Реформы в никуда? Почему украинцы скептически относятся к выбранному пути

Недавнє загальнонаціональне опитування, опубліковане Міжнародним республіканським інститутом — IRI, показало, що довіра до політичної еліти та державних інститутів України досі знаходиться на низькому рівні.

Далеко не всі українці впевнені в тому, що їх країна знаходиться на правильному шляху. Для уряду, який прийшов до влади півроку тому й оголосив результативні реформи своїм пріоритетом, це повинно стати "холодним душем".

Опитування було проведене після безпрецедентного оприлюднення повних декларацій активів, які належать державним посадовцям, що в черговий раз показало величезну прірву між заможними і незаможними в країні.

Як засвідчило недавнє дослідження нерівності в Україні, проведене Еллою Лібановою на основі методики Томаса Пікетті, доходи 1% найбагатших у країні в 43 рази перевищують середні доходи найбіднішої частини населення.

У США, де відмічається високий показник нерівності серед індустріально розвинених країн, це співвідношення становить 24 рази, а середній показник у Європі — трохи менше 12 разів.

Разом з тим, ЄС та інші міжнародні партнери справедливо віддають належне нинішньому урядові за просування безпрецедентних реформ.

Міжнародні партнери України надали безпрецедентні фінансові ресурси для підтримки програми реформ у різних сферах, завдяки чому до країни прибуло чимало експертів і консультантів.

Це викликало потребу у складній системі координаційних нарад, а конференц-зали найкращих готелів Києва виявилися заброньованими на кілька місяців наперед. Чому ж тоді виникає враження, що суспільство не підтримує "реформи"?

У міжнародних експертів, які прибули до країни для підтримки реформ, виникають суперечливі почуття, коли вони відвідують елітні магазини та ресторани Києва.

Життя у престижних районах Києва — таке ж розкішне й захоплююче, як у Європі. Проте всі ці радощі доступні лише невеликій частині привілейованих, у тоді як іншим ледь вдається забезпечити гідний рівень життя.

Справжнім одкровенням може стати прогулянка будь-яким із численних жвавих ринків у спальних районах, де продають уживані речі. А в селах по всій країні, від Карпат до Донбасу, ситуація справді гнітюча.

Зрештою, нинішня реформа децентралізації повинна допомогти місцевим громадам. Дрібні й неефективні адміністративні одиниці будуть злиті в "об'єднані громади", а через фіскальну децентралізацію регіональні та місцеві органи влади отримають нові значні ресурси.

Місцева влада отримає користь від недавно запровадженого рішення щодо збільшення частки податку, який залишається у місцевому бюджеті. Завдяки цьому міські та сільські голови і члени місцевих рад матимуть стимул для залучення бізнесу та створення безпечного і надійного середовища для нього.

У цьому напрямку вже багато зроблено, кількість нових суб'єктів у добровільно об'єднаних територіальних громадах швидко зростає. Водночас, цей процес повинні пройти ще близько 80% сіл, а для багатьох депресивних районів відновлення економіки залишається далекою і важкодосяжною перспективою.

Щойно припиняться виплати субсидій, десятки монопрофільних міст і селищ опиняться на межі повного колапсу.

Саме це затяжне соціально-економічне болото не дозволяє вимірювати результативність реформ кількістю прийнятих законів або навіть числом нових центрів адміністративних послуг, які створюються по всій країні.

Українці будуть вимірювати результати реформ, коли відчують, що їх поважають, поводяться з ними справедливо, що у них є кошти для забезпечення гідного рівня життя, що це можливо без обману і крадіжок в інших громадян або у суспільства.

У глибині душі українці знають, що їхній рівень життя є набагато нижчим за потенціал країни, і що протягом останніх 25 років вони відставали майже від усіх своїх сусідів, особливо на Заході.

Проблема в тому, що подачки і соціальна допомога, котрі нагадують про радянські часи, не лише фінансово непідйомні в довгостроковій перспективі. Вони також не сприяють економічному відродженню та залученню величезного інноваційного та творчого людського потенціалу в країні.

Пройде певний час, перш ніж іноземні інвестиції дійдуть до малих міст і сіл. Натомість національні фінансові ринки доволі пасивні у цьому напрямку.

Найбільш важливим видається середньострокове і довгострокове партнерство в інтересах сталого інклюзивного розвитку, яке б забезпечило адресне фінансування місцевого розвитку і соціальну мобілізацію на місцях.

Координувати таке партнерство повинен уряд, при цьому мусить зростати роль регіональних і місцевих органів влади. Водночас приватний сектор, міжнародні донорські організації і особливо громадянське суспільство — насамперед громадські об'єднання та організації — теж повинні стати частиною цього процесу.

Упродовж останніх восьми років такі організації стали фундаментом програм місцевого розвитку ПРООН у всіх областях України.

Понад 3 тис організацій залучили до програм місцевого розвитку близько 300 тис учасників. Вони виконали тисячі проектів у сфері енергоефективності, відновлення соціальної інфраструктури, забезпечення житлом, створення аграрних кооперативів і робочих місць, особливо у віддалених сільських районах.

На модернізацію місцевих об'єктів було виділено близько 70 млн євро, надані приблизно в рівних частках ЄС/ПРООН і місцевими бюджетами. Зараз, коли існує небезпека вимирання сіл, такі мікропроекти допомагають зупинити негативну тенденцію депопуляції та економічного спаду і повертають громадам надію.

Безперечно, такий підхід не позбавлений ризиків.

По-перше, інвестиції у проекти місцевих громад не повинні формувати залежність від грантів, яка може завадити місцевим органам влади звертати більше уваги на потенціал своїх громад. Багаторічний досвід бідніших регіонів ЄС, для розвитку яких залучалися кошти Європейського фонду регіонального розвитку, Соціального фонду і Фонду гуртування, може стати джерелом корисних уроків для України.

По-друге, раптовий приплив коштів до слабо керованих місцевих структур створює величезні ризики з точки зору управління державними фінансами та корупції.

Місцеві громадські організації можуть забезпечити нагляд за використанням державних коштів. Зокрема — за витратами органів місцевого самоврядування на великі інфраструктурні об'єкти, якими не можуть управляти невеликі організації громад, наприклад, будівництво доріг і громадських будівель.

Глобальні цілі сталого розвитку (ЦСР) — затверджені ООН загальні зобов'язання, що лежать в основі стратегії розвитку на період до 2030 року, можуть стати новою парадигмою розвитку для України.

Реформи — не самоціль. Вони повинні приносити користь народові України з точки зору добробуту, рівності та справедливості. Особливу увагу в ЦСР приділено трьом аспектам розвитку: економічному, соціальному та екологічному.

Реформи в Україні будуть позитивно сприйняті широким загалом лише тоді, коли ніхто не залишатиметься за бортом. Довіру між державою і народом буде відновлено, коли українці зможуть реалізувати свій потенціал у гідному, рівноправному та здоровому середовищі.

Законодавчі, фінансові та інституційні реформи, ініційовані урядом, повинні приводити до підвищення рівня життя, щонайменше — до реального відчуття, що після періоду труднощів почнеться новий позитивний цикл сталого розвитку.

Уряд не може досягнути цього самотужки. Він повинен використати весь потенціал партнерства з приватним сектором і громадянським суспільством, особливо на місцевому рівні. Натомість при наданні міжнародної допомоги слід прагнути рівноваги між консультативною підтримкою і допомогою з розвитку потенціалу та фінансовими ресурсами, що виділяються для досягнення реальних змін.

Саме тому Програма розвитку ООН продовжує роботу задля успіху реформ в Україні. Реформи набагато важливіші, ніж популярність конкретного уряду. Завдяки їм країна повинна стати лідером у сфері сталого та інклюзивного розвитку людського потенціалу на благо українського народу і в ширшому контексті.