Фонд держмайна: перерозподіляй, аби володарювати?

Новий законопроект Фонду держмайна про зміни до закону про приватизацію, який було минулого тижня опубліковано на сайті ФДМ, цілком відповідає традиції непублічних домовленостей та може слугувати примушенню власників продавати підприємства новим, більш "своїм" господарям за прийнятною ціною.

Під час кризи надзвичайно актуальним стає пошук резервів, які б дозволили забезпечити наповнення бюджету і збереження робочих місць.

Зазвичай ці пошуки називаються антикризовими заходами і об'єднані певною стратегією. Зазвичай, але не в Україні.

У нинішнього уряду стратегічного бачення шляхів виходу з кризи як не було, так і немає. Натомість має місце набір окремих спорадичних рухів, пропозицій, спрямованих на перерозподіл бюджетних потоків, майна і ресурсів.

Остання пропозиція, що надійшла з урядових кіл, стосується реприватизації підприємств, чиї власники виявилися неспроможними ефективно керувати цими об'єктами.

Що ж, таке трапляється і у цивілізованих країнах, проте у цивілізованій формі. У нас же збираються діяти за знайомим принципом: "Відібрати та розділити".

Цього разу Фонд держмайна розробив законопроект "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо питань приватизації" який регламентуватиме відповідальності покупців об'єктів приватизації.

Згідно з документом, оприлюдненому на сайті Фонду державного майна України, пункт 9 статті 27 Закону про приватизацію держмайна пропонується викласти в наступній редакції:

"У разі невиконання або неналежного виконання покупцем умов, визначених договором купівлі-продажу, держоргани приватизації в односторонньому порядку мають право відмовитися від договору. У такому разі договір є розірваним з моменту повідомлення покупця держорганом приватизації про відмову від договору, а приватизований об'єкт, включаючи земельну ділянку, повертається в держвласність в порядку і в терміни, визначені договором купівлі-продажу".

Таку ж норму законопроектом пропонується внести і в статтю 23 Закону про приватизацію невеликих державних підприємств.

Очевидно, що формулювання "у разі невиконання або неналежного виконання покупцем умов" є надзвичайно розмитим і надає право ФДМУ довільно вирішувати, чи порушив інвестор умови договору купівлі-продажу чи ні.

Проте інвестор, який придбав підприємство, є його власником, а тому запропонована норма суперечить статті 41 Конституції України: "Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності... Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсягах і порядку, встановлених законом".

Вилучення з пункту 9 статті 27 Закону норми про те, що розірвання договору купівлі-продажу відбувається за рішенням суду, також суперечить пункту 5 тієї ж статті закону, згідно з яким розірвання договору можливе лише за рішенням суду, а також статті 651 Цивільного Кодексу, у якій йдеться про те, що договір може бути розірваний або за згодою сторін, або за рішенням суду.

Крім того, передбачене в законопроекті право ФДМУ відмовитися від договору ставить під сумнів і повернення грошей, сплачених власником підприємства, і повернення інвестованих коштів.

Звичайно, українське законодавство залишається надто "сирим". Та ж стаття 651 Цивільного Кодексу передбачає, що договір може бути змінений та розірваний і в інших випадках, передбачених договором або законом. Але принцип, за яким закон не має зворотної сили, має зберігатися.

Немає сумнівів, що приватизація в Україні, як і у решті пострадянських країн, була проведена в інтересах вузької соціальної групи - так званої номенклатури. При цьому чи не кожний крок супроводжувався порушеннями чинного законодавства, що мало наслідком зрощення капіталу, політики та криміналу.

Відчуження широких верств населення від роздержавлення майна не могло не призвести до порушення відповідних процедур, а здатність свідомо йти на ці порушення, що є системною ознакою належності до певної групи, призводить до ще більшого звуження цієї соціальної групи, остаточного відриву її від решти населення.

Нові власники далеко не завжди демонструють здібності до ефективного використання ринкових можливостей на користь суспільства.

Вони зацікавлені передусім у прибутку від продажу майна та здачі його в оренду, а також у "вичавлюванні" надприбутків з використання застарілих технологій за рахунок дешевих робочої сили та сировини, а також нехтування безпекою.

Тому тема реприватизації буде залишатися на порядку денному української політики ще довго.

Отримана за сумнівних обставин, а відтак залежна від політичної кон'юнктури власність не може мати міцних правових гарантій недоторканності й захисту від перерозподілу за зміни політичних обставин. Не може вона беззаперечно претендувати й на легітимність в очах суспільства.

Внаслідок непрозорої приватизації відносини власності в країні є значною мірою деформованими, такими, що й досі регулюються не стільки ринковими механізмами і нормами закону, скільки неформальними кулуарними домовленостями та вибірковим застосуванням законодавства.

При цьому вибірковість, з якою підходять до приватизації та реприватизації окремі політичні сили, є очевидною. Замість того, щоб примусити капітал служити суспільству, політики більше переймаються перерозподілом майна між "своїми".

Про це, зокрема, свідчать події навколо Нікопольського заводу феросплавів й конкурсу із продажу Луганськтепловозу. Така ж доля, ймовірно, очікує Одеський припортовий завод, Укртелеком, Укрзалізницю та інші державні підприємства.

Теза про необхідність реприватизації була і очевидно залишається візитною карткою БЮТ. Ще 2005 року Юлія Тимошенко під час першого перебування на посаді голови уряду виступала за широку реприватизацію. Тоді галаслива кампанія закінчилася відставкою прем'єрки.

Цього разу вона вирішила обійтися без зайвого галасу. Але "тихе" ухвалення законопроекту, запропонованого Фондом держмайна, цілком відповідає традиції непублічних домовленостей та може слугувати примушенню власників продавати підприємства новим, більш "своїм" господарям за прийнятною ціною.

І це у той час, коли обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну невпинно скорочується.

На фондовому ринку частка інвестицій нерезидентів-юридичних осіб впала з 49,83% активів українських відкритих фондів до 25,7%, а вартість їхніх активів - з 307 мільйонів гривень до 70 мільйонів.

Очевидно, що ухвалення законопроекту, ініційованого Фондом держмайна, негативно позначиться на інвестиційній привабливості країни у цілому.

Пропозиція відомства робить інвестора беззахисним перед свавіллям чиновників і перетворює його у заручника вітчизняного політичного процесу.

Політикам, які не стільки вирішують економічні проблемами країни, скільки готуються до сутички за президентську булаву, працювати з таким інвестором легко і приємно. Але хто ж із серйозних інвесторів захоче опинитися у такому непевному становищі?