Откупиться от мобилизации налогами: сработает ли идея налога "на трусость"

Уряд, у пошуках прийнятних форм мобілізації, висунув нові ідеї. Зокрема, планують забронювати працівників поліції та тих, хто отримує заробітну плату понад 35 тис грн на місяць. 

Автоматично це означає, що людина, яка працює на загальній системі оподаткування, має сплачувати мінімум 6,3 тис грн податку (18% ПДФО) та 7,7 тис грн на страхування (22% ЄСВ). 

У випадку зі спрощенцями, зрозуміло, будуть фігурувати значно більші суми, зокрема, дохід для платників єдиного податку третьої групи має бути від 126 тис грн на місяць, але, наприклад, найманих працівників резидентів Дія.Сіті і так планують усіх забронювати!

Голова Верховної ради, апелюючи до досвіду Британії давно минулих часів, публічно назвав це податком "на боягузтво", який нібито існував на туманному Альбіоні чи то у 12, чи то у 13 сторіччі. 

Навіть не занурюючись у глибоку давнину, можна пригадати досвід громадянської війни у США середини 19 сторіччя, коли від служби у війську Конфедерації можна було не лише відкупитись, а й знайти собі заміну. Історія та податки знають різні метаморфози, але тут суть не у тому.

Давайте з економічної точки зору розбиратись з тим, що це може дати країні, суспільству, бюджету, а головне, Збройним силам.

Благородна мета такої ініціативи - якісно підвищити темпи наповнення державного бюджету, такими потрібними, в умовах зростання дефіциту допомоги наших західних партнерів, коштами для ЗСУ.

Але якщо придивитися до ініціативи більш уважно, то простежуються істотні ризики реалізації цього задуму.

Спроба вбити одним пострілом двох зайців – і бюджет наповнити, і детінізацію трудових доходів зробити – найвірогідніше приречена на провал.

Економіка України та її громадяни після двох років війни перебувають, явно, не в найкращому фінансовому становищі. Це факт. Навряд чи доходи абсолютної більшості тих, хто продовжує працювати, тим більше тих, хто роботу втратив, зросли в цей період. 

Згідно з даними самого Мінфіну, після 20% зростання офіційної середньої заробітної плати у 2022-му, зумовленого необхідністю виплачувати значно вищого за середній рівень оплати праці по економіці грошового утримання військовим, у 2023-му вона залишилась фактично на тому самому рівні. 

Наразі ми не маємо жодних уявлень про те, який "потенціал" тіньового сектору вітчизняної економіки. Очевидно, він зменшився пропорційно до економіки офіційної, тому вважати сьогодні актуальними оцінки, що надавались експертами наприкінці 2021 р., навряд чи є зваженим кроком. 

Вагома причина для цього - зміна загального по економіці фонду оплати праці. Ця проблема не нова для вітчизняної економіки, а з початком повномасштабної війни в Україні вона лише посилюється. 

Протягом 2010-21 рр. частка фонду оплати праці працівників, заробітні плати яких фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, у загальному фонді оплати праці зростала з 17% до 23%. 

Впродовж 2022-23 рр. вона стрімко збільшилась більш як до 50%! Це, з одного боку, є об’єктивним процесом, оскільки нашим захисникам потрібно платити достойне грошове утримання. 

З іншого, зайнятість й доходи, в тому числі з яких податки не сплачувались зовсім або в повному обсязі, у недержавному секторі суттєвим чином впали. Фонд оплати праці в такий спосіб "відбілився" в значній мірі сам по собі, оскільки заробітні плати, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, виплачуються "по-білому".

У випадку додаткової мобілізації ще 300-500 тис осіб з недержавного сектору економіки структурна диспропорція загального фонду оплати праці буде лише посилюватись.

Доходи бюджету, в значній мірі, це податки платників недержавного сектору і для того, щоб, скажімо "військовий ПДФО", навколо якого донедавна ламалось стільки списів, став також його надходженням, потрібно спочатку ці кошти з бюджету сплатити за рахунок, увага, податків отриманих, знов-таки, з недержавного сектору. Коло замкнулось. 

Це саме стосується єдиного соціального внеску. Іншими словами, ПДФО та ЄСВ всіх залежних від бюджету працівників до того, як вони стануть доходами державного бюджету чи Пенсійного фонду, відповідно, спочатку мають бути податками з реального сектору економіки, але ця база, як бачимо, зменшується.

Суто з бухгалтерської точки зору, нарахування на заробітну плату "бюджетників" остаточний баланс бюджету не змінює, оскільки це перекладання коштів з однієї кишені в іншу.

Теоретично, для того, щоб зберегти податкову базу, доцільніше, особливо зважаючи на потреби бюджету на перспективу, не робити якраз те, що уряд пропонує робити, - забронювати працівників поліції. 

Не беручи до уваги інші аспекти цієї комплексної проблеми, а суто фінансову її складову, можна з впевненістю також стверджувати, що мобілізація, скажімо, 100 тис поліціянтів баланс бюджету не змінює, а змінюється лише код програмної класифікації його видатків. 

Інше питання полягає в тому, як це впливає на громадський порядок й безпеку, але, підкреслюю додатково, ми тут розглядаємо виключно економічну сторону питання.

Те, що вагомо фінансового ефекту для бюджету ініціатива уряду не матиме, засвідчують й інші офіційні статистичні дані. Так, якщо оперувати релевантною інформацією Держстату до 2022 р., а інших, з відомих причин, в публічному доступі просто немає, то, згідно з нею, частка найманих працівників у 2020 р. з доходом більше 35 тис грн (звісно в перерахунку на ціни 2024 р.) становить менше 5% від їх загальної чисельності. 

Цього ресурсу явно буде недостатньо ані для того, щоб стабільно наповнювати бюджет й надалі, ані для компенсації втрачених для реального сектору через мобілізацію хоч 300, хоч 500 тис осіб.

Самі військові слушно зауважують, що критерієм бронювання має бути не сума сплачених податків, а прив’язка до конкретних, життєво важливих процесів у війську й економіці. 

Спроба черговий раз шукати прості рішення там, де їх не може бути, може привести нас до фіаско. Очевидно - величина сплачених податків не може бути критерієм бронювання. 

Мабуть, мало хто буде сперечатись із тим, що частина статків найзаможніших в Україні малоймовірно, що була набута, м’яко кажучи, в законний спосіб. За цих обставин вона виглядає занадто по-орвєлловськи "всі тварини рівні, але декотрі більш рівніші". 

Така собі індульгенція для обраних. Мобілізаційна амністія, як і податкова, річ неоднозначна апріорі. Як спрацювала розрекламована амністія в Україні до війни, ми всі мали нагоду переконатись наочно. Зрештою, навряд чи така політика сприятиме консолідації суспільства і наближенню нашої перемоги. 

З огляду на це, можна побажати нашим можновладцям знайти більш виважені рішення. Історичні ремінісценції - гарна штука, але десь в університетських авдиторіях чи публічних дебатах, як-то кажуть, заради дотепного слівця. 

Краще оперувати не ними, а більш сучасними практиками, за прикладом яких далеко мандрувати не потрібно. Впровадження податку "на боягузтво" доречніше замінити податком на солідарність, що, зокрема, існує у Німеччині. 

Власне в певній формі він давно є в Україні і це унікальна історія, адже волонтерські внески й допомога, допомога армії з місцевих бюджетів є якраз прикладом того як суспільство гуртується задля нашої перемоги.

Податки значно більш багатогранний феномен, ніж це може представлятися на перший погляд, а тому, разом із поширеним уявленням про них як про "необхідне зло", що позбавляє нас чогось бажаного, можна сказати, що вони саме те, що в цей же час убезпечує нас від небажаного. Така собі діалектика! На жаль, сьогодні Україна сплачує занадто високу ціну за пізнання цієї простої істини.