Чи дочекалися підприємці покращення

Результати реформ у сфері полегшення ведення бізнесу, м’яко кажучи, не тішать. Про це свідчать об’єктивні показники.

Попри гучно проголошену програмою президента мету - підвищення позиції України у рейтингу Doing Business на 40 пунктів - маємо погіршення на десять позицій за два роки.

Індекс інвестиційної привабливості України, розрахований Європейською бізнес-асоціацією, сягнув історичного мінімуму. Він становить 2,18 за п’ятибальною шкалою, що менше, ніж було у найтяжчі часи економічної кризи 2008-2009 років, а складова, яка оцінює поточний клімат, взагалі становить 1,7.

Більше того, навіть розрахований наближеною до влади компанією Research & Branding Group за ініціативою Державної податкової служби Індекс інвестиційної активності в Україні становив 4,23 з 10, що майже збігається з оцінкою ЕВА, якщо пропорційно зменшити шкалу: в обох випадках це "двійка".

Таку ж, якщо не гіршу, оцінку заслужив уряд за офіційними статистичними даними.

За 2010 рік - новіші цифри досі не публікувалися - у малому та середньому бізнесі, найбільш вразливому до умов підприємницької діяльності, припинили діяльність 30% підприємств, роботу втратив майже кожний четвертий працівник сектора, загалом - більше півтора мільйона осіб!

Оце так "покращення"! От вам і "подолано руїну"! Але чому ж так сталося? Це "об’єктивні причини", зла воля уряду чи просто недолугість?

Уряд зазвичай нарікає на кризу: мовляв, попит зменшився. Однак статистика не підтверджує цього, адже рік був відновлювальним. Роздрібний товарообіг зростав протягом майже всього 2010 року, оговтуючись від спаду 2009-го.

На такому тлі слід було б очікувати, навпаки, збільшення кількості самозайнятих, адже люди, які втратили роботу у зв'язку з кризою, зазвичай намагаються знайти собі місце у малому бізнесі. Це навіть вважається його соціальною функцією.

Негативно вплинути на дрібну роздрібну торгівлю могла переорієнтація покупців з базарів на супермаркети. Однак цей процес почався вже багато років тому, і дотепер не заважав малому бізнесу успішно зростати.

За природного розвитку подій можна було б очікувати уповільнення зростання, яке справді було, стагнації чи, в крайньому випадку, невеликого спаду. Але не обвалу!

Також до певної міри могли датися взнаки заходи щодо запобігання схемам мінімізації податкових зобов’язань з використанням малого бізнесу. Всі пам’ятають, який величезний рейвах здійняв свого часу з цього приводу уряд!

Втім, спрощенці-мінімізатори, на відміну від звичайних підприємців, зазвичай працюють на повну потужність, близько до верхньої межі дозволеного законом обороту - інакше не вигідно.

Тому в такому разі мали б відчутно скоротитися насамперед обсяги і зовсім неістотно - кількість підприємців, адже всього таких хитрунів було, за підрахунками автора, навряд чи більше 6%.

Проте обсяги, навпаки, збільшилися на 17% при інфляції менше 10%, тобто зросли у реальному вимірі. І вже зовсім ні до чого тут наймані працівники.

Другий аргумент - злісні наміри - багатьом здається беззаперечним. Мовляв, влада - "бандитська", тому годі від неї чекати чогось іншого. Але при ближчому розгляді цей аргумент виявляється далеко не таким вже й очевидним.

З одного боку, справді, несприятливий діловий клімат становить саму сутність суспільного устрою, який Нобелівський лауреат Д.Норт влучно назвав "суспільним порядком з обмеженим доступом до політичних та економічних можливостей".

За такого устрою привілей займатися прибутковим бізнесом роздає влада, а підприємництво як процес створення та зростання приватних підприємств, придушене, аби забезпечити монопольні надприбутки "обраним".

Не випадково у рейтингах економічної свободи та ділового клімату перші місця посідають саме розвинені країни, де панує "вільний доступ", вони ж залучають левову частку інвестицій, в тому числі іноземних.

Характерно, що це спостерігається навіть попри здебільшого обтяжливе оподаткування у країнах ОЕСР. Податкові умови там є рівними для всіх, бо визначаються винятково законами, без можливості "домовитися" з податковою, або "рознарядок". Інші проблеми зведено до мінімуму, тому підприємці в опитуваннях скаржаться передусім на податкові ставки.

Натомість у пострадянських країнах найбільш типові перешкоди для ведення бізнесу - адміністрування податків, регулювання і корупція, які дозволяють довільне застосування. Завдяки цьому простий службовець перетворюється на могутнього Начальника, бо набуває можливості карати чи милувати.

Точніше - залежно від особистих відносин з підприємцем: чужинцю він зруйнує бізнес, від знайомого та перевіреного "клієнта" візьме хабар, а "своєму" чи тому, хто має міцний "дах", дасть зелене світло ще й допоможе усунути конкурентів.

Навіть коли йдеться про формально універсальні норми, вони свідомо робляться надмірно обтяжливими і, відповідно, масово порушуються. Проте це і є головною метою тих, хто їх встановлює та підтримує!

Під загрозою застосування не виконуваного ніким закону до будь-якого бізнесу можна прийти з вимогою "поділитися" часткою, підтримати партію влади, заплатити податки наперед - залежно від того, що саме наразі актуальніше.

Відповідно, Україна має одні з найгірших в більш-менш цивілізованому світі показники захищеності прав власності. У міжнародному рейтингу IPRI країна поділяє з Анголою 128 місце з 130 країн за станом захисту фізичної власності. Позаду тільки Лівія.

Цікаво, що за ступенем захищеності інтелектуальної власності, про яку стільки говорять, Україна 95-та - теж не дуже добре, але навіть не в останній чверті.

Втім, з іншого боку, спрощена система оподаткування, численні кроки з дерегуляції, взагалі дозвіл вільно утворювати приватні підприємства та господарчі товариства - все це було зроблено владою за такого самого "обмеженого доступу", причому здебільшого добровільно, без істотного тиску з боку підприємців.

Нинішній президент теж не раз підкреслював свою відданість реформам, зокрема дерегуляції. Його програма реформ, прийнята два роки тому, містила революційні плани, які втілювали давні вимоги підприємців, наприклад, встановлення персональної відповідальності ревізорів за заподіяну підприємству шкоду.

Це теж не випадково.

По-перше, можливості контролю обмежені, тож верховна влада майже не отримує зиску з корупційної "данини", якою обкладений дрібний бізнес або галузі, які важко монополізувати. Їх легше відпустити напризволяще, ніж намагатися отримати вигоду. Так само, як не всі поклади корисних копалин вигідно розробляти.

Втім, коли можновладцям потрібна лояльність дрібної бюрократії, яка живиться саме з малого бізнесу, то його охоче приносять в жертву.

По-друге, і за "обмеженого доступу" еліті доводиться брати у розрахунок гравця під назвою "народні маси". Адже навіть у разі успішного придушення можливого бунту джерела надприбутків буде зруйновано, а жити в країні стане небезпечно, не кажучи вже про капіталізацію активів.

Відтак, доводиться "ділитися": віддавати частку монопольних надприбутків тим, за чий рахунок вони були отримані. Цей оманливий трюк добре працює для неосвічених людей, які не вміють бачити шкоду від обмежень конкуренції і можуть навіть підтримувати, наприклад, "захист національного виробника".

Натомість такі люди добре бачать перерозподіл, тим більше, що влада його гучно подає. Однак для влади та провладних "олігархів" ділитися своїм кровним боляче.

Дозволити ж "масам" створювати собі робочі місця і самостійно заробляти - не тільки нічого не коштує, але й може бути вигідним, адже з них тоді можна більше зібрати як хабарів і бюджетних надходжень, так і монопольних надприбутків.

Тому у верховної влади, на противагу загальному інтересу до обмеження доступу, з'являється зустрічний інтерес - дещо відсунути "бар'єр", залишивши за собою лише найприбутковіші ринки та ресурси, які, до того ж, легко монополізувати.

Саме тому в Україні відносно легко започаткувати "бізнес" з роздрібного продажу на базарі, але тільки "обрані" можуть мати стосунок до справді надприбуткового, скажімо, газового чи металургійного, бізнесу. Невипадково у нас підприємцями здебільшого називають мікробізнес.

Утім, і це немало: ще у 2009 році малий бізнес був джерелом доходів для майже 6,5 мільйона громадян - підприємців та їхніх працівників.

Таким чином, у влади за "обмеженого доступу" виникає внутрішній конфлікт інтересів. Проте влада не монолітна, в ній є різні групи впливу, які уособлюють ті чи інші інтереси, в даному випадку - конфліктуючі. Така влада просто неспроможна проводити послідовну політику, навіть якби вона того справді прагнула.

З одного боку, українська влада відверто консолідує "обмежений доступ", що, зокрема, передбачає придушення підприємництва. Не дарма ж Микола Азаров зізнавався у бажанні "повернути людей на заводи".

З іншого боку, "люди діла" демонструють відверту неспроможність втілити у життя ними ж проголошені реформи.

Місце України у світових рейтингах