Стратегия и видение Украины: кто и когда должен определить?

Одне з головних питань сучасної України звучить так – хто має взяти на себе відповідальність за те, щоб у країні була візія, стратегія, чіткий план дій і діалог між громадянським суспільством і політичною владою? 

Влучно казав Євген Глібовицький: український бізнес має перестати озиратися навколо. Саме бізнес і є тією силою, яка має бути консолідованою, швидкою, розумною і прагматичною. 

Тепер, коли бізнес і ветеранські обʼєднання знайшли порозуміння, коли громади долучаються до спільнодії, а більшість аналітичних центрів "на одній хвилі з бізнесом" (про це свідчать два проведені в березні великі Конгреси бізнесу, ветеранів та експертного середовища), можна говорити і про реальну субʼєктивізацію громадянського суспільства. 

Це означає, що саме ГС має не просто запропонувати візію та економічні й інші політики для самих себе, а й зробити так, щоб державна влада дослухалась і почала реалізовувати все те, що нами напрацьовано.

Бо зараз відбувається геть інакше. Переважно українські міністерства реагують на проблеми без чіткої стратегії і навіть без глибокого розуміння самої ситуації. Це є свідченням відсутності будь-якої національної стратегії: як верхньорівневої, так і економічної, розвитку людського капіталу, військової, чи навіть чіткої та зрозумілої доктрини перемоги – і це на третій рік війни. 

Верховна Рада витіснена з простору стратегування, КабМін позбавлений такої функції: продукування документів з назвою "стратегія" не є стратегуванням. Як і стратегування без візії, не з субʼєктної позиції, без інклюзивного долучення стейкхолдерів — позбавлено сенсу. 

Офіс президента — за нашим досвідом пʼятирічних спроб довести необхідність працювати з майбутніми ризиками, мати візію і стратегію — сконцентрований на мікроменеджменті і комунікації. 

Все це вказує на критичну ваду в управлінні державою та відображає необхідність перейти від реактивної позиції до проактивної, з якої можна програмувати майбутнє. Чудово, коли в Україні є форсайти, стратеги, напрацьовані візії — і біда, коли в державі немає інтерфейсу для сприйняття цих напрацювань, для співдії з Громадянським суспільством і немає стратегічного мислення. 

Переосмислення простору можливостей

Ключове для стратегічного управління України — це перехід від спостерігання розгортання інерційних сценаріїв майбутнього до програмованого майбутнього, тобто управлінського. А воно, у свою чергу, має на меті перехід до суб’єктного підходу в управлінні.

Україна унікальна навіть в тому, що у нас не реалізуються базові (інерційні) найбільш ймовірні сценарії. З одного боку це зрозуміло (згідно з теоремою Баєса, вірогідність найбільш ймовірного сценарію набагато менша, ніж ймовірність того, що він не реалізується), але з іншого — причина в нашій спроможності протидіяти негативним сценаріям. 

Нашій — це громадянського суспільства. Волонтери, добровольці, бізнес демонструють неймовірну спроможність запобігати розгортанню катастрофічних сценаріїв. Детальніше про силу громадянського суспільства я писав раніше у колонці "Чому нації занепадають у вузькому коридорі?".

А це означає, що нам потрібно не просто вивчення можливих сценаріїв, а субʼєктний проактивний управлінський підхід, щоб обирати шлях в сценарному просторі можливостей, поєднуючи політичні, технологічні, соціальні, економічні та інші фактори впливу, управляти розвитком подій виходячи з власних інтересів (формалізованих у стратегічній візії).

Ще один важливий момент. Частка в глобальному світі (в економіці, в населенні, в політичних моделях), яку складатимуть країни з системно-аналітичним мисленням, зменшується. 

При цьому, треба звернути увагу, яку методологію форсайтів і стратегування використовують в Китаї, в Японії, в Кореї, в африканських країнах. Абсолютно інші моделі: по-перше, холістичне мислення, по-друге, інакший підхід до роботи з майбутнім. 

Україна — це позитивна відповідь на питання, яким чином думати про майбутнє. Україна завжди була перехрестям, в якому єдналися народи і релігії, моделі мислення і системи управління. 

Тому в нас і склалося горизонтальне суспільство із прагненням волі як домінуючою цінністю. Тому в нас цифровізується держава і найвищий в світі рівень проникнення криптовалют. Ми є постійним каталізатором багатьох подій, які відбуваються у світі. 

Як казав Станіслав Єжи Лец: найслабший елемент ланцюга і є найсильнішим, бо він розриває ланцюг. І це Україна. Ми знов "рвемо" той світовий устрій, який застарів. 

Як Україні стати глобальним субʼєктом? 

Перш за все самим перестати дивитися на Україну, як на проблему. Україна це не питання, а відповідь для демократичного світу - це рішення багатьох його проблем. Але для усвідомлення цього Заходом ми самі маємо ставати суб'єктами. 

Форсайти, які проводяться самі для себе, безсубʼєктно, — це наукова робота. А от коли вони відбувається через те, що в країні побудований інститут стратегування, саме для того, щоб мати зрештою стратегії в країні – це вже абсолютно інша історія. Тоді форсайт стає способом знаходження найкращого місця для докладання зусиль і обмежених ресурсів. 

Питання в тому, що у нас інструменти набагато випереджають замовлення і мислення. Ми, як громадянське суспільство, постійно тренуємось у вправах стратегування. Але при цьому не беремо на себе відповідальність за створену візію, за стратегію і за його втілення. 

Держава натомість роками, ставлячись зверхньо до "вправ" громадянського суспільства, не продукує власної візії, залишається в реактивній моделі "реформ", що не торкаються сутнісних змін і спроможності не тільки опиратися стратегічним ризикам, а й впливати на розвиток подій на користь України.

Якій Україні бути на мапі? 

Перше – Україні треба перестати бути проблемою. Необхідно представити себе рішенням. Для світової структури безпеки, для світу, як приклад нового типу держави: цифрової та сервісної. Як країни нової економіки. Це на примітивному рівні. 

На більш високому рівні – показати себе прикладом переосмисленої держави, в якій 80 мільйонів громадян. Так, вони розкидані по світу, але разом продукують більше одного трильйона доларів доданої вартості (оцінки ЦЕВ та Advanter Group).

Україна залучена в пʼяту частину створених в світі ігрових платформ (це точно майбутнє нашого світу), в третині AI платформ є наш "слід", в значній частині fintech стартапів і проєктів з емоційного інтелекту. Тепер і 300 виробників дронів змінять архітектуру безпеки. 

І так, в кожній сфері. Це стосується й бізнесу, який робить просто фантастичні прориви. Достатньо подивитися на те, що український бізнес за два роки зробив в Європі. Так, він стає європейським. Але може залишатися українським. 

Яка роль бізнесу в створенні майбутнього України? 

В першу чергу, бізнес показує унікальні приклади консолідації. Саме спроможність українського бізнесу консолідуватися і мати єдину позицію є однією з (не)очікуваних особливостей України. Зазвичай ми ж не вміємо домовлятися. 

От наприклад, результати нашого нещодавнього Конгресу бізнесових та ветеранських організацій – фінальну резолюцію було підтримано учасниками конгресу у форматі 98% "за" і 2% "утримались" – 0 проти. Уявляєте собі рівень консолідації? 

І це дуже гарна ознака для суспільства. Для суспільства, яке, на жаль, історично не суб'єктне через неспроможність консолідуватися. Саме тому український бізнес може показувати приклад того, як можна домовлятися, як переходити до партнерства і перестати існувати у моделі "я найрозумніший".

Як в Україні на державному рівні зробити інститут стратегування та подальшої імплементації цих стратегій? 

По-перше – треба перестати триматися за застаріле поняття "сильних" інституцій. Інституції мають ставати інклюзивними, адаптивними і спроможними. Agile, інклюзивність – це наш драйв. 

По-друге – потрібно вчитися стратегічного мислення. Але не тоді, коли ти вже прийшов до влади. Приходити у владу, мають люди, які мають стратегічне мислення. Це взагалі має бути ключовим фільтром для суспільства. 

Як йшли у владу у нас весь час – для реалізації власної поточної амбіції, жаги влади, наживи або навіть для реалізації світлих мрій — а не для того, щоб реалізувати стратегічну візію (суспільства або навіть політичної сили), національну субʼєктну стратегію. 

Як людина, яка з чинною владою зарубалася, ще поки вона не була владою, обговорюючи план дій і питаючи, що вона буде робити, ставши владою, я бачив, що багато слів в рекламних проспектах — це просто слова, які часто були взяті з наших форсайтів. Це не були слова, за якими стояла б інтенція, ціннісні переконання, бажання це все реалізувати.

Карго-культ "стратегія", "реформи", "ліберальне…" — а не бажання побудувати безпечну глобальну країну свідомих людей, найкраще місце в світі для реалізації ідей і талантів. 

Тому моя позиція, що не потрібно вмовляти це робити тих, хто зараз займається у державі мікроменеджментом. Ми абсолютно не потрапляємо з ними у один горизонт спілкування. Ми ж говоримо з ними у абсолютно різних моделях. 

Коли ми передаємо президенту і в його офіс документи про візії і стратегії — вони цього не бачать, не розуміють, не сприймають. Для них ми ті самі "рожеві поні". Бо є набагато важливіші задачі — вижити. Вижити політичній владі, зберегти країну… 

Ось це і є виживацтво. Саме відсутність стратегічного мислення і призводить до провалів наступу. До економічної залежності. До проблем з логістикою через Польщу. 

Бо немає нічого гіршого для державного діяча, ніж нехтувати стратегічною перспективою. Політик може собі дозволити думати перш за все про рейтинг. 

Тому він буде боятися говорити про скорочення працівників освіти (може бути на третину скорочений бюджет!), про економічне бронювання персоналу (це +160 млрд грн в бюджет!), про адекватне перезавантаження БЕБ і новий КПК (це повернення інвестицій і економічне зростання) і так далі. 

Державник, натомість, буде сміливо говорити з суспільством, буде узгоджувати візію і формувати для країни стратегічну перспективу. Не боячись складних тем. Знищуючи наш патроналізм через інклюзивність і проактивність. 

На жаль, вся система влади в Україні побудована хибно. Коли президент каже, що його команда — це п’ять людей, а не 50 аналітичних центрів... та хоча б п’ять. Коли повністю було відмовлено у модернізації Національного інституту стратегічних досліджень, який міг би стати справжнім дієвим інструментом формування стратегічних рішень.

У нас немає ієрархії від стратегічної візії і глобальної доктрини Перемоги і Модернізації, через Національні стратегії до державних політик в окремих сферах, якими опікувались би міністерства спільно з громадянським суспільством і аналітичними центрами. В результаті ми все це робимо знизу – а це безглуздо, бо безсубʼєктно. 

Хто має бути політичним суб'єктом стратегування? 

По-друге, громадянське суспільство. Можна тисячу разів ще сказати, що воно неспроможне до суб'єктивізації — і я з цим не згодний. Ви можете бути переконаними, що воно взагалі не має суб'єктивізуватися, але воно принаймні має бути замовником стратегування – принаймні на рівні візії. 

По-перше, звичайно, політична влада. Кожна політична партія має мати власну візію, з якою вона йде на вибори і намагається відстояти. Будь яка політична сила, яка тримає владу, має мати візію для країни і глобальну стратегію. Якщо це коаліція, то доведеться домовлятися у Верховній Раді про візію і стратегії. 

Але точно єдиним субʼєктом стратегування не має бути президент зі своїм офісом. У нас абсолютно інакша має бути країна. Візія має розроблятися інклюзивно і затверджуватися у Верховній раді — частково навіть на рівні Конституції. 

А стратегії і державні політики мають спільно розроблятися громадянським суспільством, експертним середовищем, міністерствами і комітетами Верховної ради.

Питання в тому, що зараз немає запиту на стратегію навіть від депутатів. Коли вся мова зводиться до того, що "не показуєте нам ці моделі і розрахунки, дайте текст законопроєкту", то я розумію, що це провалена система інституціалізації і стратегування в країні. А це означає одне – що політики (як policy paper, так і моделі, на яких побудовані політики) нікому не потрібні, як, власне, і стратегії. 

Отже моя позиція наступна – нам, громадянському суспільству, включно з бізнесом і ветеранами, має бути все одно, хто в парламенті чи на Банковій. Ми маємо побудувати таку систему стратегування і інституцій в країні, щоб будь-яка влада дослухалася до обʼєктивізації, форсайтів і моделювання, узгоджувала стратегічну візію з громадянським суспільством, інклюзивно розробляла стратегії і політики. 

І щоб на це обов’язково був реальний запит у влади ми маємо перестати її боятися і навчитися впливати на неї і співдіяти з нею.