Обязательная регистрация сим-карт: наступление на демократию или необходимость?

Утиски, переслідування, наступ на демократію. Боротьба з кібернетичними загрозами та тероризмом.

Саме такі полярні оцінки можна почути щодо ініціативи Держспецзв'язку про обов'язкову реєстрацію сім-карт.

Ця проблема стосується мільйонів українців, адже мобільний зв'язок став першочерговою потребою кожного.

Завдяки йому ми стаємо ближчими до світу, але одночасно — вразливішими для кібернетичних, терористичних і шахрайських загроз.

Саме тому аналізувати проект Держспецзв'язку треба винятково з точки зору безпеки та інтересів людини.

Документ ще не є законопроектом, а лише ініціативою відомства. Отже, є імовірність, що пропозиції та зауваження до нього, озвучені НКРЗІ, мобільними операторами та громадськістю, будуть почуті і враховані.

Наразі у проекті, який передбачає внесення змін у закони "Про телекомунікації" і "Про радіочастотний ресурс України", є дві важливі новели.

По-перше, пропонується механізм обов'язкової реєстрації абонента в оператора, провайдера телекомунікацій, у тому числі абонентів, які отримують послуги без укладання договору у письмовій формі.

По-друге, передбачається покладення на НКРЗІ повноважень щодо встановлення порядку ведення реєстру міжнародних ідентифікаторів кінцевого обладнання, а на Український державний центр радіочастот — завдання ведення реєстру IMEI.

На перший погляд, мотив ініціативи зрозумілий: боротьба з терористичними та криміногенними загрозами. Тим більше, що практика обов'язкової реєстрації абонентів мобільного зв'язку доволі поширена у світі.

Уперше реєстрацію передплачених сім-карт запровадили ФРН і Швейцарія у 2003 році. Пізніше це зробили близько 80 країн. Купити картку без паспорта неможливо у Норвегії, Австралії, Росії, Індії, Бразилії, Болівії, Еквадорі. Ідентифікують абонентів оператори в Італії, Іспанії, Франції, Угорщині, Японії, Словаччині.

Утім, далеко не всюди цей процес пройшов безболісно. У деяких країнах "паспортизація" погіршила життя абонентам, додала труднощів операторам, проте не виконала основне завдання: не посприяла боротьбі з терористами і шахраями.

Так, провалився експеримент з надання послуг мобільного зв'язку за паспортами у Мексиці у 2009 році. Нововведення згодом скасували, адже воно ніяк не вплинуло на розслідування чи запобігання злочинам у сфері торгівлі наркотиками. Злочинці купували картки поза межами країни. Через рік після впровадження реєстрації кількість телефонних вимагань зросла на 40%, а викрадень — на 8%.

Не краща ситуація в Росії, де після "паспортизації" ринок карток пішов у тінь, і номер, зареєстрований на безпритульного, лише трохи дорожчий за легальний.

Не обійшлося без труднощів і в Польщі. Через поспіх у реалізації реєстрації оператори втратили 12 млн абонентів, які залишилися без доступу до зв'язку. У країні тривають численні суди з цього приводу. Значна части позовів — від інвалідів, що не змогли вчасно зареєструвати свої картки.

Через низьку ефективність обов'язкової реєстрації від неї відмовилися Чехія, Румунія, Нова Зеландія, Великобританія. Хоча всі вони розглядали таку ініціативу.

Обов'язкова реєстрація може розширити доступ користувачів до послуг електронного урядування та електронної комерції шляхом використання мобільних гаманців, запобігти шахрайству в електронній комерції чи полегшити перехід користувачів від одного оператора до іншого із збереженням номера.

Проте всі ці переваги можна отримати і через добровільну реєстрацію. Натомість негативні наслідки обов'язкової реєстрації — більш промовисті.

У звіті Асоціації операторів глобальних систем мобільного зв'язку, яка об'єднує 800 компаній галузі, зазначено: не існує емпіричних даних про те, що прямим наслідком обов'язкової реєстрації сім-карт є поліпшення криміногенної ситуації.

Отже, ефективність цього заходу спірна, а в українських реаліях — ще більш сумнівна. За даними одного з найбільших національних операторів мобільного зв'язку з його 26,2 млн абонентів 23,2 млн користуються пріпейд-картками.

Оператор припускає, що три місяці, які може передбачити законодавець на реалізацію даного рішення, — критично мало. До того ж, на його реалізацію може не вистачити ні технічних можливостей, ні людських ресурсів.

Через такий короткий строк оператори можуть втратити чимало абонентів: пенсіонерів, інвалідів та людей, які живуть у селах і прифронтовій зоні. Саме вони постраждають найбільше. У Казахстані через різку заборону анонімного обслуговування доступ до мобільного зв'язку втратили 10% абонентів.

Якщо проект буде реалізований, посередники не зможуть продавати картки, адже реєстрацію матимуть право проводити тільки оператори. Поки що не зрозуміло, які юридичні наслідки матиме внесення чи невнесення ідентифікаторів до реєстру, та чи не буде порушене приватне життя користувачів.

Ще один аргумент не на користь обов'язкової реєстрації — прогнозоване створення чорного ринку карток, зареєстрованих шахраями на підставних осіб. Тож виникає питання: хто реальний замовник обов'язкової реєстрації?

Чи усвідомлюють ініціатори, що на тлі тотальної недовіри громадян до правоохоронних органів ця сумнівна ідея може викликати не просто неабиякий резонанс, а навіть опір активної частини суспільства?

За даними GSMA, успішною обов'язкова реєстрація може бути лише у тих країнах, де під час впровадження враховуються всі умови місцевого ринку, логістичні вимоги, юридичні наслідки, де співпрацюють ініціатори, оператори і регулятор, де є ефективні запобіжники для захисту персональних даних споживачів.

Враховуючи поспіх, з яким намагаються провести ініціативу, є значні сумніви, що такі умови будуть створені під час впровадження обов'язкової реєстрації в Україні.