Как будет работать третий механизм конфискации имущества россиян
В Україні розробили черговий механізм конфіскації майна резидентів Російської Федерації.
На сьогодні це вже третя процедура, за якою наша держава може вилучати активи росіян.
І хоча з урахуванням правок президента новий механізм є найбільш якісним, він все ще залишає "резидентам" країни-агресора поле для маневру та навіть можливість подальшої компенсації за вилучене майно.
Три механізми вилучення російських активів в Україні
Перший механізм передбачений законами "Про правовий режим воєнного стану" та "Про передачу примусово відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".
Тут йдеться виключно про оплатне вилучення майна. При чому, не лише того, яке має відношення до країни-агресора РФ, а взагалі будь-якого майна для потреб ЗСУ.
Другий механізм – це закон "Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів".
У квітні 2022 року до нього проголосовані зміни, що понад місяць вже знаходяться на підписанні у президента України. Тому поки що цей закон передбачає можливість вилучення, націоналізації чи конфіскації лише того майна, що належить юридичним особам, кінцевим власником яких прямо чи опосередковано є Російська Федерація в особі її державних органів.
11 травня вже було перше практичне застосування цього закону — вилучення 99,772644% акцій "Промінвестбанку", що належать російській держкорпорації ВЕБ.РФ, і 100% акцій "Міжнародного резервного банку" (всім відомий як "Сбербанк"), що належать "Сбербанку Росії".
Третій механізм передбачається новим законопроєктом №7194, який парламент ухвалив 12 травня з президентськими правками.
Без урахування правок, законопроєкт був би практично не робочим та досить сумнівним з огляду на подальші судові перспективи як в Україні, так і за кордоном.
Переваги нового механізму
Майно та активи резидентів Росії пропонується вилучати через санкційний механізм, а саме через реалізацію положень закону "Про санкції".
Санкційний механізм по суті вже добре відомий Україні й всі ми пам’ятаємо, як протягом 2021 року президент та РНБО активно використовували його щодо контрабандистів, "ворів в законі", громадян України та Росії, які сприяли воєнній агресії проти нашої країни, починаючи з 2014 року.
Однак, раніше максимальна санкція цього закону полягала у блокуванні активів, тобто, по суті, їх арешті.
Законопроєкт №7194 розширює види санкцій. Зокрема додається стягнення в дохід держави активів, що належать фізичній чи юридичній особі, а також активів, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано через третіх осіб ними розпоряджатися.
Так, фактично може бути конфісковане будь-яке майно, якщо воно пройде процедуру, передбачену цим законопроєктом.
Хто вилучатиме?
Вилученням майна має займатися центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері стягнення у дохід держави активів, щодо яких застосовано санкції.
Базово у законопроєкті пропонувалось, що це буде НАЗК, однак президент не погодився з цим і НАЗК з тексту законопроєкту вилучили.
Центрального органу, запропонованого президентом зараз немає, а тому, припускаю, що це буде один з існуючих, наприклад, АРМА (Агентство з розшуку та менеджменту активів) чи Національне антикорупційне бюро України, адже НАБУ після змін у законодавстві стало центральним органом виконавчої влади.
Малоймовірно, на мою думку, що для цього буде створено новий державний орган. З огляду на репутацію та досвід, вважаю, що логічно ці повноваження віддати саме НАБУ.
Не в останню чергу через те, що відомство має практику роботи з Вищим антикорупційним судом та має досвід зі спецконфіскацією і виявленням та оскарженням "корупційних" договорів.
У кого вилучатимуть
Пропозиції президента до цього законопроєкту включають положення про те, до кого саме можуть бути застосовані відповідні санкції за воєнну агресію.
Без президентських доповнень під дію закону могла б потрапити необмежена кількість осіб, що не відповідає Європейській конвенції з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, де говориться про індивідуальну відповідальність.
А відтак це могло б стати проблемою для нашої держави у майбутньому, коли б власники конфіскованих активів пішли до міжнародних судів.
До речі, та сама проблема є й в іншому механізмі конфіскації росактивів – законі "Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів".
Отже, з урахуванням президентських правок, перш за все РНБО повинна визначити коло осіб, які потраплять під відповідні санкції за військову агресію проти України.
Перелік ознак підсанкційних резидентів займає близько двох сторінок. Але, якщо узагальнити, то їх можна розділити на чотири категорії.
Перша категорія розповсюджується на осіб, які ухвалювали рішення в РФ про війну з Україною. Простими словами: починаючи від президента Російської Федерації і далі за списком відповідальних.
Друга категорія – це ті, хто сприяв збройній агресії. Тобто колаборанти на території України, які, наприклад, надавали свої приміщення, сприяли постачанню зброї та боєприпасів армії РФ.
Третя категорія – це ті, хто фінансово підтримує агресора. А саме – сплатили до бюджету РФ понад 40 млн грн за останні три календарних квартали або надавали благодійну чи іншу фінансову допомогу на користь державної влади чи військових сил РФ, або ж інвестували в РФ у військові облігації.
На мій погляд, це одна з найважливіших категорій, адже сюди потрапляє практично весь важливий великий російський бізнес, що має активи на території України.
Четверта категорія – це ті, хто сприяв інформаційній війні, хто формує публічну думку про правомірність нападу Росії на Україну. Це пропагандисти, на кшталт Соловйова, Симоньян тощо.
Як вилучатимуть
РНБО за переліченими вище критеріями визначає таких осіб – фізичних чи юридичних – і запроваджує проти них санкції у вигляді блокування активів.
Наприклад, є умовна компанія X, що заплатила країні-агресору 40 млн грн податків і має дочірню компанію Y в Україні.
РНБО накладає санкції на цю компанію Х у вигляді блокування активів. Далі або АРМА, або НАБУ, або інший відповідальний орган виявляють активи цієї компанії, які є в Україні.
І у разі виявлення таких активів, звертається до Вищого антикорупційного суду з позовною заявою про застосування санкцій у вигляді стягнення в дохід держави визначених активів.
Вищий антикорупційний суд протягом 10 днів повинен розглянути цю заяву і відповідно задовольнити або ж відмовити в її задоволенні.
Така позовна заява розглядається відповідно до Кодексу адміністративного судочинства, вона може бути оскаржена в апеляційному порядку протягом 5 днів особою, у якої активи вилучені або відповідним державним органом, який звертався з цією заявою (у разі відмови у позові).
У випадку, якщо рішення суду не оскаржено, то протягом 5 днів воно набирає законної сили. Важливо зазначити, що рішення не може бути оскаржено в касаційному порядку – лише в апеляційному, зокрема, в Апеляційній палаті ВАКС.
М’яко кажучи, виглядає дивним абзац законопроєкту про те, що рішення суду про застосування санкцій в день набрання законної сили надсилається Кабінету Міністрів України для визначення суб’єкту, порядку та способу виконання.
Річ у тім, що відповідно до Конституції України (ст. 92 та ст. 129-1), порядок виконання судових рішень визначається виключно законом.
Таким законом є ЗУ "Про виконавче провадження". Спосіб виконання визначається судом. Органи та особи, які мають право на виконання судового рішення визначені законом "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів".
Простими словами, в конкретному випадку таким суб’єктом є Державна виконавча служба Мін’юсту. Отже, виглядає так, що Кабмін тут не зовсім на своєму місці та таке виконання судового рішення буде однозначно суперечити нормативно-правовим актам вищої сили.
На моє переконання, цей абзац варто прибрати, залишивши повноваження з виконання судового рішення за Державною виконавчою службою.
Відповідно до законопроєкту, до ухвалення судом рішення про стягнення активів у дохід держави, ці активи можуть бути передані відповідно до рішення Кабміну в управління або АРМА, або Фонду держмайна, або іншому державному органу.
Хто й як ухвалюватиме рішення про вилучення
Важлива проблема, яку розв’язали правки президента, полягає у тому, що ухвалений законопроєкт говорив про те, що відповідні позови повинні розглядатися Вищим антикорупційним судом.
Однак в закон "Про Вищий антикорупційний суд" відповідні зміни не вносились. Тобто, законопроєкт декларує, що справу має розглядати ВАКС, а у законі про ВАКС таке повноваження Вищого антикорсуду відсутнє.
Своєю чергою, це могло б призвести до того, що ВАКС цілком законно міг би відмовляти навіть в реєстрації відповідних заяв.
Більш того, не було передбачено й змін до процесуальних кодексів. Тому навіть, якщо ВАКС заяву і прийняв би, то виникла б складність в її розгляді.
І це було б черговим порушенням Європейської конвенції, адже Європейський суд оперує таким поняттям, як "суд, передбачений законом".
Це означає, що в суду є відповідна компетенція і суд розглядає справу відповідно до конкретного процесуального порядку. Президент відповідні зміни вніс і до закону "Про ВАКС", і до Кодексу адміністративного судочинства (КАСУ).
Хоча, на мій погляд, тут залишається дискусійним питання, чи мають ці позови розглядатися саме відповідно до КАСУ.
Загальновідомо, що основна функція адміністративного судочинства – це захист від держави. Це декларує сам Кодекс з адміністративного судочинства (стаття 2).
А в нас вийшла діаметрально протилежна ситуація, де держава є позивачем, а відповідачами – фізичні та юридичні особи приватного права. На мою думку, тут більше підійшла б цивільно-процесуальна юрисдикція.
До того ж і Вищому антикорупційному суду вона ближче, адже саме у цивільно-процесуальній площині відбувається так звана спецконфіскація у справах щодо незаконного збагачення. Конфіскація майна росіян за своїм механізмом нагадує цю спецконфіскацію.
Є нюанси
Проблема 1. Санкція у вигляді стягнення у дохід держави може бути застосована лише у період дії правового режиму воєнного стану.
Як на мене, це не зовсім відповідає меті цього закону – наповненню за рахунок резидентів РФ певного фонду відновлення інфраструктури та економіки. Ми ж розуміємо, що таке відновлення потрібно не лише під час дії воєнного стану, але й пізніше.
Враховуючи складність і тривалість самої процедури (спочатку РНБО виявляє осіб, застосовує до них санкції у вигляді блокування активів, після цього державний орган здійснює розшук цих активів, потім судовий розгляд, виконання рішення суду), то досягнути мети цього закону можливо буде у разі, якщо воєнний стан в нас триватиме кілька років.
Проблема 2. Цей механізм конфіскації містить положення про накладення на активи арешту, встановлення щодо них мораторію чи будь-яких інших обтяжень. Окрім цього, перебування таких активів у заставі не перешкоджає їх стягненню у дохід держави.
Тобто це позитивно, що така норма є. Виконавці не стикатимуться з перешкодами у вигляді запобіжних заходів, що можуть бути винесені судом. Але є і погані новини. А, якщо вилучені активи перебувають, наприклад, в іпотеці українського банку? Що з іпотекою?
Вона припиняється чи переходить за базовим правилом закону "Про іпотеку"? Тобто у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, іпотека залишається дійсною для набувача відповідного майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження цього майна іпотекою.
На практиці може виявитися, що держава конфіскувала в свій дохід якийсь завод, а банк піде до держави і зверне стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за собою права власності на цей завод. У законі необхідно приділити цьому увагу.
Проблема 3 (найголовніша). Внесення змін до закону "Про правовий режим воєнного стану". Зокрема, до закону вписали, що у разі стягнення такого майна у дохід держави відповідно до ЗУ "Про санкції", відшкодування його вартості не здійснюється.
На моє переконання, пов’язувати ці механізми (механізм вилучення згідно з ЗУ "Про правовий режим воєнного стану" і механізм вилучення майна як санкції) категорично не можна.
Річ у тім, що легітимна мета цих законів є абсолютно різною. Мета вилучення майна згідно з ЗУ "Про правовий режим воєнного стану" полягає у необхідності підтримання обороноздатності країни.
А вилучення майна відповідно до закону "Про санкції" має на меті не стільки підтримку обороноздатності, як відновлення України після завершення війни. І тут ми знову стикаємось з невідповідністю до Конституції України, куди зміни не вносяться.
Отже, Основний закон чітко говорить, що примусове відчуження об’єктів приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності (тобто для підтримання обороноздатності) за умови попереднього та повного відшкодування. І це допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Тобто, законодавець замість повного розмежування цих механізмів, ототожнив їх, по суті прямо вказавши, що "конфіскація" майна є підвидом вилучення майна в період дії воєнного стану, яка здійснюється безоплатно.
А це прямо суперечить Конституції (ч. 4 ст. 41). Натомість, розмежувавши ці механізми, ми б могли говорити про застосування в цьому випадку частини п’ятої статті 41 Конституції ("Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом") і таким чином обійти проблему безоплатності конфіскації.
Отже, не виключаю, що ми можемо натрапити на проблеми в конституційній площині й в подальшому це може стати неприємним сюрпризом для держави в плані майбутніх оскаржень у міжнародних та навіть національних судах.
Оскільки у суддів на одній шальці терезів будуть принципи верховенства права, а на іншій – політична доцільність. А це суттєвий ризик та, у випадку перемоги верховенства права, конфіскація конкретних активів може бути визнана незаконною.
Ба більше! Ми можемо стикнутися і з тим, що резидентам Росії потрібно буде виплачувати вартість конфіскованого майна.
Наразі в Україні є кілька механізмів, що надають можливість вилучати майно резидентів країни-агресора російської федерації. Проте, базові правила правового регулювання полягають у тому, що одна проблема вирішується одним законом.
Тому, як на мене, краще доопрацювати та довести до ідеалу один закон, аби уникнути усіх можливих проблем у майбутньому у судовій площині, аніж ухвалювати декілька законопроєктів, які до того ж складають конкуренцію один одному.