Россия заплатит украинцам за войну. Миссия (не)выполнима?

Все частіше я отримую від представників українського бізнесу та звичайних громадян запити щодо юридичного супроводу позовів зі стягнення з держави-агресора Російської Федерації відшкодування завданих нею збитків. 

Щоразу мені доводиться говорити цим людям незручну правду: якщо отримати рішення в українському суді щодо такої компенсації не стане проблемою, то де-факто отримати реальне відшкодування наразі не вбачається можливим. 

Домогтися виконання Росією рішення українського суду – навіть звучить абсурдно. Ба більше! Це ще й суперечить нормам міжнародного права. 

Хтось скаже, що в Україні вже є механізми конфіскації активів росіян. І ці активи могли б піти на задоволення вимог наших громадян, які постраждали внаслідок російської агресії. Одразу наведу два аргументи, які закриють це питання і, напевно, когось розчарують. 

Аргумент перший: кількість російських активів, що знаходяться на території України та їхня вартість мізерно мала у порівнянні з тими збитками, які Росія вже нанесла нашим громадянам та бізнесу. Тобто ці активи не покриють і кількох відсотків загальної суми втрат. 

Аргумент другий: відповідно до Європейської конвенції з прав людини (загальновизнаних норм у цивілізованому світі), а також і української Конституції, на державі лежить обов’язок з гарантування права власності. 

Якщо виходити лише з цього принципу, то можна стверджувати, що усі збитки, понесені українськими громадянами та бізнесом внаслідок збройної агресії РФ, мають компенсуватись українським бюджетом. 

Очевидно, що такий підхід не відповідатиме здоровому глузду, оскільки український бюджет, знесилений війною та втратами вітчизняного бізнесу, просто не буде спроможним покрити завдану Росією шкоду. 

Окрім того, я особисто знаю, що велика кількість українських громадян та бізнесу, які допомагають Збройним Силам України вистояти у цій війні, свідомо не бажають подавати відповідних позовів зі стягнення з українського бюджету, а бажають їх стягнути саме з Російської Федерації. 

Вважаю це додатковим свідченням зрілості української нації і бажанням домогтися не просто задоволення своїх інтересів, а домогтися цієї вищої справедливості, на якій будується сучасний цивілізований світ. 

Та й це ще не все. Навіть Європейський суд з прав людини при розгляді відносно подібних справ (мова йде про наслідки війни у колишній Югославії, війни 1974 року на Кіпрі тощо) зазначав, що виконання позитивного обов’язку держави з гарантування права власності не має призводити до надмірного навантаження на її бюджет. 

І в цьому є беззастережна логіка, оскільки держава повинна адекватно виконувати свої зобов’язання перед усіма своїми громадянами. 

Але одразу навішувати "клеймо", що все пропало, не варто. Можливість отримати компенсації від завданої Росією шкоди є. Та для цього необхідно мати відповідне законодавство. Наразі в Україні такого немає. 

Феміда VS проблема державного імунітету

Якщо постає можливість розпочинати судовий процес щодо отримання компенсації завданої РФ шкоди, то перше питання, яке виникає: у якому суді можливо провести такий процес?

З міжнародних судів першим, що спадає на думку – Європейський суд з прав людини. Проте, тут ми стикаємося з проблемою. 

Перешкодою для звернення українських громадян та бізнесу за захистом своїх прав одразу до ЄСПЛ є, як не дивно, рішення Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, який заявив, що судовий імунітет Російської Федерації у зв’язку зі збройною агресією в Україні не застосовується. 

За загальним правилом, резиденти країн-учасників Ради Європи мають право звертатися до ЄСПЛ напряму за умови відсутності національного механізму судового захисту порушених прав. 

І тому особисто я від самого початку не поділяв радості деяких колег з приводу винесення Верховним Судом в Україні такого рішення. Адже це відразу ставить "шлагбаум" щодо звернення постраждалих осіб та бізнесу напряму у Страсбург. 

Тобто звернення до ЄСПЛ є можливим лише після вичерпування національного механізму судового захисту.

Що ж до рішення Верховного Суду, то тут можна було б сказати "Алилуя!", адже українські громадяни та бізнес зможуть звертатися до вітчизняних судів, що для нас є ближче, зрозуміліше і швидше (розгляд справ у ЄСПЛ, особливо, що стосується захисту майна, відбувається доволі довго – в середньому близько 5 років). 

Проте, тут виникає інша проблема. А саме наскільки можливе подальше виконання такого рішення – відшкодування позивачам завданих Росією збитків, — особливо за межами території України, зокрема, в державах, які прийнято називати країнами сталої демократії?

Загальновизнане правило у демократичному світі, яке міститься у Європейській конвенції про імунітет держав, закріплює цей імунітет як інститут захисту суверенітету від національного судочинства іншої держави.

Простими словами, це заборона на притягнення у якості відповідача іншої держави в національному суді. Зазвичай така заборона стосується неприпустимості залучення в якості відповідача посольств іншої держави, органів влади іншої держави як представників такої держави тощо. 

Суть цього поняття відштовхується від того, що за наслідками Вестфальського миру 1648 року було закріплено принцип, за яким одна держава не має права втручатися у внутрішні справи іншої держави, а спори між такими державами мають вирішуватися в окремому порядку.

За звичайних умов, важко уявити пред’явлення позову в український суд до США, Німеччини чи Японії, оскільки зазвичай держава своїми діями не має наносити шкоди інтересам громадян інших держав. 

Коли поняття "імунітет держави" вводили до міжнародного права, то намагались захистити одні держави від претензій інших держав, оскільки така участь у судовому процесі (за винятком окремих випадків) цивілізованому світу здавалося нелогічною та неможливою.

Разом з тим, такий імунітет не є абсолютним та містить низку можливих винятків. Окрім того, Закон України "Про міжнародне приватне право" у ст.79 теж імплементує норму про судовий імунітет інших держав з відповідними застереженнями. 

І тут слід розуміти дві речі. Перше: така підстава, як збройна агресія в порушення Конвенції ООН про визначення агресії, не є винятком із застосування судового імунітету. 

Друге: ті держави, що не ратифікували дану Конвенцію, як правило, мають продубльовані відповідні положення у своїх законодавствах. 

Тобто наразі, за нормами міжнародного права, війна Росії проти України не вважається винятком щодо позбавлення держави-агресора юрисдикційного імунітету.

На жаль, наш Верховний Суд, намагаючись зробити добру справу та відкрити можливість для українців захищати свої права у національних судах, не навів достатніх обґрунтувань такого винятку з точки зору правової доктрини та не обґрунтував у достатній мірі легітимну та допустиму мету відступу від такого імунітету.

Проблеми з виконанням рішення

Після набуття чинності рішення українського національного суду про стягнення з РФ завданих збитків, очевидно, що постане питання виконання такого рішення. 

Як вже зазначалося, активів Російської Федерації на території України не так вже і багато і очевидно, що вони не покриють і малої крихти понесених громадянами та бізнесу збитків. Також наївно було б сподіватись на можливість виконання такого рішення на території самої РФ. 

Отже, найімовірнішим місцем для виконання подібного роду рішень стануть держави демократичного світу, які ввели санкції проти Російської Федерації та заморозили відповідні активи держави-агресора. 

Мова йде про кошти на рахунках, корпоративні права, що прямо або опосередковано належать Росії, а також яхти, літаки, елітні об’єкти нерухомості тощо. 

Процес виконання таких рішень, тобто передача цього майна Україні для відшкодування збитків наших громадян, передбачатиме передусім розгляд питання взагалі про допустимість такого рішення. 

Отже, рішення українських судів, які не відповідатимуть загальновизнаним принципам права в частині обмеження юрисдикційного імунітету іншої держави, порушуватимуть принципи розгляду таких справ, а відтак матимуть наслідком відмову визнавати такі рішення.

Дійсно, станом на сьогодні постраждалі українці опинилися у патовій ситуації. Ми не можемо звертатися до ЄСПЛ, оскільки в нас існує національний механізм судового захисту, хоча і недосконалий. 

Але ми і не зможемо домогтися виконання таких рішень національних судів. Ба більше, я переконаний, що при спробі застосування процедури виконання таких рішень, російська юридична машина включить весь свій "потенціал" із заперечення. 

Сподіватися ж, що демократичний світ відступить від принципів, закладених як у їхніх національних законодавствах, так і в міжнародному праві, я вважаю більш ніж наївно, оскільки тут ми знову ж фактично підігруватимемо спробам Росії зруйнувати існуючу міжнародну правову систему. 

У пошуках рішення

То чи є вихід з ситуації, що міг би забезпечити судовий захист постраждалих осіб та гарантувати виконання таких рішень майбутньому? На мою думку, є. 

Вихід 1

Вважаю, що для цього Україні потрібно ухвалити спеціальний закон про матеріальну відповідальність Росії за завдану шкоду та порядок розгляду справ відповідної категорії, виходячи із загальновизнаних засад права.

Про що йде мова? У ч.1 ст.79 Закону України "Про міжнародне приватне право" є норма, що допускає обмеження юрисдикційного імунітету. 

Проте, на сьогодні Україна ще не ухвалила відповідного закону, де містилося б роз’яснення, що вважається правопорушеннями Російської Федерації в ході військової агресії проти України, а також передбачався б відповідний механізм розгляду судами таких справ, виходячи із принципів Європейської конвенції про імунітет держав.

Окрім цього, вважаю, що вкрай важливим у пояснювальній записці до даного законопроєкту обґрунтувати на доктринальному рівні, чому РФ не в праві посилатися на юрисдикційний імунітет щодо позовів українців з відшкодування завданих збитків. 

Також не менш важливим є коректно виписати преамбулу до такого закону. Преамбула має містити достатньо якісне обґрунтування легітимної мети цього закону та відступу від юрисдикційного імунітету.

У разі ухвалення ідеально вивіреного та обґрунтованого закону, судові рішення, що виноситимуться українською Фемідою, матимуть шанс на визнання їх у демократичному світі та подальше виконання.

Завдання щодо коректного написання такого законопроєкту, його пояснювальної записки та преамбули є особливо складними, адже такого масштабного кейса щодо збройної агресії та об’єму завданих збитків світ після Другої світової війни до сьогодні ще не знав. 

Усі міжнародні конвенції завжди виходили з того, що велика війна, на кшталт Другої світової, щонайменше на території Європейського континенту є неможливою. Тому перед нами стоїть нелегке завдання показати нові стандарти не лише на полі бою, а й на юридичному фронті. І тут слід залучити кращих юристів як України, так і світу для підготовки якісних текстів. 

Вихід 2

Існує ще один механізм з обмеження юрисдикційного імунітету, що закладений Європейською конвенцією, а саме її додатковим протоколом. Цим протоколом передбачається, що у виняткових випадках ЄСПЛ може бути тим органом, який має право розв’язати питання суперечки щодо юрисдикційного імунітету. 

Разом з тим, практики застосування такого додаткового протоколу у збройних агресіях не існує. Мало того, процес розгляду подібного питання у ЄСПЛ може затягнутися, а українці будуть позбавлені механізмів захисту своїх прав. 

Тому мені видається такий шлях як малоефективним, так і занадто тривалим.

Росія заплатить. Як?

Очевидно, що говорити про добровільне виконання РФ таких рішень не доводиться. Більше того, РФ фактично в односторонньому порядку відмовилася від усіх своїх обов’язків у рамках міжнародного права. 

Таким чином, залишається варіант або виконання таких рішень постраждалими українцями в індивідуальному порядку за принципом взаємності в інших країнах, або створення цивілізованим світом наднаціонального механізму виконання таких рішень. 

Як на мене, у випадку агресії Росії проти України та усього цивілізованого світу, її енергетичного шантажу, створення наднаціонального механізму виконання таких рішень було б більш доцільним та виправданим. І я напевно знаю, що такі дискусії з нашими західними партнерами ведуться і я маю підстави вірити в їх успіх.

Проте, я також переконаний, що зараз не варто чекати створення такого механізму, а вже найближчим часом все-таки ухвалити відповідний спеціальний закон, про який сказано вище, оскільки сама процедура збору доказів щодо понесених збитків, їх розміру займатиме певний час та певні ресурси. І українцям потрібно дати таку можливість ефективно себе захищати якнайшвидше. 

Від конспірології до реальності – один крок

Варто закцентувати увагу на ще одній дуже тонкій межі. Обмеження юрисдикційного імунітету Росії не має призвести до перегляду концепцій суверенітету в цілому світі. 

Оскільки такий перегляд може загрожувати початку вже предметної розмови про створення такого собі "світового уряду", який зможе карати або милувати цілі держави. 

Саме тому, що концепція суверенітету є настільки важливою і настільки серйозно сприймається у цілому світі, міжнародне законодавство майже завжди містить норми так званого soft law – м’якого права, — та не володіє інститутами примусового виконання таких рішень.

Відступити одного разу від загального правила з достатнім обґрунтуванням, чому це є настільки необхідно – це одна історія. Взагалі переглянути цю концепцію – зовсім інше, адже ми не знаємо, де ми можемо закінчити та зупинитись в такому випадку. 

Світ "провалиться" в серйозну дискусію на міжнародному рівні, яка дуже затягнеться, адже зачіпатиме інтереси великої кількості країн, окрім Росії. А відтак, чим довше триватиме ця дискусія і чим більшій кількості країн можуть загрожувати наслідки такої дискусії, тим менш ймовірно, що ми досягнемо конкретного успіху у розв’язанні саме проблеми України та українців.

Також, окрім норм міжнародного права, є ще таке поняття, як "звичаї міжнародного права". І, наприклад, поняття "репарації" не врегульовано жодним актом міжнародного права, адже воно відноситься саме до звичаїв міжнародного права. 

Відтак, заклавши (якщо нам вдасться довести обґрунтованість обмеження суверенітету Росії внаслідок збройної агресії проти України), то у цьому випадку ми закладемо нову традицію у міжнародних звичаях. І наступні агресори вже знатимуть, що подібні прецеденти в історії міжнародного права були, а тому на них за їх злочинні так само можуть чекати неприємні наслідки.