Україна залишиться без каспійського газу?

Протягом минулих двох місяців у проектах так званого Південного газотранспортного коридору, спорудження якого має диверсифікувати шляхи і джерела поставки газу до південної Європи, відбулися зміни. Частина з них Україні шкодить, частина - навпаки.

Потоки газу і свідомості

На схід від Європи розташовані два великі газоносні регіони. Один - на території Росії, інший ділять між собою прикаспійські Азербайджан та Туркменія. До енергетичних проектів другого табору із змінним успіхом долучаються Іран та Ірак.

Донедавна ситуація з поставками цього газу до Європи була наступною. Видобувники газу були вельми невдоволені своїми монопольними транзитерами: Росія - Україною та Білоруссю, Туркменія - Росією, Азербайджан - Туреччиною.

[B]

Київ увесь час намагався використати свою транзитну систему для того, щоб виторгувати нижчу ціну на газ. Турки поводилися з Азербайджаном ще зухваліше: вони погоджувалися тільки на роль посередника, а не транзитера газу, тобто хотіли самостійно перепродавати блакитне паливо до Європи.

Через таку позицію Анкари Баку навіть боявся починати розробку другої черги свого великого родовища "Шах-Деніз": отриманий газ він просто не зміг би експортувати.

Природно, усі власники газу намагалися знайти інші шляхи для транзиту. Росія почала будувати "Північний потік" в обхід Білорусі і активно лобіює спорудження "Південного потоку" в обхід України.

Ця труба може пролягти дном Чорного моря: зоною виняткових економічних інтересів України або Туреччини. Досі Росія обирала другий варіант, намагаючись умовити Анкару погодити таке будівництво в обмін на деякі інші послуги в енергетичній галузі.

Азербайджан же покладався на конкурента "Південного потоку" - газопровід "Набукко". Він теж мав би пролягти територією Туреччини, але його обслуговував би незалежний оператор, а отже, Анкара не могла б диктувати тут свої умови.

Наповнити "Набукко" планувалося газом з Азербайджану та Туркменистану, який мав би надходити по ще неіснуючому Транскаспійському газопроводу, а також з Ірану та Іраку, які мали би дотягти труби до Азербайджану або Туреччини. Неготовність цих шляхів гальмувала проект.

Були й альтернативні ідеї: проект "Білий потік", який би пустив каспійський газ територією України, а також термінал з виробництва зрідженого газу у Грузії - паливо постачалося б танкерами до прийомного терміналу у Румунії і, можливо, в Україні.

Таким чином, донедавна у чорноморському регіоні Росія покладалася на Туреччину, а Азербайджан - на Україну.

В обхід України по українському шельфу

Зведення "Південного потоку" не подобається ні Україні, ні Туреччині. Однак перешкодити такому будівництву або отримати плату за користування шельфом ці держави не зможуть: міжнародне право не передбачає таких можливостей.

Росія повинна лише отримати дозвіл на роботу у винятковій економічній зоні однієї з країн, у якому фіксувалася б її відповідальність за можливі екологічні наслідки.

"Це не заборонний важіль, а екологічно-процедурний, це важіль уповільнення будівництва газопроводу. Можна було б затримати роботи на кілька років, але нинішня влада в Україні навряд чи використає цей механізм", - каже керівник енергетичних програм центру "Номос" Михайло Гончар.

Туреччина і Україна могли б узгодити свої дії у переговорах з Росією і разом відтягувати старт проекту. Тимчасом ситуація на європейських ринках, пов'язана з профіцитом зрідженого газу і видобуванням сланцевого палива, зробила б очевидною нерентабельність "Південного потоку", кошти на який ще не знайшли.

Український варіант вигідніший для росіян, оскільки це коротший шлях. Він дозволив би заощадити "Газпрому" кілька сотень мільйонів доларів. Однак у період складних українсько-російських взаємин "Газпром" переорієнтувався на турецький шельф, і 12 травня 2010 року планував отримати всі необхідні дозволи на роботу на ньому.

Тимчасом Анкара почала тиснути на Росію. Вона заблокувала погодження паперів, вимагаючи зниження ціни на російську сировину та, знову-таки, дозволу на реекспорт газу. Очевидно, передчуваючи тривалий мир з Азербайджаном, Туреччина поводить себе на переговорах з Росією дуже сміливо.

От тільки Україна за цей час геть поріднилася з Росією, підписавши 23 квітня "харківські" газові контракти. Тому консорціум з будівництва "Південного потоку", надавши наприкінці травня своїм інвесторам техніко-економічне обґрунтування, включив до нього маршрут через українські води.

Саме час Україні розпочати продумані переговори і, користуючись позицією Анкари, відтягнути будівництво невигідного для України газопроводу. Однак чи вистачить на це духу у вітчизняних чиновників?

Поки вони вагаються, Анкара погодилася на умови Баку, який "налякав" її перспективою спорудження терміналів у Грузії та Румунії.

6 червня президенти країн підписали угоду, яка збільшує продаж азербайджанського газу Туреччині з 6,6 мільярда кубометрів до 11 мільярдів кубометрів, встановлює нові ціни і прийнятні умови транзиту палива у напрямку Греції.

Енергетичний експерт Олександр Нарбут зазначає, що ці плани не зменшать обсяги поставки до Туреччини російського газу, частина якого надходить підводною трубою "Блакитний потік", а частина - через Одеську область.

"У Туреччині триває масштабна газифікація промисловості. Отже, це будуть додаткові обсяги газу, а не їх витіснення", - стверджує Нарбут.

Греція також потребує небагато азербайджанського газу. Постає питання: куди далі качати ті 16 мільярдів кубометрів, які даватиме "Шах Деніз-2"? Найкращим ринком для Баку була би промислово розвинена Італія, на яку покладає надії і "Газпром".

Існують три проекти, які дозволяють дотягнути трубу до Апеннінського півострова.

Перший - газопровід ITGI, Туреччина-Греція-Італія, довжиною 800 кілометрів і потужністю 8-10 мільярдів кубометрів на рік. Акціонери "труби" - грецька газова компанія Depa та італійська Edisson - планують ввести її в експлуатацію 2012 року.

Другий - газопровід TAP, буквально - трансадріатичний трубопровід, протяжністю 520 кілометрів. Ним хочуть поставляти газ у південно-східну Італію через Грецію і Албанію, в тому числі через 115-кілометрову підводну ділянку від Албанії до Італії. Запуск газопроводу намічено на 2011 рік, його потужність - 20 мільярдів кубометрів.

Третій - це "Набукко". Підтримуваний ЄС, він тільки зараз почав викликати довіру інвесторів. Запуск "Шах Деніз-2" гарантуватиме мінімальне наповнення газопроводу. Азербайджанського палива йому не вистачить: потужність "труби" - 32 мільярди кубометрів газу на рік. Але й інші країни посилили зацікавленість у цьому проекті.

Так, у травні Туркменістан вирішив без участі "Газпрому" будувати трубу "Схід-Захід", яка дозволить транспортувати блакитне паливо від нових родовищ біля китайського кордону до узбережжя Каспійського моря.

Оскільки у цьому проекті не буде російського капіталу, то Ашхабад зможе направляти газ з нього як до російської ГТС, так і до майбутнього Транскаспійського газопроводу, а далі - до Азербайджану, який уже буде "підключений" до "Набукко".

Окрім того, у червні Іран заявив, що починає самостійно споруджувати свою ділянку газопроводу до Туреччини для експорту газу з родовища "Південний Парс".

Міністр енергетики північного Іраку Ашті Хаврамі також днями заявив, що його територія готова забезпечити газопровід "Набукко" 14-15 мільярдами кубометрів газу. Незважаючи на суперечності між північним Іраком та урядом країни щодо того, хто має заплатити за видобування газу, міністр запевнив, що це питання невдовзі буде вирішене.

Нарбут зазначає, що спорудження "Набукко" може зменшити завантаженість української ГТС, якщо споживання газу в Європі продовжить падати, і каспійський газ частково витіснить з південноєвропейського ринку російський. Однак у будь-якому разі вітчизняна ГТС постраждає набагато менше, ніж у випадку спорудження "Південного потоку".

З іншого боку, якщо всі каспійські запаси газу "пірнуть" у "Набукко" та інші проектні газопроводи, то зменшуються надії України на азербайджанський зріджений газ, про який зараз так часто говорить міністр палива та енергетики Юрій Бойко. Азербайджан ледве знаходитиме об'єми для поставки газу Чорним морем до Румунії, як того вимагатимуть контракти.

А єгипетський або лівійський газ обходитиметься набагато дорожче, ніж азербайджанський, адже муситиме перетинати Босфорську протоку.

Таким чином, газові стратегії сусідів України змінюються, а сама Україна навіть не претендує на участь у формуванні впливу на потоки блакитного палива. Звучать лише пасивні заяви уряду про те, що Євросоюзу варто визначитися між "Набукко" та "Південним потоком".