Банкрутство понад усе: чому влада не поспішає з приватизацією

У формуванні ринкової економіки на пострадянському просторі приватизація відіграла чи не найбільшу роль. Протягом довгого часу вона була одним з головних джерел наповнення державного бюджету. Разом з приватизацією відбувалась еволюція виробництв, робочих місць та економіки.

Проте і негативних аспектів вистачало. Деякі підприємства викуповувались для свідомого знищення, деякі – віддавались за безцінь наближеним до влади політичним кланам.

Зрештою саме приватизація зіграла ключову роль у первинному накопиченні капіталу так званими фінансово-промисловими групами і зумовила становлення олігархічних кланів, які поширили свій вплив на державні інститути.

Нова сторінка приватизації в Україні почалась одразу після Революції гідності, коли держава вирішила позбутись значної частки державної власності. Ще 2014 року уряд затвердив перелік об'єктів, які підлягають приватизації.

Попри те, що документ не забороняв позбавитись левової частки підприємств, прогрес у питанні приватизації був дуже скромний. Уряд обіцяв, наймав закордонних радників, міняв законодавство і в той же час робив все, щоб ніяких суттєвих зрушень у цьому процесі не відбулось.

На жаль, наразі Україна може поки що похвалитись результатами малої приватизації. Найбільші підприємства продовжують залишатись у державній власності.

Цей процес гальмувався не тому, що хтось хотів зберегти державну власність для наступних поколінь. Державні підприємства в сучасних умовах слаборозвинених державних інститутів це корупційні годівнички для тих, хто отримує доступ до управління державою.

За словами екс-міністра економіки Тимофія Милованова, з 3643 об'єктів, у яких держава має більшу частку власності, 2300 більш-менш живі, решту треба визнати банкрутами. Причому більше тисячі з них були у списку заборонених до приватизації.

Звичайно, що левова частина цих підприємств померла природним шляхом, дорогою переходу з планової до умовно-ринкової економіки, але більшість підприємств стали збитковими саме через те, що вчасно не отримали ефективного власника.

Окремі підприємства "кочують" з одних планів на приватизацію в інші з року в рік, продовжуючи перебувати в державній власності під контролем політичних кланів та олігархів.

"Економіку ухайдокали" ще до соросят. Як потужні активи знецінюються у держвласності

Можна навести сотні прикладів з історії української приватизації, які б підтвердили вище наведені тези. Історії знищення і знецінення державних активів, продаж яких гальмувався. Згадаємо деякі з цих підприємств.  

Одеський припортовий завод (ОПЗ)

ОПЗ – типовий приклад того, як держава, прикриваючись стратегічним значенням об'єкта чи побоюючись продешевити, тривалий час відмовляється від приватизації, аж поки обтяжене боргами підприємство не втратить своєї цінності для потенційних покупців.

Дві останні спроби приватизації заводу у 2016 році були невдалими. Спочатку не знайшлося охочих заплатити за підприємство 521 млн дол – розмір стартової ціни без урахування 250 млн дол боргу ОПЗ перед компанією Дмитра Фірташа "Остхем". Пізніше покупців не зацікавила ціна у 202 млн дол.

Коли ж борг підтвердив Стокгольмський арбітраж, перспективи продажу ОПЗ лише погіршилися. Варто пам’ятати, що у 2009 році, ще до появи токсичного боргу, Ігор Коломойський був готовий заплатити за підприємство 600 млн дол.

Тепер стартову ціну має визначити радник, і вона точно буде нижчою за цю суму. А поки підприємство перебуває під контролем Фонду держмайна, знаходяться охочі викласти 5 млн доларів за посаду директора ОПЗ, хоча офіційно підприємство є збитковим.

ПАТ "Центренерго"

Ще один важливий об’єкт, який держава намагається продати вже вісім років. 

Перша спроба приватизації компанії відбулася у 2013 році, але їй завадила аварія на Вуглегірській ТЕС. Наступного року конкурс скасували.

У грудні 2018 року, коли підприємство намагалися приватизувати ще раз, аукціон скасували в останній момент: через неправильне заповнення документів одним із двох учасників та російське походження іншого. Жоден європейський інвестор не прийшов на конкурс.

На початку цього року Кабмін змінив директора підприємства, а Фонд держмайна лише через кілька місяців судової тяганини зміг призначити нового.

"Центренерго", залишаючись у державній власності, є джерелом прибутків для політично пов’язаних осіб.

Наприклад, в минулому році слідчі НАБУ встановили, що приватна компанія "Торгівельний Дім-ресурс" купувала у державної шахти "Краснолиманська" вугілля на третину дешевше від ринкової ціни, а вже за ринковою ціною реалізувала те саме вугілля "Центренерго". Це давало можливість приватній компанії наживатися на схемі між двома держпідприємствами.

Минулого року збитки компанії становили майже 2 млрд грн, а голова Фонду держмайна Дмитро Сенниченко нещодавно заявив, що "Центренерго" наразі коштує "мінус" 1,4 млрд грн.

З іншого боку, "Центренерго" залежить від постачання вугілля – тому Кабмін почав розглядати можливість її приватизації в пакеті з державними шахтами, які здебільшого є збитковими. В будь-якому разі, на приватизацію можна розраховувати не раніше наступного року. Утім підприємство є вже далеко не таким привабливим як раніше.

Президент Готель

Розташований у серці Києва готель мав стати першим об’єктом в рамках великої приватизації у 2019 році.

Як показала приватизація готелю "Дніпро", продаж готелів у центрі Києва може принести великі суми грошей. Але продати "Президент Готель" можуть завадити теперішні орендарі.

Готель уже кілька разів безуспішно намагалися приватизувати. У 2014 продаж призупинив в.о. президента Олександр Турчинов. Наступного року Окружний адміністративний суд Києва заборонив аукціон готелю через позов ТОВ "Квадр", яке пов’язане з одеськими бізнесменами Борисом Кауфманом та Олександром Грановським. А у 2017 ніхто не заявив про бажання купити "Президент-готель".

"Президент-готель" – це дванадцятиповерховий комплекс майже на 400 номерів у центрі Києва. Готель – прибутковий протягом останніх 14-ти років. У 2019 він показав рентабельність чистого прибутку на рівні 21,4%. З такими фінансовими показниками цей об’єкт мав би зацікавити інвесторів.

Ще у 2009 році очільник Держуправління справами Ігор Тарасюк віддав "Президент-готель" в оренду на 25 років ТОВ "Квадр" Кауфмана-Грановського.

За рік після зміни керівника ДУС намагалося скасувати цей договір. Однак безуспішно: приватна компанія досі має право використовувати всю територію комплексу ще 15 років. Переважне право на купівлю цього комплексу мають так само вони.

Рішення 2009 року про оренду наразі заважає залучити інших інвесторів до продажу цього об’єкту й заважатиме це зробити ще 15 років. Замість того, щоб вчасно та прозоро продати актив, що не має стратегічної цінності та працює на конкурентному ринку, держава як власник наразилася на судові суперечки та сумнівні перспективи отримати справедливу ціну за актив під час продажу.

Коли історія не вчить

Начебто приватизація вищезгаданих підприємств та ще тисячі активів вже задекларована на найвищому рівні. Але як не дивно, розмови ведуться не лише про те як ефективно і прозоро позбутись цих активів, а й знову починаються дискусії про "ефективних господарників".

Наприклад, глава комітету з питань економічного розвитку Верховної Ради Дмитро Наталуха нещодавно заявив, що Україні необхідно залишити в держвласності Одеський припортовий завод.

"Є стратегічні галузі, які повинні залишитися в розпорядженні держави, тому що на глобальному рівні вона може мати унікальну конкурентну перевагу за рахунок цих галузей. Дуже простий приклад – Одеський припортовий завод", – сказав він в інтерв'ю телеканалу "Рада".

Звичайно, приватизація не є панацеєю, вона є лише одним з можливих варіантів вирішення питання з державною власністю. В той же час важко повірити, що держава здатна впоратись з таким тягарем.

Держава може бути ефективним власником тоді, коли є сильні розвинуті інститути, незалежні суди, ефективна правоохоронна система. В Україні ж навіть зі зміною влади ці інститути перебувають у регулярній стагнації. Відповідно, незрозуміло, за рахунок чого може покращитись якість управління державними підприємствами.

Розквіту корпоративного управління на вищезгаданих підприємствах ніхто не бачить. Натомість, зростає інтерес нового уряду до державної власності, який вже встиг збільшити список підприємств, що не підлягають приватизації, мотивуючи це зрозумілими лише йому кулуарними рішеннями.

Як показує практика, історія з "неприватизацією" в Україні може повторюватись, і якщо цього разу замість обіцяного прозорого пошуку власника для ряду активів, почнуть розповідати, що рішення "не на часі", варто хоча б розуміти реальну мотивацію тих, хто цей процес буде гальмувати.

Олександр Мойсеєнко, журналіст

Богдан Прохоров, економіст Центру економічної стратегії

В рамках проєкту "Приватизація + демонополізація = економічне зростання"