Государство против бизнесменов и граждан

Приватний бізнес в Україні розглядається як щось шкідливе для держави.

Остання усіма своїми щупальцями висмоктує сік із приватного підприємництва, але не з вдячністю, а з ненавистю і бажанням його знекровити і задушити.

Ця система відносин в країні називається інвестиційним кліматом, який нагадує клімат пустелі або вічну мерзлоту.

Як ще можна назвати розправу з активістами-підприємцями Податкового майдану, яких було ув'язнено за псування бруківки на тому майдані?

Чи не був це акт вибіркового і тенденційного правосуддя, в тому числі акт помсти за підтримку малим і середнім бізнесом Помаранчевої революції?

Влада дивиться на бізнесменів як на годувальників зграї малих і великих столоначальників, не залишаючи нічого на власне утримання. Ділові люди повинні робити не тільки офіційні внески державі, а й, як відомо, давати хабарі.

Чиновники не хочуть знати, що усі, хто веде свою справу, витрачають власні гроші, які відривають від своїх сімей. Звичайно, є окремі випадки, коли гроші для бізнесу були вкрадені, але чому повинні страждати усі?

Просто гроші бізнесменів - легалізовані, тому зубрам чиновництва легко їх перехопити. До того ж в апараті відома політична установка на знищення малого і середнього підприємництва і захоплення його майна.

Деякі посвячені знають про націленість карального апарату на переділ великих активів на свою користь. Схоже, у владі поєдналися загальні антипідприємницькі настрої апарату з особистими майновими претензіями його верхівки.

Хто допоможе приватним компаніям позбутися чиновницького гніту і вибороти підприємницькі свободи? Демократична влада. Звідки вона виникне? Чому вона повинна дбати про кращі умови для підприємництва, а не про викручування рук платникам податків під популістським гаслом збільшення доходів бюджету?

Якщо пригадати історію, то не політики, а самі підприємці здобували економічні і політичні свободи. Звичайно, при цьому використовувалися різні політичні засоби.

Зокрема, до боротьби долучалися робітники, молодь, військові, безробітні. Організовувалися страйки, мітинги, демонстрації, запускалися агітаційні та маніпулятивні механізми, до економічних лозунгів додавалися політичні.

За цими подіями завжди стояли підприємці, які формували фінансову базу і формулювали основні цілі заколотів і революцій. Під час української революції 2004 року саме підприємці організували активістів майдану до політичної переможної боротьби. Революція мільйонерів проти мільярдерів.

Нині позиції підприємництва щодо влади ще не визначені. Передусім - через погроми підприємців, які чинили силовики протягом останніх трьох років. Частина підприємців "лягла" під владу, хоча задоволення отримує лише купка олігархів.

До речі, не тільки за "регіоналами" - за кожним президентом та урядом стоять певні кола ділових людей. З кожною зміною влади відбувалася ротація складу її бізнесового оточення, а з нею спостерігався відхід уряду від політичних та економічних пріоритетів попередників. Про це не раз говорив Микола Азаров.

Проте ще ніколи влада не чинила прямого терору проти бізнесменів, які стояли за політичними фігурами попередньої владної групи, як це роблять нинішні урядовці.

Мова не про конкретні персони, хоча за кордоном переховується чимало крупних фінансових гравців. Цього разу новоспечені урядовці та їх апаратна челядь вдарили по цілих верствах і спільнотах підприємців, не обтяжуючи себе міркуваннями щодо економічних наслідків такої класової деспотії.

Це була політична помста, яка означала крок до самогубства нової політичної верхівки. Наслідки не змусили себе довго чекати: падіння виробництва і людського добробуту почалося вже на другий рік влади "регіоналів". У 2010 році - першому році їх панування - економіка за інерцією ще зростала.

Проте не тільки політичні мотиви збуджували антипідприємницькі інстинкти партії "регіоналів". Протистояння формальної держави і реального бізнесу об'єктивне. Воно є не тільки в Україні, а скрізь, де є приватні підприємства.

В Україні ж поєдналися політична упередженість чиновників з їх інстинктивною ненавистю до вільного підприємництва і необмеженого буржуазного благополуччя.

Та й самі бізнесмени нерідко дають привід для соціального і політичного невдоволення. Вони прагнуть прибутків і готові діяти будь-якими засобами: не завжди законними, не завжди гуманними, не завжди в інтересах споживачів, а тому - не завжди дотримуючись правил ринкової системи.

Хоча вільне підприємництво - єдиний адекватний спосіб суспільного відтворення, на практиці дії підприємців на окремих ринках часто неконструктивні.

Це стосується випадків, коли вони прагнуть захопити домінуючі позиції, витіснити з ринків інших постачальників, встановити власний контроль за споживчим попитом, нав'язати споживачам надмірні ціни і проштовхнути не завжди якісні товари.

Заради вигод бізнес готовий порушувати ринкові закони - свободу вибору, еквівалентність обміну, конкуренцію, - дезінформувати клієнтів, обмежувати доступ громадського контролю до своїх виробництв, викривляти показники фінансової звітності, обманювати акціонерів, занижувати зарплати працівників.

Він також готовий порушувати правові норми щодо сплати податків, дотримання якості і рецептури виробів, допустимого забруднення природи, інформування працюючих про шкоду їх здоров'ю. Так він чинить скрізь.

Кажуть, нема таких законів, які б не міг обійти приватний бізнес. До речі, тут нема відмінності між пригрітою владою олігархією і вільним підприємництвом.

Винятком є, мабуть, лише дрібне крило останнього, яке природно знаходиться у стані постійної змагальності, відчуває тиск з боку більш потужних опонентів і завжди потребує чітких і справедливих умов купівлі-продажу.

Бізнес також нехтує загальноприйнятими нормами і правилами, коли встановлює власні закони всередині своїх фірм. Відомо, що на усі підрозділи корпорацій поширюється жорстке централізоване внутрішнє планування, нема рівності прав, не можуть діяти ринкові свободи, запроваджується режим диктатури верхів.

Весь персонал сприймає тільки прямі накази і розпорядження керівництва. Заохочуються лише дозволені зверху інженерні і технологічні інновації.

У таких умовах часто порушуються права співробітників: право на лікування, відпочинок, перерви протягом дня, збільшується тривалість робочого тижня, не нараховуються доплати за понаднормову працю, вводяться незаконні штрафи. Наприклад, продавців супермаркетів штрафують за непродані зіпсовані продукти.

Адміністрації вдаються до порушення політичних прав працюючих. Їм забороняють брати участь у мітингах, страйках, членство у певних партіях, пропонують не голосувати або обирати до влади певних кандидатів. Бізнесмени застосовують такі автократичні практики, проти яких борються у відносинах з владою.

Хто повинен виправити такі перекоси? Тільки держава. Ніхто інший. Тільки вона може поставити бізнес у допустимі суспільством правові рамки - як щодо поведінки у зовнішніх відносинах, так і в управлінні всередині корпорацій.

Для обмеження нахабної агресивності бізнесменів у західних демократіях запроваджені ринкові системи, що охоплюють усі відносини купівлі-продажу товарів і послуг. В ідеалі держава діє від імені всього суспільства. Вона накладає на підприємців та споживачів зобов'язання і надає їм певні можливості.

Причому ринкові закони є еталонними. Саме у цьому полягає зміст реформ, які повинні відбуватися у країнах, де були знищені ринкові системи, де панували тоталітарні режими і планове господарювання. До таких належить і Україна.

Від уряду треба вимагати реформування економіки і не слухати чергові "компетентні" пояснення вустами високопосадовців про причини падіння виробництва і доходів громадян та зростання безробіття й еміграції з країни.

На жаль, ні сьогоднішній, ні попередні українські уряди не пов'язували своє призначення із запровадженням ринкової системи. Навпаки, інстинктивно, виходячи з особистих потреб, вони бачили у ринкових перетвореннях загрозу своєму авторитарному економічному положенню, успадкованому від СРСР.

Приватну власність дозволили, але віжки управління залишили у своїх руках. В окремих галузях віддали контроль привілейованим приватним чи державним корпораціям, які встановили спотворені економічні відносини, вигідні лише їм.

Звичайно, за цих обставин було б безглуздо чекати від приватного сектора чистоти конкурентних дій, виробничої активності та толерантного ставлення до споживачів. Український бізнес нахабніє, поступово деградує і все більше відстає від темпів розвитку аналогічних підприємств у європейських країнах.

Тепер - про беззаконня всередині фірм та у відносинах з клієнтами.

Демократичні країни впроваджують юридичні норми, що спираються на принципи приватного права. Іншими словами, вони діють в інтересах приватної особи. Держава встановлює суспільно визнані закони, запроваджує управлінські структури і зобов'язує усі суб'єкти дотримуватися встановлених норм.

Без колективних угод адміністрації з профспілками у західному світі не дозволяють запускати виробничий процес на підприємствах. Профспілки ж протистоять адміністрації при регулюванні відносин з працівниками.

Законодавство країн надає відповідні права цим громадським організаціям і встановлює загальні норми оплати праці. Звільнення профспілкових активістів без їх згоди карається вагомими штрафами, а звільнення працюючих за ініціативи корпорації спричиняє виплату їм законодавчо встановлених компенсацій.

Показовим прикладом правового захисту громадян-споживачів у західних країнах є недопустимість судових позовів господарських корпорацій щодо звинувачення окремих громадян у завданні шкоди корпорації, несумлінному виконанні службових чи робочих функцій або організації політичних акцій.

Натомість, громадяни мають право подавати до суду позови проти корпорацій у випадках порушення їх прав, заподіяння матеріальної шкоди чи шкоди здоров'ю, невиконання фірмою своїх зобов'язань. Суди цих країн, як правило, у багатократному розмірі відшкодовують втрати громадян.

Українські суди зациклені на компенсації збитків державі.

Сама держава не просто інертна у питаннях юридичного регулювання зобов'язань приватного бізнесу і захисту громадян від правопорушень з його боку. Вона фактично підтримує ці правопорушення і навіть закріплює деякі зловживання бізнесменів у правочинах підконтрольної Партії регіонів Верховної ради.

Ще не минуло й року, як у її стінах були прийняті акти про право адміністрацій підприємств подовжувати тривалість робочого дня до 12 годин, робочого тижня - до 48 годин, звільняти працівників без погодження з профспілкою.

Фактично сьогодні профспілки на приватних корпораціях не діють. Власники подбали, щоб реальні профспілкові активісти були звільнені з їх підприємств.

Крім того, в Україні дозволені судові позови компаній до громадян. Так, суди задовольнили позови місцевих житлово-комунальних підприємств до жителів у Луганській та інших областях, які відмовилися від централізованого постачання тепла. Суди грубо порушили це невід'ємне право жителів як покупців.

Який же це захист прав громадян? Як останні можуть виграти суперечку з банком чи корпорацією? Де тут захист прав людей як найвищого принципу Конституції? Це не римське, це радянське право у найгіршому його варіанті.

Характерною є позиція судів щодо позовів банку "Надра" до його клієнтів. Суди прудко визнали тисячі фізосіб винними у неповерненні банку кредитів - 7 тис рішень на 3,9 млрд грн, тоді як банк з 2008 року отримав від НБУ мільярдні суми.

Борг "Надр" перед Нацбанком сягає 16 млрд грн, тож установа повинна самостійно врівноважити свої баланси. До того ж, сума боргу громадян у 4-4,5 разу менша, ніж чисті зобов'язання компаній-боржників, - близько 18 млрд грн.

Однак банк не проявляє щодо останніх таких активних судових претензій. Суд повинен не штампувати пачками безплідні рішення проти окремих громадян, а дати банку можливість самому врегулювати грошові потоки.

Суд не повинен порушувати права окремої частини беззахисних боржників. У подібних випадках він за позовами кредиторів мусить запропонувати порядок задоволення майнових прав усіх кредиторів, включаючи вкладників фінустанови, або дати можливість кредиторам прийняти мирову угоду.

Ще один кримінальний витвір банківських ділків - включення до процесу вибивання боргів так званих колекторних закладів, які є незаконними. Вони знущаються над людьми. Невже їх методи допустимі? Чому нічого не бачать правоохоронці?

Виглядає так, що бізнесмени часто вимагають рівних прав у стосунках з іншими корпораціями і державними органами, проте забувають про демократичні норми, коли експлуатують своїх працівників і принижують окремих громадян. Безкарність тільки сприяє розростанню цих соціальних вад.

Яскраві приклади правопорушень можна щоденно спостерігати у супермаркетах і розважальних центрах. Підрозділи охорони застосовують фізичну силу і психічний тиск, затримують, обшукують, б'ють відвідувачів, вимагають у них гроші. На Заході неможливо побачити людей у формі, які біля каси через плече заглядають у чек.

У відомому будівельному гіпермаркеті, де також чатують свої охоронці, для вирішення інцидентів з покупцями касири викликають озброєних солдатів державних спеціальних військ "Беркут". Які тут можуть бути права громадян?

Міліція не вважає ці публічні місця зонами боротьби із злочинністю, а саме так можна визначити дії бандитів-охоронців, і не захищає громадян.

Міліціонери, приватні охоронці та інші найманці мусять знати: торговельні зали - це не закрита приватна територія, а таке ж громадське місце, як алея у парку чи зал очікувань на вокзалі, і утиски громадян там є правопорушеннями.

За обставин беззаконня, що чиниться у супермаркетах, чи варто дивуватися самосуду у торговельному центрі "Караван" чоловіка над охоронцями, які незаконно його затримали і, можливо, вимагали у нього гроші?

В останні роки посилилися кримінальні правопорушення у фінансовій системі.

Відродилися шахрайство з вкладами громадян, фінансові піраміди, крадіжки коштів з рахунків за участі банкірів, штучне банкрутство установ, шантаж вкладників з вимогою заплатити хабар за отримання відсотків. Міліція ж не тільки інертна, а й показує некваліфікованість у викритті таких злочинів.

Який може бути правопорядок, коли "борці із злочинністю" катують затриманих, прикривають злочини своїх підлеглих, атакують мирні демонстрації, безкарно б'ють мітингуючих і журналістів? Здається, на цій державній ниві Україна впритул наблизилася до диктаторських режимів Росії, Китаю і Північної Кореї.

Потреба посилення правової активності держави не означає встановлення в Україні деспотичного режиму стосовно приватних підприємств, що відбувається з опануванням влади донецькою політичною когортою.

Як відомо, податковій та митній службам, МВС, СБУ, прокуратурі надані особливі права поза судами на арешт і конфіскацію майна, кримінальні переслідування підприємців, оголошення їх банкрутами. Це суперечить Конституції держави і повертає суспільство до часів комуністичного деспотизму.

Отже, держава в Україні не бореться з ринковими зловживаннями корпорацій, не захищає права широкого загалу споживачів і найманих працівників, не створює прозорі та адекватні умови для ведення бізнесу.

У свідомості бюрократичного класу переважає туга за тоталітарним всевладдям радянської пори і зневага до рядових громадян та самостійних підприємців. Без стримування жадібності і нахабства бізнесменів, а також без створення необхідних умов роботи для ділових людей демократія не відбудеться.

Тимчасом опозиційні політичні партії, що спираються на підтримку підприємців, не є силою, яка буде вгамовувати агресію приватного бізнесу проти споживачів, співробітників чи профспілок. У цьому протистоянні мусять виступити інші сили, які не будуть мріяти про владу, а захищатимуть інтереси окремих груп населення.

Це, зокрема, організації з середовища громадянського суспільства, яке формується в Україні. Без їх впливів і на владу, і на опозицію громадянські права і свободи залишатимуться лише передвиборними гаслами.

Виходить, повноцінну демократію неможливо здобути тільки активністю політичних рухів та економічних еліт. Західні країни пройшли свій шлях до демократії через сотні років боротьби громад з деспотичними режимами.

Ця боротьба триває. У столиці Франції - однієї з найдемократичніших країн світу - щорічно відбувається близько 15 тис страйків. А скільки громадських акцій за рік проходить у Києві? Не варто навіть рахувати - неприпустимо мало.

Отже, сподіватися, що поставлена мета буде досягнута лише зусиллями підприємницького руху чи боротьбою за свободу слова та вільні вибори, як думає більшість політиків, не можна. Цей висновок додає ще більше темних кольорів на палітрі сьогоднішньої української дійсності з її зсувом до авторитарної влади. Що залишається?

1. Відносини між бізнесом та українською державою знаходяться у критичному стані. Держава пригнічує приватне підприємництво і політично, і економічно.

У той же час авторитарна влада стає спільником приватного бізнесу, коли він по-хижацьки руйнує ринки і наступає на права й інтереси громадян, що працюють у корпораціях чи є кінцевими споживачами їх продукції.

За сьогоднішнього бізнес-клімату приватні бізнесмени об'єктивно пручаються, уникають контролю і тиску влади, виконання своїх фінансових та соціальних обов'язків, ховаються від чиновників у тіньовому секторі економіки.

Результатом нахабства бізнесу на ринках та його ухиляння від обов'язків є втрата підприємствами конкурентоспроможності, зниження платоспроможності споживачів і падіння доходів бюджету. Усе це веде до погіршення стану національної економіки та умов фінансування соціальних проблем суспільства.

2. Внаслідок спільних дій уряду і нахабно-агресивної частини бізнесу в країні триває тотальний наступ на політичні та економічні права і свободи громадян.

Метою такої політики є утискання матеріального стану найманих працівників, усунення фінансової основи збільшення чисельності середнього класу, моральне приниження людей, придушення їх громадської активності.

Це підтверджує висновок, що авторитарна влада має намір утриматися у своїх кріслах не завдяки успіху у політичних змаганнях, а шляхом використання апаратних і силових методів із застосуванням усієї потуги бюрократичного та карального апарату, суду і військ правоохоронної системи.

Така атмосфера в органах влади веде до селекції у них малокваліфікованих, безвідповідальних людей з пониженими моральними якостями. Це є передумовою декваліфікації державного управління та втрати урядового контролю за процесами у суспільстві, а також наростання соціального невдоволення й напруженості.

3. Така неефективна та спрямована проти громадян державна система влади неспроможна гарантувати майбутнє народу і країни. Потрібні зміни.

Судочинна та правоохоронна системи повинні захищати інтереси і права громадян. Державні службовці мусять відповідати за невиконання своїх обов'язків перед людьми. Слід запровадити конкурентну ринкову модель з державним захистом працівників і споживачів у їх протистоянні приватному бізнесу.

4. Зміна авторитаризму на демократію в Україні неможлива без становлення вільного підприємництва. Воно сприятиме появі незалежної преси та формуванню нових опозиційних політичних партій.

Завдяки незалежним ЗМІ та підтримці підприємців поширюватимуть свій вплив інститути громадянського суспільства. Це дозволить оздоровити суспільну свідомість і створить умови для перемоги на виборах нових демократичних партій.

Тоді можна буде говорити про створення сучасного кваліфікованого уряду, бюрократичну дерегуляцію економіки, запровадження цивілізованої ринкової системи, реформування органів правопорядку та юриспруденції на засадах приватного права. Тоді демократія в Україні буде незворотною.

Володимир Лановий, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ

Далі буде