Енергетична лихоманка

Одразу два українських енергетичних конфлікти в травні вийшли у міжнародну площину. Спочатку російська "Татнефть", а потім і Vanco Prykerchenska Ltd заявили про намір подати позов до українського уряду в міжнародний арбітраж.

Поки що відома лише сума вимоги "Татнефти" до України - 1 мільярд доларів.

Дії української влади на енергетичному ринку стають дедалі незграбнішими і небезпечними для міжнародного іміджу країни. А конфлікт із "Татнефтью" затягує бойкот Кременчуцького НПЗ із боку російських постачальників нафти.

Забезпечити підприємство африканською або близькосхідною сировиною не цілком удається, тим більше, що ціна на цю нафту значно вище російської Urals.

А в ситуації навколо Vanco Prykerchenska Ltd. уряд знову продемонстрував пристрасть до "реприватизації", анулювавши в однобічному порядку ліцензію всупереч умовам договору.

Бачимо характерну для української влади помилку - спробу ручним, адміністративним способом диктувати ринкові умови і втручатися в ринкові процеси. В умовах глобалізації це серйозного б'є по інвестиційній привабливості країни.

Очевидно, що анулюючи ліцензію "дочки" Vanco, Кабмін прагне збільшити державну або "підконтрольну" урядові частку нафти, що видобувається на території країни. Та й в усіх інших енергетичних конфліктах Кабмін має на меті знизити вплив імпорту нафти і газу. А разом з тим - загальмувати зростання цін на енергоносії, що стимулює розкручування маховика інфляції.

Однак подібні кроки навряд чи приведуть до очікуваного ефекту. Структури "Нафтогазу України" не зможуть самостійно здійснити розробку Прикерченського родовища, як із технічних, так і з фінансових причин.

До слова, глибоководне буріння ніколи й не було спеціалізацією "Нафтогазу". Тому, якщо Кабмінові й удасться відібрати ліцензію в Vanco Prykerchenska, то навряд чи вийде уникнути залучення до розробки цього родовища іншої іноземної компанії.

Чи зважаться світові нафтовики на інвестування в маловивчене родовище, яке потребує істотних витрат, а до того ж - адміністративним шляхом передається з рук у руки в зв'язку з внутрішньополітичною необхідністю?

Сьогодні "Нафтогаз" разом з дочірніми структурами має у своєму розпорядженні ліцензії на розробку блоків у ряді країн, включаючи Лівію, Нігерію, Єгипет, ОАЕ. Жоден із них ефективно не функціонує.

Хоча при такій кількості виграних тендерів і доступі до закордонних нафтогазоносних блоків Україна цілком могла би перекрити значну частину власних потреб, у тому числі за схемами заміщення.

Подібна практика активно використовується багатьма, приміром, французькою Total і італійською ENI. На території своїх країн вони не мають істотних родовищ, однак є одними з лідерів на світовому ринку видобутку нафти і газу.

Зрештою, з огляду на труднощі у закупівлі й транспортуванні Україною енергоносіїв з Каспію і Близького Сходу, ніщо не заважає реалізовувати видобуту сировину на ринках третіх країн. А виручені кошти направляти на закупівлю нафти й газу для України.

Крім того, оптимальним рішенням було би інвестування частини прибутку "Нафтогазу" в іноземні нафтовидобувні компанії. Але такий підхід вимагає прозорості державного холдингу і відсутності урядового тиску. Насамперед у питаннях ціноутворення.

Поки ж "Нафтогаз", як тільки йому вдається заробити якісь кошти, мусить їх спрямовувати на урядові соціальні програми. А Кабінет Міністрів продовжує вирішувати питання енергетичної безпеки за допомогою адміністративного тиску на ринок і реприватизації.

Перетасуванням ліцензій і акцій підприємств з однієї кишені в іншу проблема енергетичної безпеки не вирішується. Державні нафтогазові компанії знаходяться на краю прірви дефолту. А привабливість країни, як транзитної держави й об'єкта для інвестицій, падає катастрофічно.