Глобалізація як феномен сучасності

Сучасний етап світового розвитку характеризується динамічним поглибленням процесів інтеграції політичного, економічного, культурного життя країн світу. У широкий вжиток увійшов термін глобалізація як характеристика формування єдиного планетарного суспільства.

Триває взаємне зближення різних країн і народів, проникнення інформаційних технологій, політична трансформація і інтеграція на регіональному і світовому рівнях.

Зростання ролі зовнішніх факторів у економіці, створення єдиного світового ринку без національних бар'єрів і забезпечення однакових правил гри для всіх учасників, - ось основний перелік економічного аспекту глобалізації.

Проте вона не обмежується суто соціально-економічними змінами, які полягають в поширенні ринкової моделі неоліберального зразку на всій планеті.

Відбувається також трансформація політичних і культурних інститутів за переважно західним типом, з властивими йому формами і нормами демократії та суспільних цінностей. Тому деякі дослідники визначають глобалізацію як продукт західного світу, акцентуючи увагу саме на його американській складовій.

На початку ХХІ століття світове господарство все більше перетворюється в єдине ціле, в якому постійно формуються і протікають різнопланові процеси.

Свідченням зростання взаємозалежності національних економік є їх надзвичайна чутливість до процесів, що відбуваються в інших регіонах планети.

Зокрема, сучасна іпотечна криза на ринку нерухомості в США тією чи іншою мірою впливає на різні регіони, сповільнюючи зростання світової економіки. І навпаки, сприятлива економічна ситуація в економічних центрах цивілізації служить локомотивом для динамічного прискорення в усіх куточках Землі.

Чим вищий рівень інтеграції національної економіки у міжнародні економічні відносини, тим більший вплив на неї мають процеси, що відбуваються в світовій економіці.

В цьому плані економічну глобалізацію прийнято трактувати як вищий, більш розвинений рівень інтернаціоналізації національних економік та їх розчинення в глобальному господарському механізмі.

Вона відбувається у двох напрямках - усередину і назовні. Розвиток всередину означає, що процес йде шляхом розширення використання іноземних товарів, капіталу, технологій. Розвиток назовні свідчить про переважну орієнтацію держави на світовий ринок і глобальну експансію фірм.

Процес глобалізації складається з трьох взаємозв'язаних компонентів - нового міжнародного розподілу праці, міжнародного виробництва і політичних відносин.

Основою сучасного світового господарства є світовий ринок, який зародився ще у XVI столітті у період Великих географічних відкриттів. На його основі почав формуватися міжнародний поділ праці. Проте лише в останні кілька десятиріч є підстави стверджувати , що процеси глобалізації набули ознак цілісності і незворотності.

Цьому також сприяє розвиток відповідної інфраструктури, НТР, новітніх форм руху товарів і капіталу. В той же час, міжгалузевий поділ праці (обмін товарів АПК на промислові), який панував впродовж кількох століть, заміняється і доповнюється внутрішньогалузевим. Все більше значення набуває обмін товарів на послуги, який перевищив 50% обсягу світової торгівлі.

Щодо міжнародного виробництва, то воно почало формуватися у 70 - 80-тих роках ХХ століття під впливом енергетичної кризи. Старі індустріальні галузі, які потребували багато ресурсів, почали вивозитися в країни, що розвиваються. НТР дозволила технологічно роз'єднати окремі виробничі процеси в просторі.

Сучасне міжнародне виробництво ведеться як на іноземних підприємствах, розміщених в зарубіжних країнах, так і на основі підрядів, переданих місцевим підприємствам.

Таким чином іноземні компанії досягають не тільки зниження витрат виробництва, але і економії первинних інвестицій, а також спрощення і здешевлення управлінських структур. Міжнародним це виробництво є і по характеру ринків збуту.

Політичним фактором, який значно прискорив глобалізаційні процеси, став розпад СРСР і соціалістичної системи. Це сприяло перетворенню капіталізму в єдино можливий варіант світового розвитку. Крім того, значно розширився простір, на який поширилися однотипні ринкові відносини і інститут приватної власності.

Теоретичні та практичні засади сучасної моделі глобалізації почали активно розвиватися з початку 80-тих років минулого століття.

Саме тоді у західній економічній думці відбувся поворот до неоліберального варіанту виходу з економічної депресії.

Державне стимулювання попиту, гонка озброєння багато в чому вичерпали себе, породжуючи бюджетні і фінансові труднощі. Прискорення темпів НТР, посилення позицій підприємницьких кіл, остаточний розпад колоніальної системи сприяли постановці питання про новий світогосподарський лад.

На думку Сороса, справжня поява глобального капіталізму відбулася, коли світ зіткнувся з енергетичною кризою.

Країнам-імпортерам нафти довелося фінансувати покриття значних дефіцитів. Уряди почали робити податкові й інші поступки міжнародному фінансовому капіталу. Прихід до влади у Великобританії і США Тетчер і Рейгана, чиї програми дозволити ринковому механізму робити свою справу, остаточно закріпили даний курс.

Отже, сучасні глобалізаційні процеси відбуваються в фарватері неоліберальної моделі економіки. Найбільш поширений аргумент неолібералів полягає в тому, що, на їх думку, недоліки ринку не більші, ніж недоліки господарської діяльності держави.

Тому в кризовій ситуації варто відмовитися від державного втручання, приватизувати державну власність і повернутися до вільного ринку і вільної конкуренції.

Свобода економіки автоматично забезпечить найбільш раціональний і ефективний розподіл ресурсів і капіталовкладень, дасть можливість вибору, який відкривається перед кожним підприємцем і споживачем.

Багатьох західних політиків у неоліберальних підходах спокушає можливість перекласти на ринок існуючі труднощі.

Великі ж корпорації побачили в глобалізації зручний спосіб звільнитися від тотального державного регулювання, податків і отримали перспективу, спираючись на свої переваги, створювати нові центри влади, формувати майбутні правила гри на глобальному рівні, поширюючи свій вплив на інші регіони.

Проте варто розрізняти теорію глобалізації з її практикою. Неоліберали тут часто вдаються до подвійних стандартів. Нав'язуючи іншим радикальні варіанти власних концепцій, вони не завжди вважають за необхідне дотримуватися їх у себе.

Навіть друкований орган ділових кіл США, журнал Fortune, визнає, що "коли американський бізнес говорить про капіталізм, він має на увазі вільні ринки у всіх, крім себе".

Насправді на Заході відбувається не згортання економічної ролі держави, а зміна її господарських функцій в бік більш активної участі в боротьбі за провідні позиції у світовій економіці.

Доктор економічних наук, член-кореспондент НАН України Білорус дотримується дещо іншої думки про глобалізацію. На його переконання, глобалізація передбачає створення системи абсолютної економічної та політичної влади транснаціональних монополістичних корпорацій, які вийшли з-під контролю націй-держав.

Вчений посилається на Бзежинського, який вперше висунув тезу про необхідність створення системи глобального панування і довгострокового перерозподілу світових ресурсів.

Він прогнозував поступове формування більш контрольованого і керованого світового суспільства, в якому пануватиме глобальна еліта, що застосовуватиме найновіші досягнення науки і техніки для впливу на поведінку суспільства.

Дослідник пророкує формування наднаціональної влади в результаті консолідації країн під керівництвом США.

Американський науковець Петрас заперечує тезу Хардта і Негрі, авторів книги "Імперія", про те, що в результаті НТП глобальний капіталізм функціонує як автономна "імперія", керована тільки ринками і ТНК.

Він звертає увагу на те, що держава і далі відіграє суттєву роль у завоюванні зовнішніх та захисті внутрішніх ринків, забезпечує субсидії підприємствам експортного сектору, через міжнародні фінансові установи фінансові тисне на держави третього світу для усунення торгових бар'єрів, приватизацію підприємств.

Також Петрас вважає, що не варто перебільшувати значення новітніх технологій та їх вплив на формування "нової епохи капіталізму", яка нібито усуває протиріччя, характерні для капіталізму взагалі, тому що циклічність економіки збереглася.

Сорос змінює акценти у визначенні глобалізації. У своїй монографії "Криза глобального капіталізму" він пише наступне:

"Глобальна капіталістична система розпоряджається нашим життям так само, як і будь-який режим розпоряджається життям людей. Капіталістичну систему можна порівняти з імперією, глобальнішу за своїм обсягом, ніж будь-яка попередня.

Вона править всією цивілізацією і, подібно до інших імперій, вважає варварами тих, хто перебуває по той бік її мурів. Це не територіальна імперія, оскільки вона не має суверенітету чи його зовнішніх атрибутів. Більшість її суб'єктів навіть не усвідомлюють свою підвладність їй. Що характерно для імперії, вона поділяється на центр і периферію, причому центр дістає прибуток за рахунок периферії.

Глобальна капіталістична система виявляє певні імперіалістичні тенденції. Вона домагається експансії і не заспокоїться, поки залишатимуться незадіяні ринки та ресурси".

Таким чином, глобалізація є незворотнім процесом поглиблення зв'язків між різними країнами світу, їх інтеграції на економічному, політичному, культурному, технологічному та інших рівнях.

Сучасна модель глобалізації ґрунтується в цілому на неоліберальній доктрині, яка почала панувати у міжнародних економічних відносинах з кінця 1970-х - початку 1980-х років.

Однак теоретичне визначення та ідеологічна оцінка цього феномену перебуває на етапі наукового осмислення та гострих дискусій. На сьогодні не існує чіткого розуміння чим є глобалізація в її сучасному вимірі - якісно новим ступенем розвитку цивілізації, чи спробою нав'язати свої відносини, цінності і правила гри з боку провідних країн світу.