Почему одни получают миллионы долларов, а другим едва хватает на хлеб
Инновации в действии
Виконавчий директор Walmart отримує понад 22 мільйони доларів за рік. Простому співробітнику супермаркету доведеться пропрацювати понад тисячу років, щоб заробити такі гроші. Чи справедливо це?
У той же час є безліч професійних спортсменів та артистів, яким платять у кілька разів більше, ніж виконавчому директору Walmart.
Але ніхто не запитує, скільки тисячоліть доведеться працювати тому, хто виконує повсякденну роботу в бейсбольному парку, щоб заробити стільки, скільки щороку платять зірковому гравцю команди.
"Економічна правда" публікує уривок з книги Томаса Совелла "Дискримінація і нерівність", яка вийшла у видавництві "Наш Формат".
Автор книги розмірковує про природу нерівності в оплаті праці та різні підходи до оцінки роботи найманих працівників у бізнесі та з точки зору користі для суспільства.
***
Багато суперечок з приводу економічних та інших нерівностей пов’язано з таким питанням: чи те, що люди отримують, відображає їхні заслуги?
Тобто, на яку саме винагороду вони заслуговують з погляду моралі, виходячи з того, що вони самі обрали робити на основі конкретних можливостей, які їм відкриті?
Але те, на що вони заслуговують морально, — це те, чого ми не знаємо й не можемо знати, оскільки не "побували на їхньому місці".
Навіть якби ми визнали, що краще було б давати винагороду за моральні заслуги, це порушує фундаментальне питання про нашу власну компетенцію в оцінці таких заслуг.
Загалом скидається на те, що оцінка заслуг набагато менше входить до нашої компетенції, ніж оцінка продуктивності.
Що стосується економіки, то ми зі значно більшим правом зможемо самостійно судити про те, чи вартий своєї ціни той чи той продукт або послуга, яку нам пропонують.
Хоча продуктивність набагато легше оцінити, ніж моральні заслуги, обговорюючи соціально-економічної нерівності, її часто взагалі не беруть до уваги, особливо ті, хто просуває так звану "соціальну справедливість".
Класичним прикладом є велика стаття в New York Times, яка починалася так: "Співробітник Walmart, який отримує середню зарплатню компанії в 19 177 доларів, має пропрацювати понад тисячу років, щоб заробити 22,2 мільйона доларів, які у 2017 році отримав генеральний директор компанії Даґ Макміллон". У цій статті тема продуктивності проявилася через її відсутність.
Ця стаття у New York Times — далеко не новий підхід. Вона дотримується давніх традицій. Як сказав на початку ХХ століття знаменитий драматург і фабіанський соціаліст Джордж Бернард Шоу:
"Немає морального сенсу в поділі, за якого одна жінка за годину роботи отримує шилінг, а інша — три тисячі шилінгів. Це просто те, що відбувається, а цього не має відбуватися. Дитина із цікавою зовнішністю, гарною манерою поведінки та деяким акторським талантом, працюючи в кіно, може заробляти у сто разів більше, ніж може заробити її мати, виконуючи звичайну працю".
Тут продуктивність не просто відсутня, а й беззаперечно відкидається як основа доходу. Дитині-кінозірці, якій платять значно більше, ніж її матері, очевидно, платить той, хто цінує її роль у кіно більше, ніж хтось цінує роботу її матері.
Коротко кажучи, їй платять за продуктивність, яку оцінює той, хто оплачує її роботу, а йому, своєю чергою, платить величезна кількість інших людей за те задоволення, яке вони одержують від споглядання її в кіно.
Це не "просто щось, що відбувається", і немає жодних підстав, на основі яких сторонній спостерігач міг би сказати, що ця добровільна угода — щось, "чого не повинно відбуватися".
І немає підстав для того, щоб його особиста думка переважала над правом інших людей чинити зі своїми грішми або часом так, як вони вважають за потрібне.
Тут ідеться про владу випереджати рішення інших людей, навіть якщо це називається привабливими словами "соціальна справедливість".
Показовим є сам вибір жертв — так, як це робить New York Times, розпалюючи гнів борців за "соціальну справедливість".
Є безліч професійних спортсменів та артистів, яким платять у кілька разів більше, ніж виконавчому директору Walmart. Але ніхто не запитує, скільки тисячоліть доведеться працювати тому, хто виконує повсякденну роботу в бейсбольному парку, щоб заробити стільки, скільки щороку платять зірковому гравцю команди.
Ніхто не запитує, скільки тисячоліть довелося б працювати тому, хто виконує таку роботу в голлівудській студії, щоб заробити стільки ж, скільки на одному популярному фільмі заробляє кінозірка.
Чому така різниця між запеклими криками обурення через різницю в оплаті праці у бізнесі та замовчуванням значно більшої різниці в оплаті праці у спорті та розвагах?
Одне з можливих пояснень полягає в тому, що власники та менеджери бізнесу виконують ролі, на яких їх можна замінити особами, котрі ухвалюють політичні рішення — щоб далі нав’язувати політику, якій віддають перевагу ті, хто вважає, що їхня вища мудрість або чеснота дає їм право наказувати іншим.
Але професійні спортсмени та артисти виконують ролі, які, очевидно, не можуть перебрати на себе політики чи бюрократи.
Тож немає жодного сенсу намагатися дискредитувати високооплачуваних людей у спорті чи розвагах або викликати проти них обурення громадськості.
У будь-якому разі фундаментальне питання полягає в тому, чи мають люди отримувати оплату відповідно до того, що вони виробляють, чи просто за свою присутність.
Але продуктивність — це фактор, який здебільшого часто ігнорується в літературі про нерівність доходів.
Ба більше, рідко, якщо взагалі коли-небудь, підіймається питання про те, скільки тисяч років повинен буде пропрацювати робітник низького ешелону, щоб виробити стільки ж багатства, скільки виробила комп’ютерна операційна система Білла Ґейтса, що дозволила мільярдам людей у всьому світі керувати надзвичайно складним механізмом, яким без такої посередницької системи змогла б керувати лише дуже обмежена група високоосвічених фахівців.
У багатьох, якщо не в більшості, публікаціях про нерівність виробництво доходу і багатства побіжно проглядається як щось, що якимось чином просто відбувається — навіть якщо це відбувається в кардинально різних обсягах у різних частинах світу та різних економічних системах.
Навіть незначної частини багатства, створеної операційною системою Microsoft по всьому світу, яку отримав сам Ґейтс, вистачило для формування в нього величезного статку.
Усупереч модній риториці, цей статок не був якоюсь часткою "світового доходу", яку Ґейтс якимось чином "прихопив", "узяв" або "прибрав до рук".
Це те, що мільярди людей у всьому світі добровільно платили за купівлю комп’ютерів, на яких встановлена операційна система Ґейтса — Microsoft Windows. Це те, що, за їхніми індивідуальними оцінками, приносило їм достатню вигоду, щоб заплатити таку ціну.
Це була частка доданої вартості за оцінкою людей, які вирішили витратити власні кошти, щоб її отримати.
Ніщо із цього не заперечує того, що, можливо, були інші люди, які народилися з потенціалом як у Білла Ґейтса, але вони ніколи не мали такої комбінації передумов, як Ґейтс.
Було б чудово, якби ми якимось чином могли визначити, які саме передумови можуть розвинути особливий індивідуальний потенціал до великих досягнень, здатних принести користь суспільству — чи то в технічному прогресі, чи в розробці ліків або профілактичних засобів від жахливих хвороб.
Але наша система освіти надто часто орієнтована на протилежне, затято протидіючи різним рівням та видам освіти для тих людей, чиї продемонстровані здібності перевищують продемонстровані здібності інших.
У багатьох випадках педагоги на словах перетворюють вищі здібності на "привілеї". За допомогою магії слів і в ім’я "соціальної справедливості" такі педагоги виступають проти використання шкіл для сприяння розвитку особливих індивідуальних здібностей, які можуть принести користь суспільству загалом, тому що це може викликати зростання нерівності в освіті та, зрештою, економічних нерівностей.
Чимало з тих, хто дотримується цього бачення, не лише діє так, ніби суспільство є грою з нульовою сумою, у якому вигоди для одного сегмента обов’язково отримуються коштом інших, — вони також часто ігнорують, опускають або демонізують відмінні погляди на ситуацію.
Для інших, тих, чиє мислення не обмежується закритою бульбашкою панівного суспільного бачення, максимізація виробничого потенціалу людей із кращими здібностями приносить користь багатьом іншим.
Готовність цих інших платити за плоди таких здібностей — це те, що дозволяє тим, хто ці здібності має, заробляти вищі доходи за допомогою добровільних угод — на відміну від конфіскації раніше наявного багатства або отримання подачок з милості яких завгодно третіх осіб, наділених владою.