Україна - вічна газова боржниця?

Історія українського газового імпорту України - історія боргів, воєн за їх реструктуризацію та українсько-російських скандалів. Перелічені події з невідворотною періодичністю повторюються на українській історичній спіралі, в якій часи відносного "газового" спокою змінюють періоди гострого газового протистояння. Є певна закономірність - до кожного нового скандалу Україна підходила із все меншим запасом аргументів, що ставало запорукою вирішення конфлікту далеко не на користь України та українських споживачів.

Нині вітчизняний газовий сектор знову лихоманить. Україна на межі нової порції звинувачень у безконтрактних відборах газу та багатомільйонних боргах. Підґрунтя для таких заяв дала голова уряду словами, що останні два місяці Україна споживає газ "власними силами".

Зайвим буде пояснення, що своїх ресурсів для повного забезпечення потреби у блакитному паливі в України немає. Тому "свої ресурси" - це або ПСГ, де є газ лише Газпрому, Росукренерго та Укргазенерго. Або транзитний газ в Європу - знову ж таки, від Газпрому або Росукренерго.

До речі, на весь газ цих суб'єктів уже заявлена ціна - 314,7 дол. за 1000 кубів, що гарантує значні фінансові претензії за спожитий без достатніх правових підстав імпортний газ. А що більшою буде сума, то гучніший буде скандал. Тим упевненіше зможе почувати себе Росія, обставляючи угоду про врегулювання конфлікту новими вигідними їй умовами. Останнє - коронний прийом дипломатії Газпрому від самого початку українсько-російської боргової епопеї.

Екскурс в історію газових боргів України красномовно підтверджує цю тезу. Вперше борг України за газ був сформований за три роки незалежності у розмірі 1,4 млрд дол. У березні 1995 -го Україна і Росія домовилися, що на суму боргу будуть випущені боргові зобов'язання українського уряду.

Цим домовленостям передувала гостра дипломатична боротьба, під час якої Газпром виявив неабиякий апетит. Зокрема, російська газова монополія на початку 1995 року зажадала в рахунок боргу акції українських підприємств у розмірі від 30 до 50%. З-поміж інших були добре знайомі Нікопольський завод феросплавів, Рівнеазот, концерн "Оріана", МГЗ, Одеський припортовий (навколо якого зараз розгортається гостра приватизаційна боротьба), Запорізький завод феросплавів, АТ "Газтранзит". Росія також претендувала на два газосховища, Богородчанське і Більче-Волицько-Угерське, які мали ввійти до статутного фонду спільного підприємства Укргазпрому і Газпрому - "Газтранзиту", й на низку регіональних підприємств газової галузі.

Ба більше, схема погашення боргів у такому варіанті була прийнята українською стороною у формі підписання протоколу українського уряду з ВАТ "Газпром" у лютому 1995 року. Втілити ці плани щодо України тоді Газпрому не дозволив Мішель Камдесю, тодішній директор-розпорядник МВФ. Перехід на погашення українського газового боргу цінними паперами стало однією з умов отримання кредиту stand-by, яку висунув перед РФ МВФ. Тоді Москві не лишалося нічого іншого, крім як погодитися.

Наступний раунд росту боргів за газ був пов'язаний зі спробою українського уряду відійти від попередньої практики державних гарантій на газову заборгованість із наступним переводом її у державний борг.

Для цього замість Укргазпрому до імпорту газу допускалися газові трейдери - "Інтергаз", "Ітера", ІСД, ЄЕСУ, "Мотор Січ" та інші. Архітектором нових схем став тодішній перший віце-прем'єр Павло Лазаренко, який, як відомо, мав особисту зацікавленість у нових порядках на газовому ринку.

Чуда не сталося. Навпаки, борги трейдерів перед Газпромом росли, і на певному етапі російська газова монополія почала вимагати державних гарантій їх оплати. Дедалі жорсткішою ставала риторика Газпрому. Особливо гострої фази протистояння набуло в 2000 році.

З початку року на урядовців та Нафтогаз посипалися серйозні звинувачення у крадіжці газу із погрозами окремих політиків розв'язати проблему заборгованості через міжнародні суди, в яких вимагатимуть арешту українського майна. Знову почав фігурувати список зі знайомих підприємств, в тому числі газотранспортних, які пропонували віддати російській монополії в обмін на борги (калуська "Оріана", Сєверодонецький азот, газосховища).

Тоді зміцнілий Газпром (капіталізація компанії на той час - близько 50 млрд дол.) уперше досить удало попрацював із європейською суспільною думкою, залякуючи європейців збоями у постачанні блакитного палива через несанкціонований відбір із транзитної труби українцями. Цього разу, на відміну від 1995 року, Захід офіційно зберігав нейтралітет, неофіційно ж дипломати кількох європейських країн висловлювали стурбованість та рекомендували українській владі припинити практику несанкціонованого відбору транзитного газу, яку, до речі, в 2000 році в офіційних інтерв'ю визнавали тодішні президент Леонід Кучма та віце-прем'єрка Юлія Тимошенко.

Втім, Україні вдалося "відбитися" від чергової низки боргових претензій Газпрому "малою кров'ю". Україна визнала суму заборгованості у 1,43 млрд дол., при цьому це борг державного Нафтогазу, до якого не ввійшли борги комерційних трейдерів ("Інтергазу" (197 млн дол.), Центру "Сігма" (40,7 млн дол.), ЄЕСУ (21,9 млн дол), "Мотор Січі" (14,5 млн дол.). Згідно з міжурядовою домовленістю, в жовтні 2001 року цю суму мали погасити корпоративними облігаціями НАК "Нафтогаз України".

Після бурхливих років на зламі століття у газових відносинах країн установився відносний мир. Утім, висновки із минулих баталій зробив лише Газпром. У другій половині 90-х російська монополія стала планувати і поступово реалізовувати плани маршрутів експорту газу в Європу в обхід України для зменшення залежності від нашої держави. Почали з першої черги "Ямал-Європи" (нині її потужність становить 33 млрд куб. м) та підводного газопроводу до Туреччини "Блакитний потік" (16 млрд куб. м), що пройшов дном Чорного моря.

Остання українсько-російська газова війна трапилася на початку 2006-го. Її наслідки для України добре відомі - розділення цін на транзит газу і його постачання, триразове зростання ціни для України та прихід Газпрому на внутрішній ринок газу. Втім, у 2006 році Газпром уперше перейшов від гучних заяв до реальних дій - зниження тиску подачі блакитного палива магістральним трубопроводом.

На Заході розгорнули потужну PR-акцію зі звинуваченнями України в крадіжках газу. Тоді Європа вустами екс-канцлера Герхарда Шредера висунула Україні жорстку вимогу якнайшвидше досягти домовленості з Газпромом.

Нині уряд Юлії Тимошенко вирішив переглянути умови газового, як виявляється, перемир'я-2006, і тим самим відкрив сезон чергових батальних змагань із російським монополістом. Поки Газпром відсиджується в окопах і обмежується лише артпідготовкою у вигляді неофіційних коментарів та витоків інформації про можливість перегляду ціни до $314,7 за тисячу кубометрів.

Перехід у наступ Газпрому означатиме заявку на не менш ніж мільярдну крадіжку газу. Вражаюча сума відкриває широкий простір для голосних РR-демаршів у світових ЗМІ і конкретних правових кроків Газпрому у формі обмеження тиску газу, як це вже було у 2006 році. Україні цього разу доведеться мірятися силами і витримкою із компанією, капіталізація якої значно перевищує весь український ВВП і займає за цим показником друге місце в світі. Компанією, котра має частки в десятках потужних газових підприємств у країнах ЄС та широкі зв'язки у європейських ділових, фінансових та політичних колах.

Ніхто не збирається перебільшувати можливості тиску російської монополії на Україну, проте потрібно чітко уявляти, що цьому тиску протистоїть лише ентузіазм Юлії Тимошенко та НАК "Нафтогаз України", який перебуває в глибокій борговій ямі. Годі сумніватися - Україна знову вистоїть у цій фазі війни. Принаймні газ фізично буде точно, бо Росії за всього бажання не вдасться припинити постачання в магістральну трубу і залишити Європу без палива.

Втім, уже наступне протистояння Україна ризикує зустріти практично без аргументів. До 2013 року Газпром, якщо вірити його заявам, введе у дію два потужні обхідні маршрути: "Північний потік" дном Балтійського моря та, можливо, навіть "Південний потік" дном Чорного, які заберуть в України 88 мільярдів транзитного газу з сьогоднішніх 115-ти. Такий песимістичний сценарій поки що малоймовірний, але він, безсумнівно, містить зерно істини - обхідні шляхи будуть розширяти.

Наприклад, не можна виключати, що протистояння із Україною підштовхне Газпром до реалізації другої черги "Ямал-Європи" обсягом у ще 33 млрд кубів. До речі, будівництво цього газогону, що має пройти Польщею та країнами Прибалтики, за даними польських ЗМІ, пропонуватиме польський прем'єр Дональд Туск на запланованій у лютому зустрічі з Володимиром Путіним. Отже, як аргумент залишиться лише ентузіазм прем'єра чи - на той час - уже президента.