Змусити Росію заплатити військові репарації: що кажуть юристи та світовий досвід

За спільними оцінками Мінекономіки та KSE, загальні втрати економіки України через війну коливаються в межах від 564 до 600 млрд дол.

Найбільші втрати припадають на інфраструктурні об'єкти – дороги, залізничні станції, аеропорти, а також на майно цивільного населення – житло та автомобілі. Чим довше триватиме війна, тим більшими будуть втрати – людські, матеріальні, фінансові.

Серед зовнішніх джерел компенсації втрат і повоєнного відновлення країни найчастіше згадують допомогу західних країн у формі плану Маршалла із залученням переважно грантового фінансування, а також репарації від Росії, у тому числі конфісковані активи російського центробанку та путінських олігархів.

Однак вилучення заморожених активів вимагає складних юридичних процедур, результат яких непевний.

Які є напрацювання у світовій практиці щодо репарацій, що може стати джерелом репарацій від РФ і які політичні та юридичні умови для цього потрібні?

Історична база

Військові репарації – це компенсаційні платежі, які здійснюються після завершення війни однією стороною на користь іншої для покриття завданих під час війни втрат і збитків.

В історичному плані найвідомішими епізодами здійснення військових репарацій є репарації Німеччини після Першої світової війни на користь Антанти, започатковані Версальським договором.

Згідно з цим договором, Німеччина зобов'язалася виплатити переможцям 132 млрд золотих марок, але у 1932 році відмовилася від цих зобовʼязань. Виплати були відновлені у 1953 році згідно з Угодою про німецький зовнішній борг. Останній транш репарацій за наслідками Першої світової був здійснений у жовтні 2010 року.

Після Другої світової війни за рішенням Потсдамської конференції Німеччина повинна була виплатити союзникам 23 млрд дол переважно шляхом постачання обладнання і перенесення промислових підприємств. Такі постачання за рішенням сторін були припинені в 1950 році, репарації Радянському союзу сплачувалися до 1953 року.

Традиційно військові репарації розглядалися як передавання коштів або цінностей переможеною країною іншим країнам для покриття завданих збитків за принципом "переможець отримує все".

Проте в останні десятиріччя міжнародне право відмовилося від такого принципу і сфокусувалося на відновленні справедливості для осіб, які постраждали в ході війни через порушення людських прав.

За міжнародними угодами і профільними законами, жертви військових злочинів і постраждалі від порушення людських прав мають право на з'ясування правди та отримання репарацій. Часто це грошові компенсації, виплачені винною стороною.

В останні десятиріччя Рада безпеки ООН ухвалила кілька рішень щодо виплати репарацій агресором постраждалим державам. Резолюція Ради безпеки від 1985 року закликала Ізраїль виплатити репарації Тунісу за його бомбардування.

Інша резолюція включала положення про репарації ПАР її країнам-сусідам, окупованим у 1970-1980-ті роки, зокрема, Лесото.

Утім, застосування положень таких резолюцій на практиці ставало проблематичним.

Одним з небагатьох позитивних прикладів у цій сфері стала імплементація рішення Ради безпеки ООН щодо репарацій Іраку на користь Кувейту після військового вторгнення в 1990-1991 роках.

У квітні 1991 року Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію №687, яка зобов'язала Ірак фінансово відшкодувати Кувейту завдані збитки через військову агресію в Перській затоці.

Створена для управління цим процесом Компенсаційна комісія ООН обробила понад 2,7 млн вимог від фізичних та юридичних осіб Кувейту на загальну суму 352,5 млрд дол. До 2005 року кількість вимог, які підлягали задоволенню, зменшилася до 1,5 млн, а вартість відшкодування – до 52,4 млрд дол.

Тоді Компенсаційна комісія фокусувалася на задоволенні вимог постраждалих фізичних осіб і не завжди йшла назустріч вимогам урядових і корпоративних структур.

Джерелом фінансування репарацій Іраку став Компенсаційний фонд ООН, який отримував певний відсоток від експортної виручки іракської нафти і нафтопродуктів.

Спочатку фонд отримував 30% експортної виручки з поступовим зменшенням середнього відсотка в наступні роки. Так, у 2017 році відсоток вилучень надходжень від експорту становив 3%, у 2018 – 0,5%, у 2019 – 1,5%, у 2020 – знову 3%.

Компенсаційна комісія ООН і фонд виплати репарацій Кувейту функціонували понад 30 років. Останню вимогу задовільнили в січні 2022 року.

Заморожені активи і репарації

Після введення антиросійських санкцій і замороження активів російських олігархів, центрального банку і Фонду національного добробуту Росії почали з'являтися ініціативи щодо використання заморожених російських активів. Зокрема – для здійснення військових репарацій на користь України.

Проте оформлення відповідних ініціатив у юридичній площині перебуває лише на початковій стадії.

Раніше державний секретар Великобританії Майкл Гоув запропонував використати нерухомість російських олігархів у Лондоні для "гуманітарних цілей". Також американський Конгрес виходив із заявою щодо реалізації активів визнаних прибічників путінського режиму для гуманітарної допомоги постраждалим від воєнних дій в Україні.

Натомість правники кажуть, що "зміна власності заморожених активів (конфіскація державними органами) та використання як засобу репарацій чи надання гуманітарної допомоги піднімає на поверхню проблеми законності таких схем". (L. Moffet "Sanctions for War, Reparations for Peace?")

Частина експертів вважає, що розпорядження активами російських бізнесменів і компаній без проведення судових процесів чи інших правових діянь не матиме правового характеру.

Принаймні, сторони повинні мати змогу довести наявність чи відсутність причинно-наслідкових зв'язків між діяльністю підсанкційних осіб та компаній і військовою агресією.

Одна річ – замороження активів через санкції ЄС чи односторонні санкції окремих держав і зовсім інша – розпорядження цими активами та переведення в грошову форму для здійснення репарацій жертвам агресії. Це може трактуватися як порушення права власності.

У схожих випадках, пов'язаних з антикорупційними чи антитерористичними справами, активи під санкціями можуть бути вилучені лише за наявності судового рішення проти власників цих активів. У реальному житті ці процеси можуть тривати роками.

Тобто в юридичному плані тимчасове обмеження права користування активами (замороження) та зміна суб'єктів права власності є принципово різними механізмами.

Так, Європейський суд справедливості, у віданні якого перебувають підсанкційні активи, не може автоматично передавати їх у розпорядження постраждалих осіб. Навіть тоді, коли має відповідний вирок.

Рішення про передавання активів повинні ухвалювати національні суди чи органи, тому вони часто залежать від політичних чинників.

Традиційний правовий шлях для зміни власника активів має пройти всі законні процедури, передбачені законами причетних країн, включаючи доведення фактів приналежності до злочину.

Для подолання таких суперечностей і юридичних прогалин у США розробляється спеціальне законодавство – Asset Seizure for Reconstruction Act (закон про захоплення активів для реконструкції України).

Законопроєкт надає право президенту США за дотримання певних умов конфіскувати активи іноземців, добробут яких пов'язується з корупцією або політичною підтримкою режиму путіна.

Захоплені активи можуть бути реалізовані, а отримані кошти повинні бути використані на такі цілі: пост-конфліктна реконструкція України, гуманітарна допомога і підтримка українських біженців за кордоном, надання зброї українським військовим, гуманітарна допомога і допомога розвитку росіянам.

У Канаді також розробляється спеціальне законодавство, яке створює правові підвалини для конфіскації та перепрофілювання активів з метою репарацій.

Тобто серед фахівців та політиків формується консенсус і здійснюються кроки для правового врегулювання питань конфіскації активів та їх використання як засобу репарацій. Це посилює захист прав постраждалих від військової агресії та робить можливими військові репарації Росією на користь України.

Інші джерела для репарацій

Ще однією можливістю запровадження військових репарацій для України є введення репараційного податку для Росії на експорт нафти і газу. Такі вилучення повинні акумулюватися в спеціальному компенсаційному фонді ООН, як у випадку відшкодування збитків Іраком Кувейту.

Однак слід враховувати, що утримання диктатора путіна при владі ускладнюватиме реалізацію цієї схеми. У наведеному випадку відшкодування підтримувала влада Іраку.

Наступною альтернативою для проведення репарацій Україні є укладення угоди між США та ЄС з однієї сторони та Росією з іншої сторони щодо поступового пом'якшення санкцій у відповідь на здійснення репарацій. Враховуючи поточний внутрішньо-політичний контекст РФ, запровадження такої схеми теж проблемне.

У міжнародній практиці були прецеденти проведення репарацій постраждалим від військової агресії країнам як засобу пом'якшення накладених санкцій. У 2020 році Судан виплатив 335 млн дол військових репарацій за участь у бомбардуванні терористами Африки і за можливість бути вилученим із списку держав – спонсорів тероризму.

Такий підхід до репарацій дозволяє не лише компенсувати наслідки вчинених дій, а й покращити становище країни-агресора в системі міжнародних відносин.

Тобто репарації можуть розглядатися як засіб пом'якшення санкцій у відповідь на припинення агресивних дій і готовність агресора нести фінансову відповідальність за вчинені правопорушення.

У підсумку

У сучасному світі репарації розглядаються не як спосіб приниження агресора, а як засіб відновлення балансу і справедливості після війни.

Міжнародне співтовариство та Україна можуть використати три джерела репарацій для компенсації збитків та фінансування післявоєнного відновлення національної економіки.

Перше – заморожені активи олігархів, центрального банку та Фонду національного добробуту РФ.

Друге – податок на експорт вуглеводнів з Росії до ЄС і Північно-американських країн  з акумуляцією находжень у спеціальному компенсаційному фонді.

Третє – добровільна згода Росії на виплату репарацій Україні з російського бюджету в погоджених обсягах з можливістю пом'якшення антиросійських санкцій.

Утім, застосування всіх трьох варіантів чи комбінації джерел вимагає певних дій.

Для першого необхідне ухвалення в країнах-партнерах спеціального законодавства з питань конфіскації підсанкційних активів та їх використання на цілі військових репарацій.

Для покладення на Росію оподаткування експорту вуглеводнів необхідна політична воля світових лідерів.

Третій варіант неможливий без політичних змін у Росії та отримання згоди її керівництва на проведення репарацій в обмін на санкційні послаблення.

Тетяна Богдан, директор з наукової роботи Growford Institute