МВФ - ворог України?

"Дозвольте мені випускати і контролювати гроші країни, і мені буде все одно, хто приймає закони", - писав американський економіст Майкл Ротшильд.

Ця теза успішно реалізована в усіх країнах третього світу і СНД. Робиться це "цивілізовано" шляхом надання фінансової та методологічної допомоги через міжнародні організації на зразок МВФ і Світового банку.

Напряму на суверенність грошової системи країни ніхто не зазіхає. Робиться це непомітно, без протистояння. Як завжди - через підміну понять.

Ідеологічною основою перетворення грошової системи в керовану ззовні є формування у суспільства і влади помилкового переконання, що основним фінансовим важелем управління економікою є не монетарний орган - центробанк, а бюджет. І всі економічні невдачі пов'язані з його хибним використанням урядом.

Тобто основна мета - акцентувати увагу уряду на наслідках, а не на причинах. Далі - просто. Зосередившись на бюджеті і будучи відстороненим від емісійного центру, уряд позбавляється реальних ресурсних важелів впливу на економіку і втягується у нескінченну боротьбу з неминучими проблемами.

При цьому він не помічає, що в рамках фіскального інструментарію ці проблеми ніколи не можуть бути вирішені. Інший варіант - "ми не винні, бо центробанк не зробив це і це". Винних немає, а економіка руйнується.

Більш того, впроваджується думка, що уряд за своєю природою не має права втручатися у сферу відповідальності центрального банку.

Одночасно примітивізується роль ЦБ із зведенням його функцій до "друкарського верстата". Емісія грошей пов'язується тільки з гіперінфляцією, а значить, вона стає дуже небезпечним інструментом, використовувати який самостійно не можна.

Коли думка сформована і маріонетки розставлені, мета досягнута. Центробанк відокремлений і недоступний для влади країни. Однак для уникнення непорозумінь у майбутньому автономність необхідно закріпити законодавчо. Центробанк має бути затверджений у статусі незалежного національного, а не державного органа.

В умовах економічних перетворень завжди будуть протиріччя між центробанком та урядом. Тим більше, якщо їм ставити взаємовиключні цілі. Уряду - економічне зростання, а центральному банку - боротьбу з інфляцією. Розділяй і володарюй.

У такій ситуації потрібен арбітр. У країні його немає. Значить, потрібен міжнародний. Він є, це МВФ.

Процес "віддалення" центрального банку не припиняється. Особливо яскраво це виявляється у кризові періоди, що й відбувається зараз в Україні. Країна максимально поступлива, перебуваючи у борговій петлі і бюджетних лещатах.

Рекомендовані МВФ зміни до закону про Нацбанк знімають з нього всю відповідальність за розвиток економіки і позбавляють самостійності у прийнятті рішень. Перетворюють центробанк у ретранслятор вказівок МВФ уряду.

Все робиться за калькою статусу ФРС у США. Приватний орган, абсолютно незалежний від держави, "друкує" гроші під відсоток уряду і всій економіці.

Там - хоч на благо власної країни. У нашому випадку автономізація центробанків потрібна для легалізації цього механізму в інших країнах. Пояснюється це міжнародною функцією грошей, і тому Нацбанк нібито має більше контролюватися МВФ, ніж урядом.

Втім, це тільки підготовка інституційної бази, а потрібен працюючий механізм. Для цього привноситься напрацьована століттями модель розвитку.

Догма базується на кількох міфах, але вона повинна сприйматися економічною владою як єдино правильний напрямок функціонування фінансового ринку країни. Реалізація цих міфів складається у руйнівний і керований механізм.

Для внутрішнього ринку цей механізм руйнівний, бо він сприяє розвитку зовнішнього ринку. Емісійний дохід через позичковий відсоток йде з країни. Питання лиш у тім, доки економіка генеруватиме позитивний результат. Далі - дефолти, зміна влади.

Міф перший. Основа економічного устрою перехідних економік, а особливо монетарного, має бути копією монетарних режимів розвинених країн. З усіма ринковими механізмами, за винятком, здавалося б, незначних і логічних особливостей валютної політики центрального банку.

Особливість же у здійсненні "самостійної" грошової політики полягає у тому, що емісія національної валюти можлива тільки через викуп іноземної і накопичення її у резервах центрального банку. Процес стає керованим, оскільки брак валюти є завжди, а взяти її можна тільки в борг на зовнішньому ринку на певних умовах.

Механізм стартує: центробанк де-факто втрачає статус національного і набуває статусу філії центробанку країни-метрополії, виконуючи найпростіші обмінні функції. Роль метрополії виконує МВФ в інтересах країн-власниць ВКВ. Президент може звільнити керуючого банком, але він не здатний зруйнувати діючий механізм.

Тепер зростання грошової маси всередині країни визначається величиною позики від МВФ, а також позитивним сальдо платіжного балансу. І є еквівалент валютних резервів. Тобто обсяг кредитної можливості банківської системи, процентна ставка і доступність позик для реального сектора визначають не уряд і центробанк, а МВФ.

В економічному сенсі така система тільки камуфлює використання національної валюти замість іноземної. "Друкування" своїх грошей під забезпечення чужих виглядає як проста заміна банкнот у фіксованому співвідношенні.

Для системи валютного комітету зазвичай характерний брак грошової маси всередині країни. При втечі зовнішнього капіталу, зважаючи на відсутність компенсаторних дій центробанку, економіка занепадає від нестачі оборотних коштів у підприємств внаслідок недоступності кредитів та їх дорожнечу.

Якщо гроші - це кров економіки, а центральний банк - серце, то в Україні воно замінено на апарат штучного кровообігу. При цьому кнопка дистанційного керування цим апаратом знаходиться у МВФ.

Міф другий. Розвиток економіки можливий лише за рахунок зовнішніх інвестицій.

Негативні наслідки цієї тези важко переоцінити. Насправді розвиток економіки та її структура залежать від бажання чи небажання міжнародних корпорацій розмістити своє виробництво в країні або від кон'юнктури ринків капіталу. Тобто формувати структуру економіки відповідно до власних планів у таких умовах неможливо.

Також стверджується, що створення інструментів "довгих" грошей - не завдання центробанку та уряду, бо належить до інвестиційної діяльності і не є функцією ЦБ. Ця помилкова догма приймається лібералами як аксіома. А те, що інвестиційні інститути у цих умовах ніколи не сформуються, поясниться відсутністю реформ.

Вичікувальна позиція влади виливається у мрії про власні інвестиційні проекти і деградацію промисловості, яка не може працювати на "коротких" ресурсах. Мета досягнута: дитина вмирає, але батьки і далі виконують вказівки лікаря. А вказівка одна: позич гроші і залатай ними бюджетні діри і вгамуй грошовий голод в економіці.

Тимчасом скасовуються всі обмеження на вільне входження в країну спекулятивних, "гарячих", грошей, що особливо небезпечно для курсової стабільності.

Міф третій - про позитивну процентну ставку центробанку щодо інфляції. Знову причина замінена наслідком. Насправді економічною суттю цієї догми є збереження "ножиць" цін між ставкою ФРС або ЄЦБ і ставкою, наприклад, НБУ. Чим більша різниця, тим більший дохід для іноземного "інвестора".

Міф четвертий - про випадкове виникнення офшорних зон. Збиток для країн з нестійкою валютою полягає не стільки у втраті податків і перенесенні прибутку за кордон, скільки у демонетизації економіки через доларизацію ресурсів олігархів за межами власних грошових систем, що є джерелом для кредитування цих же країн.

Міф п'ятий. Абсурдна теза ринкового фундаменталізму: ринок сам все відрегулює.

У результаті, держава не має ні стратегії розвитку, ні інститутів та інструментів впливу на базові процеси. Начебто через відсутність грошей не створено Банк розвитку, справжній Ексімбанк, інвестиційні структури, інститути фондового ринку.

Міф шостий. Ринок - це вільна конкуренція. Україна забезпечила повну відкритість своєї економіки при розрусі та низькій конкурентоспроможності свого виробника. Про яку рівність умов можна говорити, якщо ціна кредиту і його доступність там і тут різниться на порядок? Спрацювало правило: рівність для нерівних - це нерівність.

Однак влада і далі героїчно бореться за отримання статусу зони вільної торгівлі з ЄС. Не дивно, що модель "периферійного" капіталізму в Україні успішно реалізується. Окремі ін'єкції зовнішнього капіталу у вузькому спектрі технологій свідомо виносяться за межі країн-донорів на тлі деградації економіки в цілому.

Пріоритети розвитку вітчизняної економіки вже давно визначає не український уряд, тому стогони про сировинний придаток слід припинити. Інакше статися не могло. Світ жорстокий: Україні залишають лише те, що є її природною монополією.

Дотримання моделі, заснованої на цих міфах, призводить до ситуації, коли вже й уряд, перебуваючи у безвихідному становищі, потрапляє у залежність від зовнішніх боргів і втрачає можливість самостійно розробляти програму розвитку економіки. Реалізується це через відпрацьований механізм - програми і меморандуми з МВФ.

У яких умовах Україна веде переговори про отримання нового траншу? Попередній уряд повністю використав всі можливості економіки України з виживання.

Вичерпані можливості внутрішніх і зовнішніх запозичень, авансом вилучені податкові надходження, використаний Пенсійний фонд, не повернутий ПДВ, інвестування в основні фонди підприємств нульове, до того ж, неможливо залучати оборотний капітал, оскільки банківська система не кредитує реальний сектор.

У країні - криза державних фінансів, економічний спад, криза банківської системи і зачатків фондового ринку, падіння зайнятості. По суті, ситуація характеризується як системна криза на тлі розвитку стагфляції. Це критична ситуація. І що робить НБУ?

Не варто аналізувати його дії у 2007-2009 роках з доведення економічної ситуації до нинішнього стану. Однак навіть неспеціалісту зрозуміло, що лікувати грошовим голодом ситуацію із зайвими ресурсами та їх повною відсутністю в економіці - це не абсурд і не відсутність професіоналізму, а виконання чиїхось вказівок.

Діагноз МВФ у 2007-2008 роках - "перегрів економіки", а не "перегрів попиту" - призвів до політики грошового голоду щодо національних виробників, а не до придушення попиту населення, що й стало основною причиною фінансово-економічної кризи. Однак це була не боротьба з інфляцією, а боротьба за позичковий відсоток.

Звичайний прийом: накачування зовнішнім ресурсом споживчого ринку країни. У результаті, прибутки іноземних корпорацій плюс відсотки за виданими кредитами - це прибуток корпоративного сектора. Потім - різкий відтік капіталу, погашення боргів через позики ЦБ та уряду, прибуток МВФ та ФРС і повна боргова залежність.

Щоб не зупинити цей механізм під час кризи, центробанк орієнтується не на розв'язання проблем економічного зростання та зайнятості, а на "боротьбу" з інфляцією - знову ж таки методом "грошового голоду".

Для законодавчого закріплення цього процесу ініційовані зміни до закону про НБУ. Їх прийняття зніме з нього всяку відповідальність не тільки за процентну політику, курс і зростання цін. Він буде настільки незалежний і недоторканний, що не буде складати свій базовий документ - Основні засади грошово-кредитної політики на наступний рік.

Чи може громадський орган - Рада НБУ - підмінити величезний апарат професіоналів НБУ і виконати цю роботу? Ні. Рокіровка потрібна для того, щоб це робив МВФ, чого він і домагався. Тепер меморандум та основні засади нічим не відрізнятимуться.

У меморандумі нема галузей, у ньому є блоки, проблеми економіки і напрямки, які потребують вирішення. Параметри документа такі, щоб боргове навантаження зростало до величини, яка дозволяє його обслуговувати. Ось і весь секрет.

Меморандум не потрібно читати весь. Півсотні пунктів і безліч хитромудрих таблиць - лише камуфляж для кількох ключових умов: боротьба з інфляцією через "грошовий голод", підвищення облікової ставки, відсутність рефінансування, плаваючий курс.

І ще кілька критеріїв - грошових агрегатів, резервів, активів банків, позик ЦБ уряду. Ось суть документа, який визначає розвиток економіки. Виконання умов припускає падіння технологічних галузей. Сировинні сектори позичать на зовнішніх ринках.

І знову НБУ ні при чому, а винен уряд. МВФ - герой і найкращий друг. Ніхто не позичив, а він дав гроші під низький відсоток.

Маніпулювання свідомістю дозволяє дурити українських чиновників. Дехто шкодує, що дає позитивний висновок про співробітництво на цих умовах, але крісло дорожче.

Влада не підозрює, наскільки широкий спектр можливостей має НБУ на фінансовому ринку. "Керівництво" Нацбанку не здатне і не бажає змінити підходи до ролі установи в економічному розвитку країни, тому його необхідно терміново міняти. Часу мало.

Влада в цілому не розуміє, які величезні економічні втрати закладаються в економіку від бездіяльності НБУ. Влада помилково вважає, що ті незначні поступки керівника регулятора, яких вона домагається, цілком вагомі, що й зупиняє її від рішучих дій.