Экономика победы. Как Украине выиграть войну

З моменту повномасштабного вторгнення рф сума допомоги Україні від західних країн на боротьбу проти агресора склала майже 350 мільярдів доларів, з яких пряма військова допомога, за даними Кільського інституту світової економіки, сягнула 100 млрд доларів США. 

І хоча це найбільший обсяг підтримки, наданий воюючій країні з часів ленд-лізу, який істотно вплинув на хід бойових дій, сьогодні вже очевидно, що, коли війна затягується, можливо, на роки, розраховувати тільки на військові поставки союзників вже не доводиться. 

Нам треба адаптуватися до затяжних бойових дій і перезапускати та розширювати власне оборонне виробництво. 

До того ж, якщо уважно послухати промови російських посадовців, то стане зрозуміло, що їхні ганебні плани стосовно України залишаються незмінними. Прессекретар президента рф Дмитро Пєсков відверто заявив про те, що рано чи пізно США, Європа та інші держави втомляться накачувати Україну зброєю, що призведе до внутрішнього розколу Заходу. 

Причому такі заяви ґрунтуються як на очікуваннях перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США у 2024 році, так і на прогнозах щодо неможливості підтримки Україною теперішньої або більшої інтенсивності бойових дій. 

Звісно, західні союзники один за одним спростували подібні твердження, зокрема Джозеф Байден запевнив, що взяти заморою союзників Києва не вдасться, і додатково попросив для України 60 млрд доларів у Конгресу, та все одно розширення власної військової промисловості – це неминуча перспектива. 

До цього, як пише NYT, українське керівництво закликали глава НАТО і міністри оборони Великої Британії і Франції, які наприкінці вересня відвідали Київ. 

Крім демонстрації неослабної солідарності з Україною, вони, за даними видання, також акцентували на необхідності інвестувати в розробку та локалізацію виробництва військової техніки в Україні. 

При цьому українські компанії отримають вигоду не тільки від виробництва власної зброї, але й від налагодження нових партнерських відносин з військовою галуззю в рамках альянсу і за її межами, наголосив генсек НАТО Єнс Столтенберг. 

Насамкінець, не слід забувати, що в умовах війни, яка триває вже рік і вісім місяців, військові склади союзників за кордоном також виснажуються. Якщо країни ЄС донедавна надавали Києву зі складів найчастіше зброю і боєприпаси ще радянського виробництва, замінюючи їх новими, то нині їхні запаси майже вичерпані. 

А військовій промисловості західних країн, яка істотно скоротилась з часів холодної війни, потрібен час, щоб відновити роботу у повному обсязі, а також регулярні та безперервні поставки матеріалів та комплектуючих, з чим також є проблеми. 

У підсумку запаси боєприпасів у країнах НАТО, як констатував голова військового комітету альянсу адмірал Роб Бауер, "досягли дна".

Секрет успіху

Якщо звернутися до уроків Другої світової війни (а сьогоднішня ситуація в Україні дійсно нагадує Другу світову з її тисячакілометровими окопами, мінними полями та укріпленнями), то у затяжній війні виграє той, хто має потужний ВПК і взагалі міцнішу економіку. І той, хто раніше, швидше і масштабніше запустить військовий конвеєр, отримає незаперечну перевагу.

Яскравим історичним прикладом цього є колосальні зусилля країн антигітлерівської коаліції, які успішно завантажили свою військову промисловість, що, врешті-решт, забезпечило їм перемогу у Другій світовій війні та дозволило посісти провідні позиції в післявоєнному світі. І це попри те, що на початковому етапі війни Німеччина мала перевагу військового потенціалу. 

Звичайно, такі завдання вимагали неймовірно великих зусиль, як фінансових, так і організаційних, щодо запровадження жорсткого контролю, нормування ресурсів та керування робочою силою. 

Та головне – проведення мобілізації економіки країн антигітлерівської коаліції. Чого тільки вартує переведення до кінця 1943 року двох третин американської економіки на роботу для військових потреб. 

США виробляли близько 40% світового обсягу боєприпасів. Британія, СРСР та інші союзники – додатково ще 30%. Зрештою, кумулятивний ефект розвитку ВПК союзників по коаліції виявився вирішальним для перемоги над країнами осі (Німеччиною – Італією – Японією).

Як знищували український військовий потенціал

У той же час, історія розвитку українського ВПК за 30 років незалежності дає нам відповіді на питання, чому, маючи другу після розпаду СРСР армію серед пострадянських країн, сьогодні ми так гостро відчуваємо нестачу зброї, і чому треба набратися терпіння з розширенням власної оборонної промисловості. 

За підрахунками військових експертів, у спадок від СРСР Україна отримала одне з найбільших військових угруповань в Європі (три загальновійськові та три танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, одну армію протиповітряної оборони, ракетну армію), Чорноморський флот, два вузли системи попередження про ракетний напад, авіапарк, озброєння, обладнання, інфраструктуру, навчальні заклади. Але головне – третій у світі за потужністю і кількістю боєзарядів арсенал ядерної зброї. 

Але з тих пір військовий потенціал України тільки зменшувався. Спочатку (у 1994 році) ми передали ядерну зброю рф як офіційній правонаступниці СРСР. Згодом (у 1997 р.) після остаточного розподілу Чорноморського флоту нам дістались лише його рештки – 18% його корабельного складу та 50% озброєнь та військової техніки. 

В розрахунок за газові борги Москві дістались не тільки судна, а й авіація, яку сьогодні Кремль активно використовує проти нас. 

На тлі тотального розкрадання та безладу Збройні сили регулярно недофінансовувалися. Так, оборонні видатки у 2013 році, за рік до вторгнення рф на Донбас та в Крим, у відсотках від ВВП становили 1,11%, що є менше внутрішнього цільового показника НАТО у 2%. Для порівняння: протягом минулого року цифра витрат України на оборону наближалася до 5,95 % ВВП. 

Справедливості заради слід зазначити, що радикальне скорочення військового потенціалу було обумовлено не лише внутрішніми причинами, але й міжнародними зобов’язаннями України. 

Ще у 1990 році Союз підписав Договір про звичайні збройні сили в Європі, який згодом був поширений також й на усі колишні республіки. Ним передбачалося не лише часткове розформування особового складу (до 450 тисяч осіб), але й скорочення кількості озброєнь та військової техніки. 

Тоді як рф, як згодом виявилося, навпаки, активно готувалася до війни і у 2007 році, за рік до нападу на Грузію, призупинила свою участь у цьому договорі. 

На додачу до незліченної кількості російських агентів впливу серед військового керівництва (М. Єжель, Д. Саламатин, П. Лєбєдєв), які займалися не лише розкраданням майна ЗСУ, а й свідомим перешкоджанням розвитку оборонного потенціалу України, близько 80% продукції вітчизняного ВПК – авіабудування, бронетанкобудування, кораблебудування, радіолокації – йшло на експорт. 

В окремі роки за обсягами експорту озброєнь Україна займала третє місце у світі після США та рф. Як наслідок, на початок першої російської агресії у 2014 році ми підійшли з рівнем ВПК і обсягом забезпечення ЗСУ озброєнням і військовою технікою, який і близько не відповідав тим викликам і загрозам, з якими нам довелося зіткнутися. 

Російська агресія як каталізатор змін

Однак, незважаючи на безліч проблем, після анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році, оборонна промисловість почала істотно зростати. У період 2019-2022 рр. влада презентувала низку масштабних оборонних проєктів – від виробництва нових БТР, колісних бойових машин піхоти до ракетних комплексів "Грім", "Нептун", новітніх РСЗО та комплексів радіоелектронної розвідки. 

В кінці вересня у Києві пройшов масштабний Міжнародний форум оборонних індустрій, який відвідало 252 компанії із 31 країни світу. Саме спільні підприємства з іноземними партнерами, як було заявлено на форумі, є найбільш перспективними напрямками, які забезпечать розвиток вітчизняного ВПК.

Про бажання відкрити власні виробництва в Україні вже заявили світові гіганти, такі як німецький концерн Rheinmetall (ремонт та виробництво танків та іншої бронетехніки), британська компанія BAE Systems (виробництво 105-міліметрової артилерії), турецька компанія Baykar (ударний безпілотник Bayraktar, важкий безпілотник Akıncı та безпілотний винищувач Kızılelma). 

І хоча безпекова ситуація в Україні через постійні обстріли не найкраща, тим не менш, реальна можливість перевірити ефективність будь-якої зброї в бойових умовах є істотною перевагою нашого ВПК. 

Ну і, звичайно, нам потрібні більші масштаби виготовлення БПЛА українського виробництва ("Лелека-100", "Фурія", "Spectator"). Не кажучи вже про "кустарні" розробки нашими умільцями дронів-камікадзе. 

Нагадаю, що саме з таких "гаражних" розробок починалася історія ізраїльського ВПК, який згодом перетворився на одну із найбільш інноваційних та технологічних галузей економіки, де працюють десятки тисяч людей, і яка щороку генерує мільярди доларів доходу. 

Цей досвід корисний і для України. Міцний вітчизняний ВПК стане не лише забезпеченням національної безпеки, а й завдяки мультиплікаційному ефекту стимулює зростання всієї економіки, що надважливо у затяжній війні, яку ми ведемо.