Фінансувати культуру будуть ті, хто розуміє навіщо

Розмова експерта проєкту "Відновлюємо Україну разом" з екс заступницею Міністра культури та інформаційної політики Галиною Григоренко.

 – Галино, Ви з початку 2020 року очолили Державне агентство з питань мистецтв та мистецької освіти (Держмистецтв), а в середині 2022 року – стали заступницею Міністра культури та інформаційної політики України.

По суті – найскладніші роки для української культури – то коронавірусна інфекція з її обмеженнями, то війна – з неймовірними викликами для безпеки та самовираження. На Вашу думку, чи вдалося досягти тих цілей, з якими йшли на ці посади?

  – Моя мотивація прийти на державну службу була і залишається сталою – це структурні зміни в сфері культури.

Прийнявши запрошення Володимира Бородянського приєднатись до Офісу реформ в 2019 році, я цілком розділяла його впевненість в тому, що розмежування функцій формування і реалізації політик – це правильний крок.

Міністерство переобтяжене невластивими функціями окремих проектів (проведення фестивалів, конкурсів, премій) та управління майном. Власне, частину цих функцій і було передано на Держмистецтв.

Пропозиція Олександра Ткаченка стати заступницею міністра стала продовженням мого бачення роботи в напрямку системних змін. Але, звісно, за півтора року повномасштабного вторгнення пріоритети суттєво змінились.

  – Споглядаючи на процес державотворення останнього десятиліття в сфері культури – чи спостерігаєте Ви спадковість/сталість державних політик?

Чи є у культури стратегія розвитку, з якою митці, культурні діячі можуть рухатися вперед?

 – Відсутність сталості політик і залежність від політичних циклів – це проблема не тільки сфери культури, це загальна риса державного управління в Україні. Зміна функціоналу і реорганізація тільки міністерства культури відбулась як мінімум тричі за останні 10 років.

Стратегія сфери відсутня, і це якраз для мене було основною задачею, яку запланували на 2023-2024 за підтримки донорів, але не встигли запустити.

А саме чітко прописані стратегічні пріоритети і операційні завдання могли би стати опорою для сталості. Крім того, чітко сформульована стратегія дозволяє сфері бути більш зрозумілою і прозорою для інших стейкхолдерів в уряді, без яких неможливо рухати ніякі реформи.

 – Питання грошей для культури – завжди чутливе. Три роки Ви були в епіцентрі боротьби за гроші на культуру в Уряді. Що можете записати в позитив, а що – в негатив?

 – В першу чергу хочу відмітити те, що державний бюджет на культуру, який розподіляє міністерство, складає лише близько чверті загальних видатків на культуру в нашій країні. 75% відсотків витрати на культуру і мистецтво – це місцеві бюджети.

Тому боротьба в уряді і в стінах парламенту – це лише "верхівка айсбергу". Але, звісно, надзвичайно важливим є те, що навіть в умовах повномасштабного вторгнення не обнулили фінансування таких важливих інституцій як Український культурний фонд та Український інститут книги.

Гнучкість їх діяльності, довіра і прозорість – це вже інше питання, не менш важливе. Сподіваюсь, що на 2024 рік фінансування на ці інституції теж буде.

З іншого боку, завжди була і залишається питанням структура витрат на культуру – на 80-85% це заробітна платня, і лише 2-3% спрямовуються на капітальні витрати, на витрати розвитку, а не споживання.

При такій структурі ми приречені на модус існування-виживання, а не стратегічного розвитку. І при загальній сумі бюджетів на культуру близько 2% від зведеного бюджету країни – ми борсаємся в тенетах застарілої системи, яку ні оновити, ні модернізувати, ні переосмислити не можемо.

 – Нещодавно Ви брали участь в обговоренні результатів дослідження фінансування культури на місцевому рівні в 2022 році, представленого проєктом "Відновлюємо Україну разом". 

Вийшло досить цікаве обговорення теми разом з місцевим самоврядуванням та експертами. На Вашу думку – чому ми маємо зараз такий стан речей? Хто має фінансувати культуру?

 – Перша і основна причина теперішньої ситуації – застаріла система фінансування "процесів", а не результату. За відсутності стратегії, з чіткими показниками та точками для моніторингу, кожна інституція, кожен з органів управління закладами  культури приймає рішення рухатись "як було".

А в деяких випадках на рівні областей бачимо і суттєве зниження фінансування через брак податкових надходжень. Який вихід? На мою думку – диверсифікація джерел фінансування.

Треба переорієнтовуватись з патерналістського "держава чи влада повинна утримувати" на пошук партнерств та інших джерел. Багато інституцій культури після повномасштабного вторгнення змогли вийти на діалог з міжнародними організаціями щодо допомоги, знайти партнерів, а місцеві ради стали більше співпрацювати з містами-побратимами за кордоном.

Звісно, ця робота потребує високої спроможності фахівців сектору – від володіння іноземною мовою до проектного менеджменту та звітування. І якраз ці навички зараз будуть найзатребуванішими.

Фінансувати культуру будуть ті, хто розуміє навіщо. Тому адвокація культури в широкому сенсі і аналіз її впливів – це те, що необхідно робити на різних рівнях, від національного до локального.

Залучати бізнес, ініціювати державно-приватне партнерство, бути відкритими до нових міжсекторальних партнерств, включати громади в процес прийняття рішень щодо культурних інституцій та обʼєктів спадщини в їх населених пунктах.

 – І останнє питання з приводу грошей – в країні діє стара радянська мережа закладів культури – їх десятки тисяч.

Політика міністерства останніх років з її модернізації не досягла результату – грошей на центри культурних послуг громади так і не дочекалися, про культурну субвенцію – взагалі розмова не на часі.

Тим часом громади продовжують утримувати всю цю громіздку інфраструктуру на місцях. Що б Ви порекомендували громадам? Чи варто повертатися до історії з субвенцією на модернізацію матеріально-технічної бази закладів культури?

Чи було в планах міністерства фінансувати створення центрів культурних послуг вже зараз - під час війни?

 – Центри культурних послуг (ЦКП), як варіант оптимізації мережі, вже є затребуваними в громадах. На деокупованих територіях ми часто зустрічали запит від органів місцевого самоврядування на створення ЦКП замість зруйнованих бібліотек і клубів.

Тобто, на місцях люди вже намагаються змінити цю мережу, а не відтворити її. Що стосується субвенції на матеріально-технічну базу – а зараз часто йде мова не про оновлення, а купівлю абсолютно нового обладнання замість викраденого чи знищеного – це буде складно реалізувати в умовах дефіциту державного бюджету.

Але повертатись до цього обговорення точно потрібно, щоб підтримати менш спроможні громади в повоєнному відновленні. Те, що демографічно ситуація буде дуже різною в регіонах, а, відповідно, і різний рівень податкових надходжень в громадах, не означає, що у нас мають зʼявитись культурно-депресивні регіони.

Там, де громади не зможуть самі запустити нові культурні інституції – їм потрібна допомога з боку держави.

 – Ну і останнє питання. Майбутнього культури в умовах невизначеності. Ми з цим живемо з початку 2020 року. Щось вигадуємо, кудись рухаємося.

Теперішня війна за ідентичність є свідомим актом геноциду з боку росії, і в першу чергу це стосується культури. Яким Ви бачите майбутнє культури? На чому важливому Ви б хотіли наголосити читачам, які хочуть далі мати українську культуру?

 – Важливо адвокатувати культуру, бути залученими до культурних практик, продовжувати децентралізацію в культурі та відходити від соціалістичного уявлення про тотальну підтримку з боку держави за наші з вами кошти.

Культура – це не тільки, і не стільки заклади та інституції, це звички і практики. Нам, інсайдерам сфери культури, варто виходити за межі своєї бульбашки і комунікувати, пояснювати, доводити і  залучати до культури.

Бо, зрештою, культура – це про єдність, згуртованість та нашу стійкість.

Ця публікація була профінансована Європейським Союзом. Її вміст є власною відповідальністю пані Галини Григоренко і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.