Зірковий час для військових заводів. Як Україна може виробляти більше зброї?

Звичайний день на фронті. Підрозділ ЗСУ готується до виходу на позиції, але перед тим військовим потрібно подолати кілька кілометрів небезпечної траси, яка постійно перебуває під обстрілами.

Військові поїхали на українській бронемашині "Козак". Дорогою її обстріляли з 120-міліметрового міномета. Корпус машини витримав, ніхто не постраждав і всі дісталися до пункту призначення. А якби "Козака" не було?

Збройним силам не завжди вдається отримати західну техніку в потрібній кількості, тому в затяжній війні Україна змушена покладатися і на власне виробництво.

Вітчизняні підприємства вистояли в перші місяці масованих ракетних обстрілів, змогли сховати свої виробничі потужності, налагодити постачання компонентів, а деякі з них суттєво збільшили кількість працівників.

Однак опитані ЕП представники галузі переконані, що потенціал українського оборонно-промислового комплексу (ОПК) розкритий не повністю. ЗСУ може отримувати значно більше вітчизняних снарядів, ракет, безпілотників та бронемашин і менше залежати від постачань з-за кордону.

Щоби промисловість запрацювала на повну потужність та рухала економіку, потрібне велике державне замовлення. Хоча бюджет на оборону у 2022 році зріс удев'ятеро, не всі виробники отримали бажані довгострокові контракти.

Держава часто віддає замовлення закордонним виробникам, позбавляючи вітчизняний ОПК можливості виробляти аналогічну продукцію, а умови контрактів з українськими заводами не завжди прийнятні.

Закупівлі військової техніки функціонують в режимі нагальної потреби. Однак війна буде довгою, тож для забезпечення ЗСУ зброєю потрібна стратегія. Неможливо стати "новим Ізраїлем" без довгострокового плану та інвестицій в ОПК.

Кремль готує підґрунтя для проведення нових хвиль мобілізації, тож зброї Україні знадобиться багато.

Оборонна промисловість оживає

У перші дні великої війни ніхто не знав, чи виживуть військові підприємства і чи існуватиме Україна на світовій мапі. Усі оборонні закупівлі держава здійснювала в швидкому режимі: купували все придатне до бою.

Українські приватні компанії продавали державі техніку, призначену для експорту, розкупорювали склади, а якщо й виробляли зброю, то за старими контрактами або за власний кошт. Більшу частину техніки Міноборони купувало із складів сусідніх країн. Про довгострокові контракти для українського виробника мова не йшла.

Це було правильно, адже коли на карту поставлене існування країни, то гроші мають бути спрямовані на максимально ефективне знищення ворога. Українською чи іноземною зброєю – питання другорядне.

Зараз інша ситуація. Війна затягується, склади за кордоном виснажуються, а на горизонті з’явився ризик, що західні політики можуть скоротити підтримку, не задовольнившись результатами на фронті.

Для перемоги потрібно більше покладатися на власну зброю, яку раніше не виробляли. Наприклад, Україні потрібно налагодити масовий випуск снарядів для радянської артилерії, які зараз у дефіциті в усьому світі.

Перші серійні українські снаряди у 2022 році випустили на потужностях "Укроборонпрому". Вони були дорожчі за іноземні аналоги, тому Міноборони купувало імпортні. Українські заводи не могли здешевити снаряди, бо не отримували замовлень від Міноборони і не мали грошей на закупівлю кращого обладнання.

Лише у 2023 році сталося певне потепління між виробниками та замовниками. Гравці на ринку домовилися, що Міноборони першочергово контрактуватиме українські снаряди, а потім – імпортні.

За даними джерел ЕП, якщо раніше вітчизняні заводи з виробництва снарядів отримували здебільшого безперспективні місячні контракти, то зараз вони завантажені замовленнями до кінця року. Випуск снарядів зріс у рази і йде на десятки тисяч одиниць щомісяця.

Потепління сталося і в галузі безпілотників: навесні відбулася низка дерегуляцій. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявив, що у 2023 році держава замовить дронів на 40 млрд грн. Опитані ЕП виробники дронів підтверджують, що стимулів для розвитку їх компаній порівняно з 2022 роком стало суттєво більше.

Проблеми залишаються

Українські компанії здатні виробляти не тільки снаряди та безпілотники, а й ракети, бронетехніку, артилерію, РЕБ, засоби зв’язку, гвинтівки, патрони. Проблема в тому, що залучення держави до інвестування у військову промисловість просувається повільно.

Один з держслужбовців, дотичних до галузі ОПК, розповів ЕП, що більшість позитивних змін відбувається під тиском виробників. Компаніям, у яких під час війни простоюють потужності, доводиться звертатися до депутатів, міністерств або інших владних структур з проханням вибити замовлення вітчизняним заводам.

За його словами, Міноборони досі купує значно більше іноземної зброї, ніж української. З одного боку, це має сенс – військові отримують якісну та перевірену техніку. З іншого – потрібен баланс між імпортними та локальними виробниками, щоб дати можливість налагодити випуск аналогічних зразків в Україні.

Локалізація виробництва не тільки робить Україну більш незалежною в питанні озброєння, а й стимулює економіку. Вітчизняні компанії та їхні підрядники сплачують податки, тож частина державних коштів повертається до бюджету, з якого фінансується оборона. Це дозволяє купувати більше зброї, покращувати її та продовжувати боротьбу.

"Головна наша проблема – відсутність довготермінових контрактів з Міноборони із зрозумілим механізмом фінансування. Саме це впливає на можливості сталого розвитку. Ми не можемо один місяць виробляти великі обсяги продукції, а два місяці простоювати", – пояснив ЕП один з виробників бронетехніки.

Коли компанії отримують довгострокові контракти, вони можуть оптимізувати виробництво, зробити гуртові замовлення запчастин та впевнено планувати розширення.

"Якби ми робили замовлення наперед, то західні виробники точно назвали б нам терміни постачання компонентів і ми змогли б краще оптимізувати роботу. Зараз же нам доводиться випрошувати вільні місця в їхніх виробничих календарях з нестабільними термінами постачань", – каже інший виробник.

Перед 24 лютого 2022 року українські заводи мали додаткове джерело заробітку у вигляді експортних контрактів. Іноземні замовники платили за українську зброю більше, ніж держава, і цим підтримували виробників. Однак з 2022 року вони не продають зброю за кордон, тож тепер їхній бізнес повністю залежить від контрактів з державою.

Умови цих угод не кращі. Поточні однорічні контракти недосконалі: вони збільшують цикл виробництва, а отже, зменшують кількість виробленої техніки. Ось як пояснює ЕП проблему один з виробників дронів.

"У січні кожного року Міноборони розподіляє бюджет. Наприклад, армії потрібно купити дрони і міністерство робить замовлення на 100 штук, яке ми маємо виконати до кінця року. Починається переговорний процес, виділення грошей, закупівля запчастин. Завод стає до роботи навесні.

Через втрачений час на початку року компанія може недовиконати замовлення, тому в грудні Міноборони повертає в державний бюджет частину коштів, що була зарезервована на цей контракт.

Далі все починається спочатку: очікування розподілу бюджету, переговорний процес, отримання передплати. У цей проміжок часу завод зупиняє роботу над замовленням. Якби ми мали контракт на три роки, то цієї проблеми не було б. Ми би працювали безперебійно і не спотикалися об цю бюрократію", – нарікає виробник дронів.

Щоб подолати бюрократичні труднощі, компаніям потрібні перехідні контракти, на які б не впливав щорічний перерозподіл держбюджету.

Згаданий виробник звернувся з таким проханням до Міноборони, але отримав відмову, бо законодавством такі контракти нібито не передбачені. Через деякий час їм сказали, що юридична можливість отримувати 24-місячні контракти таки є, але їх укладають дуже мало.

Дрони для фронту купує не лише Міноборони. З весни за експериментальною постановою уряду цим займається і Держспецзв’язку. За словами виробника, ця служба теж не може укладати довгострокові контракти.

До великої війни Україна мала інструмент для довгострокових замовлень. Мова йде про трирічні плани закупівель, які дозволяли завантажувати виробників на кілька років уперед. Однак з 2022 року трирічні плани скасували, а всі закупівлі відбуваються "вручну", без чіткої стратегії.

На початку великої війни це мало сенс, адже потреби ЗСУ швидко змінювалися, а військові підприємства потерпали від ракетних обстрілів. Проте зараз є потреба в довгострокових рішеннях. Можливо, Міністерству оборони та іншим державним замовникам варто замислитися про повернення кількарічних закупівель і перейти від ситуативного до стратегічного планування закупівель вітчизняної зброї.

Перехід до довгострокової співпраці не буде простим. ЕП стало відомо, що навіть зараз виробники та замовники іноді не можуть домовитися про обсяг передплати. Міноборони хоче економно витрачати державні гроші, а виробник – отримувати більші аванси. Під час укладання кількарічних угод сторонам знадобиться більша гнучкість.

Українські оборонні компанії мають зарекомендувати себе надійними партнерами: витримувати графіки постачань, покращувати продукт, пропонувати рішення на роки вперед, бути конструктивними на перемовинах.

Показовою в цьому сенсі стала суперечка між Міноборони та колишнім менеджером АТ "Українська оборонна промисловість" (УОП) щодо виробництва дронів. Екскерівник проєктів УОП Олег Болдирєв написав, що підприємства довгий час не виробляли серійних дронів через відсутність замовлення з боку держави. У Міноборони відповіли, що підприємства УОП не надавали їм пропозицій. Подібні непорозуміння між замовниками та виробниками точно не збільшать парк українських дронів.

Міноборони позиціонує себе як захисника українського ОПК. Міністр Олексій Рєзніков називає себе "українопротекціоністом" у питанні закупівель зброї. Однак цей "протекціонізм" поки що не закріплений на рівні норм або усталених практик.

Спроби зобов’язати державу пріоритетно купувати українську зброю на рівні закону були, але поки що безуспішні. Відповідні ініціативи виробників навіть не доходять до парламенту, їх обговорюють місяцями.

Український військово-промисловий комплекс може виробляти більше зброї і після війни стати потужним експортером. Для цього оборонна галузь має стати стратегічною для влади: отримувати преференції, інвестиції та увагу до проблем. Питання сталого державного замовлення тут одне з ключових.