Повернути трудових мігрантів додому: чи потрібно це робити зараз

Питання трудової міграції актуальне для України не перший рік, але війна лише посилила чинники, що існують на загальносвітовому ринку праці.

Сильні економіки притягують до себе хвилі трудових мігрантів, як магніт. Українські сайти рясніють історіями українців, які успішно працюють в Польщі.

Однак співгромадяни займають частину ніші польської економіки через те, що поляки їдуть шукати щастя у Великобританії, Німеччині, Нідерландах.

Після приєднання Польщі до ЄС у 2004 році батьківщину залишило 2,5 млн поляків, особливо молодих. Тільки за 2013 рік виїхало близько 0,5 млн поляків.

Влада Польщі намагається з цим боротися.

З 1 серпня 2019 року для протидії імміграції скасований 18-відсотковий податок для фізичних осіб, які молодші 26 років й отримують менше 85,5 тис злотих на рік. Це означає, що при доходах до 7 127 злотих на місяць податок не стягуватимуть. Новація торкнеться 2 млн громадян.

Що з цього вийде — судити рано, але попередні кроки влади кардинально не змінили міграційні настрої.

Лише 15% поляків збираються повернутися на батьківщину, про що свідчить дослідження Нацбанку Польщі.

Боротьба за громадян, які вирішили поїхати на заробітки, не повинна нагадувати бій з вітряками, тому поляки не тільки підвищують соціальні стандарти всередині країни, а й роблять ставку на залучення трудової міграції з інших країн.

Для цього взято курс на оновлення "Міграційної політики Польщі", що діяла з 2012 року. Вона ґрунтується на трьох засадах: легальність працевлаштування іноземців, простота працевлаштування та контроль з боку держави.

Завдання — заповнити 2 млн робочих місць у найближчі десять років. Дефіцит працівників спричинили демографічна криза і відплив трудових кадрів. Мета — не тільки підтримати міграцію, а й асимілювати іноземців в польське суспільство.

Таким чином офіційна Варшава навчилася управляти міграційними потоками і робити на цьому ефективну політику. У підсумку польська економіка зростає: на 4,8% у 2017 році і на 5% у 2018 році.

Утім, не Польщею єдиною.

Німеччина теж бореться за робочі руки. Хоча тут уже працюють 2,5 млн жителів ЄС, дефіцит становить 1,2 млн осіб. Після ухвалення нового міграційного закону, який діятиме з 2020 року, тут раді спеціалістам з інших країн включно з Україною.

Головні вимоги — підтверджена кваліфікація, тобто визнаний диплом, знання мови і здатність себе утримувати. Запустили навіть сайт одинадцятьма мовами, що допомагає визнати диплом і знайти роботу. На початковому етапі навіть не потрібен договір з роботодавцем, влаштуватися можна буде в перші пів року.

Умови німців настільки ласі, що багато економістів прогнозують: з Польщі до Німеччини можуть переміститися до півмільйона українців.

Україні було б корисно вчитися у сусідів, адже її громадяни точно не перестануть шукати роботу за кордоном.

Ще складніше переконати трудових мігрантів повернутися на батьківщину. Згідно з опитуванням Research & Branding Group, виїхати без повернення додому планують ще 1,3 млн українців. Загальний потенціал української міграції — 5 млн.[BANNER1]

Робота українців за кордоном створила "подушку безпеки" для економіки. Справа в рекордних 14 млрд дол переказів родичам за 2018 рік, що на 19% більше, ніж у 2017 році. Це тільки офіційні цифри, а багато хто з економістів каже про 20 млрд дол щороку. Ці гроші стабілізували курс гривні і відразу пішли на внутрішній ринок.

Завдяки роздрібній торгівлі ВВП у другому кварталі 2019 року зріс на 4,6%. Причому тренд в частині переказів у найближчі роки збережеться. Таким чином, завдяки втому числі мігрантам Україна отримує шанс на розвиток. Чи скористається вона ним?

Уряд за п'ять років планує залучити 50 млрд дол іноземних інвестицій. Проте хто буде вкладати гроші в державу з такими проблемами на ринку праці? Тимчасом без інвестицій не можна говорити про зростання економіки і соціальних стандартів, підвищення продуктивності праці та привабливість вакансій. Замкнуте коло.

Очевидно, що держава і бізнес не розуміють ситуацію на ринку робочої сили.

Перша проблема. Невідомо, скільки у країні громадян. Останній перепис населення був у 2001 році, тоді як ООН радить проводити його кожні десять років.

Відсутність даних про громадян унеможливлює ефективне управління державою. Формування податкової політики та планування соціальних видатків неможливі без об'єктивної оцінки соціально-демографічного стану суспільства.

Друга проблема. Скільки працівників, якого фаху і кваліфікаційних навичок  задіяно в галузях економіки? В Україні нема розуміння, у яких секторах кадровий голод, а в яких — неправильно побудований виробничий процес.

Це проблема не тільки держави, а й українського бізнесу. Підприємці звикли до дешевої робочої сили та її значної кількості. Коли ж цю робочу силу почали розумно переманювати інші країни, настав час серйозно замислитися.

Може, треба вкладати в оптимізацією виробництв і тоді не потрібно буде стільки працівників? До речі, така тенденція шириться в ЄС. Автоматизують не тільки виробництва, а й сферу послуг. Наприклад, торгові мережі почали зменшувати персонал касирів, замінюючи їх терміналами самообслуговування.[L]

Не зайвим буде глянути на ситуацію із зворотного боку. У далекому 2001 році Верховна Рада ухвалила закон "Про імміграцію", який запровадив квоти, тобто дозвіл на міграцію протягом одного календарного року.

Квоти — це розуміння державою, кого, якої якості та фаху не вистачає в економіці та відповідне залучення таких людей з інших країн. На квотах побудована міграційна політика США, Канади та більшості держав ЄС. Україна ж не вміє користуватися цим інструментом, бо не вивчає власний ринок робочої сили.

Щороку український уряд встановлює квоти. Наприклад, у 2019 році на всю країну встановлений поріг: лише 3 768 осіб з усього світу. Тимчасом чеська квота лише для українців становить 40 тис осіб. Не дивно, що Україну продовжують розглядати як транзитну державу в напрямку Євросоюзу.

Також неохоче порушується питання легального працевлаштування мігрантів українськими підприємцями. Попри кадровий голод, їм є чого побоюватися.

На відміну від Польщі, щоб працевлаштувати іноземця в Україні, підприємцеві треба пройти десять кіл бюрократичного пекла.

Так, підприємець може взяти на роботу іноземця тільки тоді, якщо його місячний оклад становитиме десять мінімальних зарплат — 41 730 грн. Цього вимагає законодавство.

Українська влада і бізнес не повинні зволікати, а навпаки — вже зараз розробляти і впроваджувати лояльні умови залучення трудової сили ззовні. Серед українців побутує міф, що мігрант з іншої країни — це неохайна людина, яка не знає мови, працює нелегально і може створювати проблеми місцевим жителям.

Схожі міфи існували у всіх країнах на початковому етапі відкриття власних ринків праці для іноземців. Проте зараз українці, які офіційно працюють в Польщі, комфортно живуть і знаходять спільну мову з роботодавцями та колегами.

Урядові України доведеться вирішувати трудове питання. Як показує досвід країн ЄС, правильною стратегію може стати вміння держави вивчати ринок праці і мати чітку стратегію розвитку, яка базується на аналізі, а не на політичному популізмі.

Євген Кириченко, власник міжнародної агенції з працевлаштування Gremi Personal, Польща