіка стала однією з найбільш обговорюваних у світі, проте радіти цьому не доводиться. До заголовків новин країна потрапила через різке послаблення турецької ліри — до 40% з початку 2018 року.
Турецька валютна криза є прямим результатом популістської економічної політики, яка призвела до накопичення макроекономічних дисбалансів, а роль спускового гачка зіграли санкції США щодо посадових осіб та експорту сталі.
Турецьке керівництво потрапило в ту ж пастку, як і багато інших, хто вважає, що економічні закони не стосуються їх країн, доки криза по них не вдарить.
МВФ у своєму аналізі щодо Туреччини у квітні 2018 року попереджав, що економіка країни перегріта і може опинитися на мілині. Схожа ситуація була в Україні у 2005-2007 роках, наслідком чого стали серйозний спад економічної активності та девальвація валюти під час глобальної кризи 2008-2009 років.
[1] У цій редакційній статті ми спочатку розглянемо макроекономічні дисбаланси, які посприяли кризі, та політику, яка її посилила, а потім розповімо про можливі майбутні сценарії та запропонуємо висновки для України.
Що призвело до кризи
Упродовж останніх двох десятиліть турецька економіка належала до числа тих, що розвивалися найшвидше в світі, і була одним з найпривабливіших місць для іноземних інвесторів.
Економічне зростання в річному обчисленні становило в середньому 5,8% у період 2002-2017 років, інфляція зменшилася й утримувалась на рівні нижче 10%, а відношення капіталовкладень до ВВП зросло з 18,1% у 2001 році до 28,4% у 2015 році — частково через приплив ПІІ та іноземні кредити.
Таке економічне зростання стало результатом кількох важливих економічних реформ, запроваджених після банківської кризи 2001 року, позитивної демографічної ситуації та низького рівня глобальної відсоткової ставки.
Туреччина критично залежить від припливу іноземного капіталу. Поточний дефіцит платіжного балансу країни перевищує 5% ВВП, і вона мусить сплатити 179 млрд дол зовнішнього боргу впродовж наступних 12 місяців (станом на червень 2018 року), причому 57% цієї суми — це заборгованість банків.
Для порівняння: експорт товарів та послуг за перші шість місяців 2018 року становив 105,8 млрд дол, а поточний дефіцит платіжного балансу за той же період дорівнював 31,2 млрд дол. У попередні роки сплата старого боргу відбувалася завдяки випуску нового боргу, але тепер, коли зарубіжні інвестори не мають впевненості, борг справляє на ліру величезний тиск і тягне її додолу.
Іноземні інвестори почали залишати Туреччину у попередні місяці 2018 року: чистий приплив портфельних інвестицій став негативним у лютому, а відплив коштів через сплату приватної зовнішньої заборгованості почався у травні.
У першій половині 2018 року чистий приплив річних портфельних інвестицій становив 6 млрд дол порівняно з 17,8 млрд дол за цей же період 2017 року.
Більше того: з березня 2018 року чистий приплив став негативним, інвестори почали позбавлятися турецьких боргових інструментів та, меншою мірою, цінних паперів. Унаслідок цього ліра втратила майже половину своєї вартості.
Тепер, імовірно, знизиться стабільність сильно доларизованого банківського сектора, бо приблизно 40% кредитів та 60% депозитів — у доларах.
Недостатні контрзаходи та популістська політика
Центральний банк Туреччини не був повністю бездіяльним. З початку 2018 року, коли прискорилася інфляція і послабшала ліра, він підвищив ключову ставку з 8% до 17,75%. Таке підвищення виглядає значним, проте більшість спостерігачів вважає, що воно було занадто малим і запізнілим.
Очікувалося, що після виборів, які відбулися 24 червня 2018 року, Центральний банк не буде обмежений політичними міркуваннями. Проте він залишив базову ставку незмінною попри те, що інфляція прискорювалася з березня 2018 року. Лише у вересні ЦБ підвищив ставку до 24%, що вплинуло на зміцнення ліри.
Підвищення відсоткових ставок для обмеження інфляції є стандартним інструментом центральних банків. У короткостроковій перспективі цього недостатньо, особливо якщо залишаються інші драйвери інфляції.
Для сьогоднішньої Туреччини жорстка фіскальна політика може бути важливішою, ніж жорстка кредитно-грошова політика. Проте експансіоністська фіскальна політика була ключовою в зусиллях Ердогана консолідувати владу після придушення спроби державного перевороту у 2016 році.
Напередодні президентських виборів 2018 року Ердоган запровадив низку програм, що повинні були сприяти зростанню, а також деякі щедрі види допомоги пенсіонерам та бідним. Крім того, уряд підтримав державно-приватні партнерства, гарантуючи їхні кредити, часто без належного контролю.
Про запровадження державної допомоги на значну суму було оголошено того самого дня, коли МВФ попередив Туреччину, що її економіка перегріта.
З огляду на майбутні місцеві вибори 2019 року малоймовірно, що незабаром фіскальна політика стане більш жорсткою. Зусилля Ердогана, спрямовані на подальше зміцнення влади, посилюють вплив його неортодоксальних економічних поглядів. Міністром фінансів став зять Ердогана, а президент вважає, що інфляція спричинена діями "зовнішніх ворогів", а не його політикою.
Режим Ердогана також підриває незалежність ЦБ, а отже — і таргетування інфляції. Конституційна реформа 2018 року надає президентові Туреччини можливість призначати членів комітету з грошово-кредитної політики, який визначає стратегічні цілі для Центрального банку і дає йому право в будь-який момент звільняти голову ЦБ. Раніше той мав п'ятирічний імунітет.
Отже, президент може контролювати грошово-кредитну політику.
Він часто заявляв, що вищі ставки ведуть до інфляції: це "мати та батько всіх бід", тому їх слід знизити, попри високу інфляцію. Це суперечить основній монетарній теорії, яка стверджує, що не просто відсоткові ставки мають підвищуватися, аби стабілізувати ціни, а й робити це слід так, щоб їхнє підвищення випереджало зростання інфляції. Це так званий принцип Тейлора.
Замість того, щоб вирішувати внутрішні проблеми, президент спрямовує риторику проти зовнішнього світу та внутрішніх інститутів.
Наприклад, Ердоган охарактеризував послаблення ліри як "ракети" економічної війни, що ведеться проти Туреччини. Як і за багатьох інших авторитарних режимів, пропаганда в Туреччині активно звинувачує в усіх проблемах країни "зовнішній вплив": від Держдепартаменту США до Джорджа Сороса та Ізраїлю.
Ще одним "ворогом держави" є громадянське суспільство. Президент звинуватив у послабленні ліри "економічних терористів із соціальних мереж".
За одним із популістських тверджень, США свою валюту "перетворили на зброю", щоб шкодити іншим. Як і у випадку багатьох теорій змов, у цьому є дещиця правди: підвищення відсоткових ставок США змушує інші ринки підвищувати свої ставки, бо інакше почнеться відплив іноземного капіталу.
Проте мета такої дії не в тому, щоб навмисно шкодити будь-якій державі, а в тому, щоб запобігти прискоренню інфляції у США після десятиріччя "кількісного пом'якшення", яке почалося під час світової фінансової кризи.
Правильна реакція на підвищення ставки у США полягає в тому, щоб паралельно з підвищенням місцевих ставок поліпшувати інвестиційний клімат для зниження премії за ризик.
Проте нинішні дії влади Туреччини та деяких пересічних турків — від закликів Ердогана припинити купувати побутову електроніку із США до спалення доларів чи розбивання айфонів громадянами — мають зворотний вплив.
Що повинна робити країна
Рецепт для Туреччини не відрізняється в основних моментах від рецепту для будь-якої іншої країни, яка страждає від зовнішніх та внутрішніх дисбалансів.
Якщо приплив іноземного капіталу до залежної від нього економіки раптово припиняється, то в результаті настає глибокий спад економічної активності, зростає інфляція, значно знецінюється грошова одиниця, стається частковий дефолт за зовнішньоекономічними зобов'язаннями.
Можна очікувати, що Туреччина матиме складні часи, адже простого рішення нема. Проте сценарій виходу з кризи — доволі конкретний і перевірений.
Перший крок — зупинити паніку, що зазвичай означає певну форму контролю за капіталом й отримання свіжої порції твердої валюти від МВФ та, можливо, інших урядів. У цьому напрямку робилися певні кроки, наприклад, укладено договір з Катаром та проведено переговори з Францією.
Однак обіцяних коштів недостатньо. Водночас уряд повинен переконати іноземних кредиторів надати тимчасове звільнення від сплати заборгованості, якщо не скасувати її частково взагалі. Якщо спроби добитися поступок щодо сплати заборгованості не матимуть успіху, зазвичай відбувається дефолт.
Це дорого коштує в довгостроковій перспективі, але дає змогу перевести подих й отримати час на маневрування в кризових умовах.
Як тільки паніку приборкано, уряд мусить скоригувати свою фіскальну та кредитно-грошову політику: простимулювати хвору економіку та запевнити, що уряд поводитиметься відповідальніше в майбутньому. Перша частина може сприйматися як парадоксальна, оскільки країна опинилася у кризі через надмірне стимулювання, але саме тому друга частина є критично важливою.
Зокрема, як показав досвід Греції, уряд не повинен негайно вдаватися до фіскальної консолідації (скорочувати видатки та підвищувати податки для скорочення бюджетного дефіциту), а натомість представити переконливий план того, як він виявлятиме більшу фіскальну консервативність у майбутньому.
Аналогічно Центральний банк може забезпечити великі ін'єкції ліквідності, що може спричинити ще вищу інфляцію, але при цьому він врятує фінансовий сектор економіки. Зробивши це, Центральний банк повинен зобов'язатися проводити відповідальну антиінфляційну політику в майбутньому.
Також слід скоригувати структурну політику. Важливо переконати громадськість, що цей план буде виконаний після закінчення гострої фази кризи.
Що станеться, якщо турецький уряд продовжить свій курс на міжнародне протистояння? Зокрема, політичні обмеження можуть бути такими, що уряд не матиме змоги прийняти підтримку від МВФ, ЄС та США або ці гравці вважатимуть неможливим запропонувати таку підтримку.
З огляду на масштаб проблеми, малоймовірно, щоб будь-яка країна, навіть Франція або Катар, змогла забезпечити необхідне фінансування, тож Туреччина залишиться на самоті. За таким сценарієм Туреччина повинна готуватися до жорсткої посадки. Ліра, швидше за все, ще більше знеціниться, певна форма дефолту неминуча, далі — спад та інфляція.
Враховуючи обмеженість допомоги з-за кордону, уряду доведеться підвищувати відсоткові ставки та здійснити фіскальну консолідацію для подолання дисбалансів, проте ця політика лише поглибить кризу.
Можливо, найгіршим сценарієм є той, за якого уряд продовжить нехтувати економічними законами та реалізовувати нинішній курс. Чим це закінчується?
Масштаби економічної катастрофи, якої країні доведеться зазнати, яскраво ілюструє Венесуела: гіперінфляція, економічний колапс, звинувачення на адресу зовнішніх та внутрішніх "ворогів держави", ізоляція.
Як це вплине на Україну
Україна має відносно помірну економічну залежність від Туреччини. Хоча Туреччина є третім за величиною імпортером української продукції після ЄС та Росії, на неї у 2017 році припало лише 5,8% українського експорту товарів — на 2,5 млрд дол. Для порівняння: частка Росії — 9%, ЄС — 41%.
Імпорт з Туреччини ще менший: 1,3 млрд дол або 2,5% від загального обсягу імпорту. Основні статті експорту — чорні метали та зерно.
Туреччина є великим споживачем українських чорних металів, на неї припадає 12% загального експорту. Україна поставляє до Туреччини в основному сталеві напівфабрикати, що їх турецькі виробники використовують для виробництва сортової сталі, яка споживається на внутрішньому ринку та експортується.
Туреччина та Україна конкурують на інших ринках, оскільки Україна також експортує вироби із сортової сталі. Отже, потенційне зменшення витрат на інвестиції та будівельні роботи в Туреччині, викликане девальвацією ліри, може призвести до зменшення попиту на українські металеві напівфабрикати.
Водночас санкції США на сталеливарні вироби з Туреччини змусять турецьких експортерів підвищити ринкову частку в інших країнах, таких як регіон Близького Сходу та Північної Африки, потенційно витісняючи українських експортерів сортової сталі. Проте можливий і більш позитивний сценарій.
Оскільки Туреччина купуватиме менше напівфабрикатів з України і, отже, зменшить обсяг виробництва, Україна може спробувати продати більше сортової сталі на ринках, раніше зайнятих Туреччиною.
Економічні негаразди Туреччини також можуть впливати на Україну непрямим чином. Валюти інших країн слабшають відносно долара. З початку 2018 року більшість з них знецінилися більше, ніж гривня. Це поряд з підвищенням внутрішньої інфляції означає, що Україна втрачає зовнішню цінову конкурентоспроможність щодо основних торговельних партнерів.
На щастя, дуже обмежена інтеграція України до світових фінансових ринків у поєднанні із суворим контролем за капіталом оберігає її від негативного впливу відпливу капіталу, що спричинив проблеми в Туреччині та інших країнах.
Уроки для Києва
Ситуація в Туреччині проливає світло на кілька важливих для України питань.
По-перше, хоча економічне зростання є важливим, "зростання будь-якою ціною" не є розумною стратегією. Економічне зростання повинне супроводжуватися розважливою політикою, яка запобігає накопиченню дисбалансів.[L]
Такі дисбаланси, наприклад, дефіцит зовнішньої торгівлі чи штучне стримування цін, призводять до криз, які дорого коштують і вщент "стирають" попередні здобутки.
Повна лібералізація потоків капіталу може допомогти економіці зростати швидше, але це також може зробити її вразливішою до раптових зупинок або руху потоків капіталу в зворотному напрямку.
Уряд може використовувати фіскальну політику для стимулювання економіки, але піднесення, обумовлене м'якою фіскальною політикою, не є стійким.
По-друге, незалежність ЦБ є наріжним каменем макроекономічної стабільності. Як тільки центральний банк стає політичним інструментом та джерелом роботи для родичів, швидко приходить покарання від світових фінансових ринків.
По-третє, важливо слухати поради економістів. Вони попереджали, що турецька економіка перегріта, але влада не звернула уваги на це попередження. Спроба обійти закони економіки — погана стратегія. Посилання на унікальні обставини також не є рішенням. Ні українська, ні турецька економіки не є особливими.
Насамкінець, цей випадок є чіткою ілюстрацією кризи, створеної "власними руками". Так завжди трапляється, коли популісти намагаються реалізувати свої передвиборні обіцянки. Це може стати гарним попередженням для українців.
ДДОДАТОК. Сучасна історія економіки Туреччини
До 1980 року Туреччина була відносно замкнутою економікою з анемічним зростанням. Після боргової кризи вона отримала допомогу від МВФ та ЄС та ініціювала низку важливих реформ, спрямованих на економічну лібералізацію та перехід від імпортозаміщення до стимулювання експорту.
Результати виявились позитивними: швидко зріс експорт, звузився дефіцит зовнішньої торгівлі. Значно зріс приплив іноземного капіталу у формі ПІІ та приватного кредитування, що посприяло економічному зростанню.
Попри деякі очевидні поліпшення, країна все ще мала багато проблем. Інфляція залишалася високою: її середній річний показник становив 51% у 1980-ті роки та 77% — у 1990-ті роки. Середнє зростання ВВП поліпшилося, але лишалося дуже нестабільним, з частими уповільненнями і навіть спадами.
Спроби підтримати переоцінену ліру під час високої інфляції призвели до кількох епізодів різкої девальвації валюти. Для боротьби з такою високою нестабільністю було проведено комплексну грошову реформу, що включала запровадження таргетування інфляції у 2002 році, збільшення незалежності центрального банку та більш консервативну фіскальну політику.
Реформа в основному виявилася успішною: інфляція впала з 37,6% у 2000-2004 роках до всього лише 8,5% у 2005-2017 роках.
Кульмінацією реформи стала деномінація валюти у 2005 році, у результаті чого турецька ліра позбавилася шістьох нулів. Це разом з відносною стабільністю валюти помітно покращило довгострокові очікування, підтримавши інвестиції та економічне зростання і посприявши розвиткові фінансової системи.
Хоча влада і досягла успіху в стабілізації економіки та сприянні зростанню, її досвід встановлення режиму таргетування інфляції не особливо привабливий.
Сповільнившись на початку 2000-х років, інфляція постійно перевершувала цільовий показник, який з 2012 року становив 5% плюс-мінус 2 відсоткові пункти, а різниця між цільовою та фактичною інфляцією з часом зростала.
У 2017 році реальна інфляція досягла 11,9% через м'яку фіскальну політику, значний приплив іноземного капіталу та низький рівень облікової ставки.
Однак проблема була не лише в тому, що реальна інфляція дедалі більше відходила від цільового показника. Почали погіршуватися інфляційні очікування, особливо з початку 2018 року. Причини були різні: вищий рівень фактичної інфляції у 2017 році, обіцянки Ердогана обмежити незалежність ЦБ та його риторика щодо шкоди від високих відсоткових ставок.
VoxUkraine, для ЕП