Как "азиатские тигры" и Уолл-стрит перестроили американскую экономику

У книзі "Американське економічне диво і Александер Гамільтон" Стівен Коен і Бредфорд Делонґ досліджують останню "модернізацію" американської економіки, що почалася у 1980-х роках під впливом експортної експансії азійських тигрів та масштабної дерегуляції у сфері фінансів.

"Економічна правда" публікує уривки з книги, що вийшла у видавництві "Наш Формат"

Дві команди, азійська й американська, проводили щось на кшталт операції з пластичної хірургії американської економіки — робили корекцію її тіла. Перетворення американського ринку на домівку для азійських експортних галузей — виробництва сталі, суден, автомобілів, верстатів, електроніки — подавали як ліпосакцію, видалення жиру з американської економіки. 

От тільки вона відтяла чимало м’язів. Насправді вага виробництва в економіці США впала на 9%: з 21,2% ВВП 1979 року до 12% на піку останнього бізнес-циклу 2007‑го. Це велика цифра — завбільшки з два бюджети Пентагону. Можемо назвати її Нонагоном.

Вашингтонська команда здійснила "протезування" на місці втраченого: дерегуляцію великих і малих фінансів; пришвидшення транзакцій з нерухомістю; збільшення в рази частки економічної діяльності, що просто обробляє заявки на медичне страхування. І тому подібне. 

Це мали бути високопродуктивні, провідні сектори економіки, частка яких зросла до 5% ВВП — один Пентагон. Сьогодні на них припадає п’ята частина всієї економіки. Це роздування економіки в чистому вигляді. Зайвий баласт. Коли все йде добре, то більша його частина дає нульовий результат — жодного чистого прибутку.

Падіння американського виробництва промислових товарів не є повністю або насамперед пов’язаним з переходом до постіндустріального суспільства, як декому хочеться думати. На цей перехід припадала щонайбільше третина відносного падіння виробництва. 

Ми можемо побачити це хоча б по тому, що відносне споживання промислових товарів зменшилося зовсім непропорційно виробництву. Нам все одно були потрібні промислові вироби. 

І ми їх імпортували. І цей імпорт виробів становив левову частку торговельного дефіциту Америки — 5% ВВП до того, як Велика рецесія зменшила імпорт, як і майже все інше.

Щоб фінансувати купівлю всіх промислових товарів, яких ми більше не виробляли, ми скоротили інвестиції у створення власних товарів, які могли б експортувати. Замість цього ми накопичували борги — гори боргів. 

Східноазійські країни прагнули нарощувати свої виробничі потужності й потенціал, а наша ідеологізована перебудова американської економіки стверджувала, що нам до цього байдуже, бо ці сектори нам не потрібні.

Азійські держави прагнули розширювати кредитування бізнесу й накопичувати дедалі більші маси доларів попри ризик їх знецінення. Натомість вони отримали величезний скарб у вигляді галузей промисловості та пов’язаних з ними інженерних спільнот із технологічним досвідом.

Східноазійські держави практикували гамільтонівську стратегію захисту й підтримки промисловості. Першою була Японія, потім цю стратегію зі значними модифікаціями використала Південна Корея, а тоді її в руйнівному масштабі застосував Китай.

Це спричинило небачено стрімке зростання завдяки концентрації ресурсів у виробництві промислових виробів на експорт у дедалі більших масштабах і з дедалі більшою складністю та доданою вартістю. 

Також відіграла свою роль ставка на міжнародну систему відкритої торгівлі, яку за всяку ціну підтримувала Америка. У підсумку ці держави створили потенціал для розвитку промисловості (задіявши стратегію Гамільтона в "турборежимі"), де уряд відіграє провідну й активну роль.

Чи є неправильним те, що азійські держави ревно, систематично й непохитно захищали свої молоді галузі від іноземних конкурентів, щосили підтримували їх, орієнтували їх на експорт, стримували споживання та реінвестували отримані кошти в нові й кращі виробничі можливості?

Ні.

І тут, безперечно, багато правильного: це працює. Економіка східноазійських країн — індустріальна, експортоорієнтована, з високим рівнем інвестицій — зростала швидше, ніж будь-яка інша в історії світу (за винятком бездіяльної економіки нафтових шейхів і, можливо, економіки фінансових "шейхів" Волл-стріт).

Але ця практика, яку першими застосували японці, — експортувати більше, ніж імпортуєш, цілеспрямовано обирати галузь для виробництва продукції на експорт (спочатку одяг та іграшки, потім сталь і кораблі, далі автомобілі й верстати, а тоді електроніка) і робити це у світовому масштабі — означає, що якась інша велика країна (наприклад, США) повинна імпортувати більше, ніж експортувати. 

Так триватиме роками, ця країна виснажуватиме запаси власних іноземних активів, залізатиме в борги і зменшуватиме масштаби й доходи тих своїх галузей, що конкурують з азійськими експортерами.

Чи це погано з точки зору добробуту у світі?

Ні.

Більше бідних людей стануть не такими бідними й значно менша кількість багатших людей (але не обов’язково багатих) менше багатітимуть. Але це дуже нагадує економіку з підручників, яка уникає запитання про державні кордони, коли йдеться про економічну активність, а азійська модель розвитку пов’язана саме з державними кордонами.

Правильно це чи ні? Залежить від того, чий добробут вас хвилює (хіба що ви беззаперечно вірите університетським підручникам з економіки у визначенні правильного й неправильного).

Підручники кажуть нам, що операції в системі вільної торгівлі створюють гру з позитивною сумою: усі сторони у виграші. Але в галузях, де існує значний ефект масштабу, де велику роль відіграють навчання на виробничому досвіді та супутні ефекти, результат часто містить елемент з нульовою сумою. 

Мало який уряд ставить добробут решти світу вище за добробут власних громадян: виграш для одного цілком може бути втратою для іншого, і в більшості випадків так воно і стається.

Галузі промисловості (часто критично важливі) переживають злет і падіння з обох сторін торговельних відносин не так через динаміку класичного вільного ринку, як через рішення та рішучість держави, що виконує галузевий таргетинг, і готовність керівництва таргетованих галузей посприяти цьому. 

Це суттєва відмінність від автоматичних балансів класичного вчення про вільну торгівлю і взаємних вигод від неї, де уряди взагалі не фігурують у рівняннях, які останніми роками лише ускладнюються.

З точки зору структури виробництва і зайнятості, виграш однієї сторони забезпечується коштом іншої, хіба що ця інша сторона (у нашому випадку США) зможе спрямувати власні ресурси й людей у галузі майбутнього зі ще вищою доданою вартістю. Тоді гра може тривати й усі процвітатимуть.

Сторона, на яку спрямована така політика, має три варіанти дій:

1. Переорієнтувати власну економіку на галузі зі ще вищою доданою вартістю.
2. Ігнорувати те, що відбувається, й просто змиритися з тим, що її економіку перебудовують азійські держави.
3. Відмовитися грати в цю гру, тобто або "роззброїти" конкурента, змусивши його припинити стратегію та заходи таргетованого експорту, або просто блокувати його потуги.

Сполучені Штати вибрали варіант №1 (свідомо перейти до галузей майбутнього з вищою доданою вартістю), але при цьому вдавали перед світом і собою, що обрали №2 — абсолютно нічого не робити й дозволити вільному ринку впливати на хід подій.

Здійснюючи цю сміливу, як і доволі приховану, політику, вони дозволили своїй економіці розширитися до нових видів діяльності з вищою доданою вартістю. Але вибір цих самих видів був дуже невдалим.

Це ліплення "нової" Америки мало сприяти переходу країни до галузей майбутнього. Бідніші народи в інших країнах мали зшивати шви, заливати пластик у форми, з’єднувати деталі й штампувати метал, а ми — зосередитися на діяльності з вищою доданою вартістю.

Саме так було за часів Айзенгавера та його наступників: держава толерувала повільний відхід від виробництва одягу, іграшок, валіз, черевиків і предметів розкоші й активно підтримувала перехід до передових технологій — комерційної авіації, напівпровідників і комп’ютерів.

Це були великі інвестиції, які протягом двох поколінь продовжували генерувати абсолютно нові, високовартісні галузі, починаючи від небесних висот (супутників та їхніх комунікаційних і військових можливостей) до морських і підземних глибин (використання звукових хвиль і новітніх комп’ютерів для виявлення покладів нафти).

Але це було тоді.

Цього разу велика переорієнтація здійснювалася в напрямку операцій з нерухомістю, обслуговування медичних страхових полісів і особливо фінансів. Можна навіть стверджувати, що ці галузі не виробляли нічого (або неймовірно мало) з погляду вартості й слугували переважно для перерозподілу доходів нагорі.