Анатомія кризи української економіки

Наша економічна криза демонструє свою глибину та неочікувано високі темпи погіршення стану національного господарства.

Ніхто не міг передбачити, що у 2015 році, у першому кварталі, темпи падіння виробництва прискоряться до 17,6% - і це за винятком захоплених територій.

Хоча треба було розуміти логіку прискорення кризи.

На цьому фоні добре видно неадекватність дій української влади.

Це змушує бити у дзвони, бо за такої некваліфікованої влади ми можемо повторити економічний крах економіки 1991-1999 років.

Тривогу викликають також матеріальні обставини занепаду, пов'язані, перш за все, з досягненням критичного рівня старіння виробничого капіталу. Подолання цього стану є вкрай складним і важким. До цього додаються руйнівна дія тотальної корупції в органах влади та гібридної, затяжної війни на нашій території.

Кризова доля: закономірність чи випадковість?

Чому чергова економічна криза завітала на нашу землю? Судячи з позиції влади, криза є продуктом суб'єктивної волі Януковича, який завдав економіці фінансової шкоди, та Путіна, що захотів покарати наш народ за небажання залишатися запряженим у колісницю "російського імператора" і розгорнув війну проти України.

Проте перебування економіки у піке має об'єктивну природу. Не може бути стабільного зростання, яке досягають сучасні економіки світу, без інноваційно-технологічної модернізації. А це є результатом конкуренції, домінування підприємницької форми власності та постійних вдосконалень в управлінні.

Усе елементарно, але такі азбучні істини ігноруються усіма владними командами і політичними класами у нашій новітній історії. Тому ми не отримуємо позитивної довготривалої динаміки економіки. А накопичення відсталості тримає національне господарство на нульовому рівні або у негативній динаміці.

Зараз поєдналися вказані фундаментальні причини і поточні негативні обставини. Основні причини сьогоднішньої кризи - внутрішнього походження.

До таких ендогенних факторів належать: деградація традиційних промислових підприємств, зруйнування грошової системи, банкрутство банківського сектора, деструктивні регулювальні дії уряду, в першу чергу, у питаннях оподаткування, заморожування зарплат і пенсій, введення додаткових митних платежів на імпортні товари, протекціоністське валютне забезпечення імпорту газу.

До внутрішніх факторів економічної кризи додалися зовнішні. Серед них - стрімкий відплив іноземного капіталу з України, дефіцитний міжнародний валютний оборот, втрата ринків у Російській федерації, розгортання війни на сході країни.

Можна побачити багато причин кризи, хоча поштовх негативним процесам був даний на українській території. Це свідчить і про відповідальність урядовців та політиків, дії або бездіяльність яких детермінували розвал національної економіки, і про особливу складність нашої ситуації.

Фактори економічної деградації складалися не один рік, вони - глибинного, а не поверхневого походження. Першими включилися чинники деградації промислових підприємств і руйнування національної грошово-кредитної системи, потім додалися інші фактори, які посилили і прискорили тенденції падіння.

Такий склад негативних чинників говорить, що економіка потрапила у тривалу кризу і вже третій рік перебуває у низько-східній фазі кризового циклу.

Технологічна застарілість економіки та банкрутство банківського сектора спричинені нереформованим, інституційно архаїчним, забюрократизованим, неринковим станом української економічної системи.

Криза особливо загострилася і набула вкрай потворних проявів у 2014-2015 роках, коли додалися обтяжуючі обставини - неефективні дії українського уряду, втрата російських ринків та воєнний конфлікт на Донбасі.

Усі ці обставини вимагають багатокомпонентного відновлювального плану дій влади і вироблення певної логіки антикризових кроків.

Спочатку треба розглянути комплекс термінових антикризових заходів, потім викласти механізм усунення деструктивних регулювань влади та встановлення адекватних відносин з окупованими українськими територіями. Далі - визначити комплекс реформ в економіці. У такій послідовності й розглянемо ці питання.

Розтин кризи: чого не бачать бюрократи

Сподівання, що на старих радянських заводах можна розвивати національне господарство, вже вичерпали себе. 90% цих підприємств остаточно неспроможні скласти конкуренцію іноземним компаніям на світових ринках.

Навіть чотирикратна девальвація гривні, яка робить прибутковішим будь-який експорт, не може допомогти виробникам збільшити його обсяги на світових ринках.

Навпаки, експортні поставки підприємств, незважаючи на рекордні закордонні продажі зерна й олії, зменшилися за 2014 рік на третину і продовжують падати у 2015 році. До речі, це стосується і поставок до Євросоюзу, який бажає прийняти нас до спільного ринку.

Технологічна застарілість виробництв традиційної економіки накопичувалася десятиліттями і не була подолана, перш за все, через відсутність ринкової конкуренції та бюрократичний протекціонізм щодо крупних підприємств.

Глибинна причина - незацікавленість власників у модернізації. Це стосується як державних чиновників, так і новітніх фінансових олігархів.

Навіщо за кошти підприємств фінансувати модернізацію, якщо і перші, і другі можуть запустити руку у державну скарбницю, отримати субсидії чи мінімізувати податки, свавільно піднімати ціни, отримувати централізовані емісійні позички? Діють цілі клани - корупціонери у владі та привілейовані нувориші від бізнесу.

Наслідком функціонування такої моделі стали вкрай низькі прибутковість та інвестиційна потуга існуючих виробництв. Збитковими є усі державні монопольні корпорації. Не показують прибутковості і підприємства олігархічних холдингів. Це їм не потрібно, оскільки основні інвестиції вони роблять за кордоном.

Застарілість промислових підприємств не компенсується перетіканням капіталу у новітні галузі економіки. На заваді - ненависть бюрократів та олігархів до малого й середнього підприємництва, яке, зі свого боку, є лютим опонентом чиновництва та принциповим антиподом фінансово-політичних конгломератів.

Другою перешкодою фінансуванню інноваційних виробництв є централізований рух капіталів, за якого не існує ні мікрокредитів, ні роздрібного фондового обороту, ні розгалужених бюджетних потоків сприяння дрібному бізнесу.

Діюча в Україні економічна модель, яка є сумішшю олігархічно-корупційного і державно-монополістичного капіталізму, стоїть на перешкоді оновленню деградованих і капіталізації інноваційних підприємств - двох процесів, які є шляхом до відновлення конкурентоспроможності економіки.

Діюча економічна модель не просто гальмує розвиток - вона також має украй високу руйнівну силу. Чого варті статистичні результати: в країні за підсумками 2014 року загальна сума збитків, отриманих господарствами усіх галузей, крім бюджетних установ, сягнула майже 400 млрд грн.

Це ледь не вдвічі перевищує усі прибутки того року - 215 млрд грн, які отримали інші, прибуткові суб'єкти економіки. Додамо, що за 2014 рік загальна сума збитків подвоїлася. У 2013 році вона дорівнювала лише 198,5 млрд грн, а у 2012 році - була меншою на 12,8%, тобто становила 176 млрд грн.

Ця арифметика означає, що в країні нема реальних доходів, які б компенсували первинні господарські збитки, і цей негативний розрив тільки збільшується.

Кінцевий внутрішній економічний баланс - від'ємний. У 2014 році він мав дірку на майже 185 млрд грн. Куди ж поділася ця фінансова пробоїна? Чи вдалося її якось затулити і за рахунок чиїх коштів? Ця дірка покривалася такими шляхами.

1. Кредитування банкрутів. Банки використовували для цього запозичення у населення і Національного банку. Оскільки зараз населення забирає свої депозити, фактично використовувалися лише джерела грошового регулятора.

На жаль, він надто запопадливо старався, направляючи банкірам величезні емітовані гроші. Це призвело до розвалу національної грошової системи.

2. Фінансування господарських збитків з держбюджету. Мінімум чверть, а, можливо, третина видатків урядової скарбниці, що маскуються під різними назвами, безпідставно направляються суб'єктам господарювання. Спільні гроші української громади витрачаються не за призначенням.

Бюджет не має права фінансувати комерційні підприємства. А при таких масштабах субсидування збиткової економіки, як відомо, бюджет потрапляє у страшенний дефіцит, який компенсується підступним, негласним податком - інфляцією цін для українських громадян.

3. Надходження фінансів з-за кордону. Іноземний капітал усіх видів з 2014 року почав швидко тікати з нашої держави, а міжнародне кредитування уряду стало рятувальним колом від дефолту самих державних фінансів. Тож про іноземні позички для фінансування внутрішніх видатків уряду не може бути й мови.

Навіть такі флагмани металургії та енергетики, як корпорації "Метінвест" і "ДТЕК" Ахметова, навесні 2015 року оголосили попередній дефолт.

Країна, скотившись у безодню кризи, не мала реальних внутрішніх чи зовнішніх джерел покриття збитків. За такої ситуації уряд впав у найважчі гріхи, аби затулити отвір у човні, через який він стрімко наповнюється водою.

Ми побачили і надмірну емісію грошей, і карколомну девальвацію валютного курсу гривні, і надзвичайну інфляцію цін, і прохання до світу надати фінансову допомогу. На жаль, ці дії влади принесли шкоду, підірвавши фінансову базу економіки.

Та й чи повинні були банківська система і влада зводити загальноекономічний баланс, як це відбувається в Україні? Чи такими маніпуляціями досягається прибутковість підприємств?

Якщо порівнювати дії державного керівництва з методами, які були використані у США підчас Великої депресії 1929-1932 років, то можна побачити повністю протилежну поведінку нашої влади.

Головне - американці не дозволили собі надрукувати хоча б один надлишковий долар і послабити його платоспроможність хоча б на цент. Не було жодного пункту інфляції. Керівництво дало волю конкуренції на ринках і жорстко карало монополії.

Уперше почали фінансуватися соціальні програми і запроваджувалася загальна обов'язкова пенсійна система. Америка вийшла з кризи оновленою, посиленою і почала стрімке зростання, яке вивело її на вершину світової економіки.

На жаль, ми втрачаємо свій шанс і рухаємося кривою дорогою, через руйнування гривні і підтримку банкрутів.

Підприємства повинні самі знаходити шляхи вирішення проблем. Робити це слід не шляхом підвищення цін і тарифів, що є лише способом перерозподілу прибутків і збитків між покупцями і продавцями при незмінності загального балансу.

Якщо хтось приносить у спільний "казан" збитки, то чи не краще просто його зупинити? Країні не потрібне таке господарювання.

Якщо в економіці не утворюється надлишок над господарськими витратами, тобто не виникає прибуток, то немає загальної фінансової основи для накопичень.

Звичайно, накопичення й інвестиції виникають і поза межами господарського коловороту, коли люди частину своїх заробітків направляють у заощадження чи у бізнес, або коли своїми прибутками діляться з нами іноземці. Проте ці інвестиційні потоки не можуть бути визначальними, а сьогодні немає і їх.

Завдання полягає не у пошуку джерел покриття загальнонаціональних збитків, їх взагалі не повинно бути. В усякому разі, треба добитися їх зменшення. Мінімальні ж збитки, які виникають у сталих економіках, покриваються ринковими методами у межах кожного господарського комплексу.

Шлях до високої прибутковості - модернізація економіки. Для цього потрібні дві речі. Перше - більшість продукції повинні виробляти не олігархи, а підприємці. Друге - фінансовий капітал повинен надходити найбільш конкурентоспроможним підприємствам за допомогою фінансово-інвестиційних ринків.

Однак цього неможливо досягнути при періодичній девальвації грошової одиниці і централізованому розподілі фінансів центробанком, як це робиться в Україні.

Як зробити гривню найгіршою грошовою одиницею у світі

Зруйнування національної грошово-кредитної системи спостерігаємо через провалля валютного курсу гривні та гонку інфляції, що розгортається. Підготували провал гривні фінансові маніпуляції та грабунок економіки режимом Януковича, а завершили - очільники післямайданівського періоду.

При цьому останні недооцінили наслідки своїх свавільних дій, що порушували стабільність валютного курсу гривні. Почалося у 2014 році з девальвації курсу на 10% за місяць (у березні), а у кінці року валютне знецінення гривні досягло 400%.

Знецінення грошової одиниці такими темпами просто спалює фінанси підприємств, банків і населення, що паралізує економіку. Залишається відкритим питання, свідомо чи випадково постмайданівський уряд провалював валютний курс.

Схоже, цей уряд, що демагогічно назвав себе урядом камікадзе, розумів, що робить. Після його приходу на запитання журналістів, що б я побажав новій владі, моя відповідь була: "Бути чесним, зокрема, штучно не друкувати грошей".

На жаль, з перших же тижнів влада почала надавати "допомогу" певному колу банків, хоча на той момент ніякої їх неплатоспроможності не помічалося. Більшість параметрів грошової системи перебували у відносно задовільному стані.

Залишок гривневих коштів на коррахунках банків зріс за 2013 рік на третину. Попит-пропозиція на кредити на міжбанківському ринку були збалансованими, середньозважена ставка у січні 2014 року дорівнювала достатньо низьким 7,49%.

Чистий приріст банківських депозитів у гривні становив за 2013 рік 31,6% або 158,7 млрд грн. Іншими словами, на початку 2014 року особливих проблем в обігу гривні і стані ліквідності в банківській системі не було. Тобто об'єктивно не було потреби здійснювати ризиковану незабезпечену емісію гривні у мегаобсягах.

Були інші проблеми, які не можна пов'язувати з обігом гривневої маси. Імпорт товарів і послуг перевищував експорт за 2013 рік на 16,5 млрд дол. Населення купило у тому році у банківських роздрібних мережах готівкової валюти на 2,9 млрд дол більше, ніж продало.

НБУ для погашення надлишкового попиту на іноземну валюту за дванадцять місяців, з березня 2013 року по лютий 2014 року, спустошив золотовалютні резерви на 9,2 млрд дол - вони зменшилися з 24,7 млрд дол до 15,5 млрд дол.

Ці проблеми пов'язані з дефіцитом іноземної валюти, але жодним чином не потребували надзвичайної емісії гривні.

Трапилося найгірше: у березні 2014 року НБУ випустив в обіг додаткову гривню шляхом надання комерційним банкам кредитів рефінансування загальним обсягом 32,4 млрд грн, з яких 15 млрд грн - довгострокових позик. Ще 4,5 млрд грн банки отримали завдяки продажу НБУ державних облігацій внутрішньої позики.

Упродовж наступних місяців ця практика повторювалася. Всього за 2014 рік сума кредитного рефінансування банків досягла 222,3 млрд грн. Ще на 181,9 млрд грн український центробанк купив у комерційних банків державних облігацій.

Тобто загальні обсяги емісії гривні тільки внаслідок використання цих двох інструментів становили 404,2 млрд грн. Чи багато це?

Ця сума дорівнює 111% від усіх гривневих вкладів і депозитів української банківської системи! Величезна мережа банківських установ за усі роки свого існування не змогла залучити стільки грошей, скільки Нацбанк дав їм за один рік.

Навіщо банкам увесь цей клопіт з клієнтами? Треба просто стати у чергу за "гуманітарною допомогою" у вигляді рефінансування банків і купівлі держоблігацій. Якщо порівняти з 2013 роком, то обсяги емісії за рахунок вказаних факторів зросли у 2014 році у 3,45 разу - роком раніше вони разом становили 117,1 млрд грн.

Проте таке збільшення грошей в обігу у 2014 році лише погіршило показники ліквідності і грошового забезпечення.

Номінальні обсяги гривневих коштів на коррахунках банків зменшилися за рік на 17,6% - це при втраті їх реальної вартості, а середньозважена ставка на міжбанківському кредитному ринку зросла до 24,63%, тобто більш ніж утричі.

У 2013-2014 роках в Україні відбувалося падіння обсягів товарообігу, тому потреби у додаткових грошових засобах практично не було.

Паралельно з додатковим друкуванням гривні центробанк прийняв ще одне ключове помилкове рішення: він визначив пріоритетним збереження своїх золотовалютних резервів і відмовився від політики стабільності валютного курсу національної грошової одиниці.

Очевидно, уряд також сподівався збити обсяги імпорту, щоб завдяки цьому скоротити дефіцит зовнішньої торгівлі. З березня по серпень 2014 року Нацбанк перестав продавати валюту на міжбанківському ринку - так звані валютні інтервенції - для покриття надлишкового попиту на неї.

Таким чином, він відмовився стримувати гривню від девальвації. Навпаки, у ці місяці регулятор виходив на ринок з метою купівлі доларів, а це було важелем зростання вартості долара і девальвації гривні.

Щомісячна сума чистої купівлі інвалюти регулятором у ці шість місяців становила 52-204 млн дол. Гривня за ці місяці знецінилася з 8 грн за дол до 13,6 грн за дол.

Політика березня-серпня досягла свого. Вона дозволила тримати валютні резерви НБУ на відносно високому рівні. Вони зросли за шість місяців з 15,1 млрд дол до 15,8 млрд дол. Хоча цьому сприяв і кредит МВФ: у травні 2014 року - 3,5 млрд дол.

Обсяги імпорту впали за той рік на 27%, що дало змогу зменшити дефіцит зовнішньоторговельного обороту до 5,3 млрд дол. Але чи варта була гра свічок?

Заради чого зберігали резерви та збивали імпорт, якщо в результаті розвалили економіку і виштовхнули іноземні капітали з України. За 2014 рік відплив прямих і портфельних інвестицій досяг 5,5 млрд дол, банки вивели ще 1,5 млрд дол.

Це при тому, що у попередні роки відбувався приріст інвестицій, на 5-7 млрд дол, і кредитів фінансовим і нефінансовим корпораціям приблизно на таку ж суму.

До того ж вже через п'ять місяців, у лютому 2015 року, не залишилося ні валютних резервів, сума яких впала до 5,6 млрд дол, ні зрозумілого курсу гривні, що офіційно визначався 27,8 грн за дол, а фактично провалився до 32-33 грн за дол.

Гривня стала найслабкішою грошовою одиницею світу, а економічний курс, обраний владою, обернувся фіаско.

Банкрутство банків і колапс системи

У чому полягав негативний ефект урядового монетарного плану? Валютно-курсова нестабільність гривні навесні 2014 року змусила українців задуматися про збереження вартості своїх грошових заощаджень від девальвації.

Адекватною була реакція вкладників банків, які почали масово вилучати з депозитних рахунків свої гривневі суми. За березень-серпень 2014 року сума чистих вилучень гривневих депозитів дорівнювала 38,1 млрд грн.

Такої реакції громадян і підприємств не було з періоду кризи 2008 року. Її визначальне значення для банківської системи влада недооцінила. Порушилася рівновага усієї банківської системи. Банки, що звикли до щорічного чистого притоку депозитів на 25-35%, відчули дисбаланси.

Крім того, різноманітні прояви фінансової неспроможності банківських установ, наприклад, відмови від виконання своїх зобов'язань і перегляд раніше зафіксованих процентних ставок, підштовхували до розриву відносин з банківськими установами і вкладників інвалютних депозитів.

Всього за 2014 рік фізичні та юридичні особи України вилучили з банківських рахунків іноземної валюти на 7,2 млрд дол, що зменшило ці вклади на 37,2%. Це фактично спустошило реальну ресурсну базу сектора.

Через неплатоспроможність клієнтів - суб'єктів господарювання, які в умовах кризи втрачали ринки і нарощували витрати, виражені у гривні, для банків зачинилася можливості проводити з ними прибуткові кредитно-комерційні операції.

Коли депресія і величезні збитки охоплюють виробничі підприємства, потрапляють у боргову яму і стають банкрутами банки, що обслуговують підприємства. Більше восьми десятків банків оголошені регулятором банкрутами.

Насправді ж у стані неплатоспроможності знаходяться усі комерційні банки країни, хоча певне їх коло, зокрема, кілька державних та олігархічних кредитних установ отримували і будуть отримувати привілейовані фінансові субсидії від держави і тимчасово позатикають ними дірки у своїх балансах.

Усі борги державних банків гарантуються урядом, у тому числі міжнародні, які зараз урядовими інструментами реструктуризуються. А внутрішні боргові зобов'язання рефінансуються випуском нових державних облігацій.

Вартість останніх, що передбачена на ці цілі у бюджеті на 2015 рік, сягає більше сотні мільярдів гривень, а фактичні обсяги емісії цих цінних паперів будуть, очевидно, значно більшими.

Банки олігархічних холдингів стоять першими в чергах за емісійним кредитним рефінансуванням центрального банку, а деякі з них отримують їх позачергово.

Серед тих, хто поза конкурсом, зрозуміло, Приватбанк. Його фінансова звітність при повному колапсі усієї банківської системи - в ажурі, ресурси перевищують зобов'язання. Однак досягнуто це за допомогою регулятора, який надав установі у 2014 році стабілізаційних кредитів і кредитів рефінансування більше 30 млрд грн.

На жаль, позитиву такі операції не додають, оскільки банки отримують незаконну індульгенцію, що підштовхує їх до невиправданих дій у майбутньому.

Банкіри можуть заперечувати, що вони не винні - це наслідок провалу курсу гривні. Це так, але хто першим подав у Нацбанк України у лютому-березні 2014 року заявки на отримання кредитів рефінансування, бажаючи присвоїти частину тієї нової грошової маси, причин для емісії якої не існувало?

Для подолання масового банкрутства банківських установ, що виникало при різкому скороченні клієнтського ринку, український центробанк, на жаль, ще більше прискорив оберти друкарського верстата.

За березень-серпень 2014 року він видав кредитів рефінансування на 138,3 млрд грн і викупив у банків державних облігацій на 44,8 млрд грн. Разом - 183,1 млрд грн. Це майже у п'ять разів більше, ніж вилучено депозитів за цей час.

Фактично посилання на зменшення останніх було лише приводом для друкування надлишкових грошей. Насправді гроші виділялися, щоб витягти банки за вуха з болота, збільшити їх індивідуальну ліквідність, щоб вони могли проводити інші низькодоходні непродуктивні операції, які б приносили хоч якісь проценти.

Регулятор пропонував банкам у необмежених обсягах депозитні сертифікати, які дають право отримувати проценти за передані на рахунки НБУ вільні кошти.

У 2014 році за цими операціями регулятор нараховував 5-8,3% річних. В результаті, обсяги депонування досягли небачених масштабів: за 2014 рік їх загальна сума досягла 1 473 млрд грн.

У 2015 році ситуація стала ще більш критичною. Нацбанк нараховує на депозитні вклади банків вже по 20-21% річних, а комерційні установи майже повністю зупинили кредитування господарських суб'єктів, що тільки поглибило падіння ВВП. Фактично відбувся колапс кредитно-банківської системи.

Централізоване депонування - це не мобілізація ресурсів, як його називає регулятор. Це його послуга із зберігання коштів банків, і вони самі мали б оплачувати цю послугу або отримувати її, як мінімум, безкоштовно.

Якщо ж центробанк за депозити на своїх рахунках платить відсотки, то він має десь ці відсотки заробляти. Нацбанк же, як відомо, отримує відсоткові платежі за надані банкам кредити рефінансування та операції репо.

Яких же обсягів повинні набути ці централізовані позичкові операції, щоб заробити суми, достатні для виплати достойних процентів на більш ніж 1 трлн грн, які депоновані у регулятора?

Отже, план влади полягає у кредитній допомозі банкам. Це потребує необмеженої нової грошової емісії, яка дає можливість НБУ заробити значні суми процентів.

Останні дозволяють регулятору утримувати банки-банкрути шляхом нарахування їм відсотків при псевдодепонуванні грошей в емісійному центрі країни. Ці доходи збільшуються в умовах високої інфляції цін та високих ставок на кредитних ринках.

Таким чином, усі учасники цього замкненого кола псевдодепозитних і псевдокредитних операцій зацікавлені у знеціненні гривні, її надлишковій емісії та зростанні процентних ставок, що, на жаль, і відбувається. А також у недопущенні витоку грошей з цього кола іншим реальним суб'єктам економіки.

Така поведінка банків свідчить, що вони перестали бути депозитно-кредитними установами. Замість операцій на ринку з суб'єктами економіки по горизонталі вони встановили вертикальні відносини з технічним центром друкування і зберігання грошових номіналів.

Кредитна система перестала акумулювати вільні гроші і надавати їх у борг як додатковий капітал. Внаслідок цього ще більше поширюється коло збанкрутілих підприємств і скорочуються ресурси для модернізації застарілих галузей національного господарства.

Із сказаного випливає, що для виходу з глибокої структурної кризи потрібна не тільки фінансова стабілізація, не тільки реальна грошова одиниця, не тільки доступні процентні стави, а й повна реструктуризація кредитних портфелів банків, їх переорієнтація на активні операції з суб'єктами реальної економіки, зокрема, поява зацікавленості у фінансуванні виробничих інновацій.

Структурні складові кризи, які підлягають анігіляції

У підсумку повторимо основні внутрішні складові кризи, без викоренення яких ситуацію не змінити.

1. Моральна застарілість традиційних галузей промисловості, яка проявляється у неконкурентоспроможності підприємств.

Наслідком є масова збитковість останніх і втрата ринків, що виражається у прискоренні і поглибленні падіння внутрішнього виробництва, скороченні робочих місць, вкрай поганому фінансовому стані суб'єктів господарювання.

2. Такий стан виробництва обумовлений інституційними причинами, передусім - домінуванням олігархічної форми власності на виробничі об'єкти, державним протекціонізмом монополій і монополістичною поведінкою корпорацій.

3. Розвалений стан грошово-кредитної системи внаслідок стрімкої девальвації гривні та інфляції цін, що зруйнувало процес заощадження, обороту й інвестування національного капіталу та спричинило вилучення іноземних інвестиційних і кредитних ресурсів з економіки.

4. Деградація банківського сектора, який перестав надавати позички виробничим об'єктам, бути концентратором грошових заощаджень громадян, виступати суб'єктом міжбанківського кредитування і перейшов на паразитуюче утримання засобами НБУ. За такого його стану не відбудеться й відновлення виробництва.

Рівень проблем, що спричинили кризу падіння виробництва, змушують зробити висновок про її довгострокове протікання. Стадія паралічу економіки триватиме від одного року до трьох-чотирьох років, період відновлення - до п'яти років.

Тривалість паралічу залежить від спроможності системи державного управління зупинити тенденції втрати конкурентоспроможності, декапіталізації та деградації.

Сподіватися на короткостроковість кризи - значить хворіти короткозорістю. Поки що нема певності, що уряд, утворений після Революції гідності, правильно бачить ситуацію і володіє спеціальними методами подолання економічного паралічу.