Неощадне рішення Тимошенко

Отже, ціль ясна, завдання визначено, за справу, товариші. Новопризначений Кабінет Міністрів узявся втілювати одне з ключових передвиборчих гасел Блоку Юлії Тимошенко про повернення заморожених вкладів громадян у Ощадбанку СРСР. На відповідну ціль 2008 року планують спрямувати не багато й не мало – 20 млрд грн.

Ці 20 мільярдів насправді є трьома різними сумами. 12 млрд грн на цю мету заплановано отримати від приватизації (при цьому проект Державного бюджету на 2008 рік передбачає надходження від приватизації лише "не менше 8,6 млрд грн"), 6 млрд грн збираються профінансувати з Державного бюджету як видатки на безпосередні виплати, ще 2 млрд грн передбачено на схему боргового взаємозаліку. Тобто наразі проект бюджету передбачає тільки 8 млрд грн на компенсації. Згідно із заявами, даватимуть не більше 1000 грн кожному вкладнику.

На перший погляд, усе прекрасно. Історичну справедливість нарешті забезпечать, гроші підуть до постраждалих українців, ура! Але існує багато "але".

Перше "але" – філософсько-суб’єктне

Спробуймо збагнути природу цієї статті видатків. Фактично, це соціальна допомога. Адже заморожені кошти на рахунках Ощадбанку СРСР за часів незалежності ніколи не визнавали юридично боргом. Отже, йдеться про соціальні виплати постраждалим, подібно до того, як роблять виплати постраждалим від катастроф.

Хто є отримувачами цієї допомоги? Наразі тяжко сказати, адже інвентаризація триває, інформації про соціодемографічний розподіл власників рахунків немає. Зрозуміло, що частина вкладників не дожила донині. У свою чергу, частина з них передала "книжки" нащадкам, частина – забрала із собою. Відтоді минуло 16 років, це великий термін (особливо зважаючи на інтенсивність подій упродовж цього часу порівняно із затишними радянськими часами).

Тобто коло потенційних отримувачів виплат має бути доволі широким. Відомо, що загальна кількість рахунків становить близько 53 млн, а це більше за чисельність населення України! Ми не можемо сказати, що це тільки пенсіонери, ми не можемо сказати, що це лише незаможні. Ми можемо тільки констатувати: це ті, кому або чиїм родичам пощастило мати ощадкнижку перед розвалом СРСР. Відтоді змінилося все: хтось став багатшим, хтось – збіднів.

Тому така допомога ризикує стати найменш адресною в українській системі соціального забезпечення, яка і без цього не  відзначалася адресністю.

Друге "але" – несправедливе

А як же справедливість? Справедливість у економіці обмежується рацією. Адже можна було би започаткувати компенсації постраждалим від грошової реформи 1947 року, але ніхто такого не пропонує.

Це може прозвучати цинічно, але ми через 16 років не зобов’язані розплачуватися за борги збанкрутілого банку. Ми на таких же підставах наступним кроком почнемо компенсовувати втрачені гроші вкладників трастів у 1990-х роках або постраждалих від афери "Еліта-центру". Сказавши "а", тяжко не сказати "б". Або принаймні доведеться довести, чому не говоримо.

Ми – це всі громадяни України. Адже бюджет формується з наших податків і нашого майна, яке держава приватизує від нашого ж імені.

Третє "але" – комунально-боргове

Дуже привабливою здається схема "борги за борги". Йдеться про компенсацію внесків у Ощадбанку списанням заборгованості за житлово-комунальні послуги. 2005 року цю схему вже запроваджували.

Передусім така ситуація є дискримінаційною. Чимало людей, які мають на руках ощадкнижки та справно сплачують за послуги, у тому числі ваш покірний слуга, при цьому відчувають себе, м’яко кажучи, ідіотами: якби знав, не платив би.

Зважаючи на те, що нині задекларовано повернути гроші "ударними" темпами впродовж наступних кількох років, формується природна ідея почекати до наступної серії заліків. В умовах зростання ціни на газ (і стримування внутрішніх тарифів) це дуже "порадує" підприємства, що надають житлово-комунальні послуги населенню, та їхніх постачальників. Особливо гротескною ситуація видається на тлі соціальної реклами, що закликає громадян своєчасно сплачувати за вказані послуги.

А як у сусідів?

Питання компенсації внесків вкладникам Ощадбанку закрили тільки Казахстан і Литва.

У Литві компенсації здійснювали за дискримінаційною схемою: спочатку старим та переслідуваним у радянські часи, потім – усій решті. Обмін здійснювали за курсом 1 радянський рубль = 1 літ (за нинішнім курсом, близько 42 американських центів). Максимальний обсяг вкладу, який можна було компенсувати, становив 6000 радянських рублів. Середній обсяг компенсацій становив 960 доларів США на вкладника, максимальний – 2 тис. доларів США. На виплату компенсацій спрямували три чверті доходів від приватизації.

У Казахстані пішли шляхом емісії державних боргових паперів зі строком обігу 1–3 роки. При цьому курс установили не дуже приємний: 150 радянських "дерев’яних" за 1 американський "зелений".

У Білорусі також визначили невисокий обмінний курс. Спочатку він сягнув близько 20 радянських рублів за 1 долар США, а потім девальвація кінця 1990-х років змінила його до мізерних 450 радянських рублів за 1 долар США. Як наслідок, виплати практично не здійснювали через брак інтересу постраждалих.

На відміну від України, Росія не афішує проблему повернення вкладів у Ощадбанку СРСР. Як і у нас, борг за радянськими вкладами не визнано державним боргом. Виплати здійснюють, проте за невисоким курсом: 1 радянський рубль = 2 російських рубля (близько 8 центів США). Незначні виплати йдуть, але вони дуже мізерні на тлі величезного профіциту бюджету та Стабілізаційного фонду. Росія надає перевагу національним проектам та накопиченню коштів на майбутнє замість розрахунку за радянськими боргами.

Порівняно із сусідами, Україна має один із найбільш щедрих обмінних коефіцієнтів. Також ми маємо одні з найамбітніших планів (принаймні політики говорять про повернення всіх вкладів без обмежень за роками). Приємно відчувати себе найбагатшими серед сусідів – колишніх побратимів.

Куточок споживача: обирай на виріст!

Новий уряд отримав бюджетну систему у доброму стані. Казначейський рахунок далеко не пустий, багато інвестиційних видатків не профінансовано, що дає змогу переглянути напрям їх використання. Економіка не дає підстав говорити про скруту у справлянні податків.

Проте кожному споживачу відомо, що бажання витратити гроші – річ напускна, а фінанси – річ розважлива. Нині головний біль уряду – забезпечення нижчої інфляції. Відверто кажучи, у нього для цього не так багато інструментів, які не заважали б економічному зростанню. Безпосереднє поширення серед громадян додаткових мільярдів гривень може звести нанівець спроби уряду стримати інфляцію. А висока інфляція може дати порівнянний із компенсаціями (тільки зі знаком "мінус") вплив на сукупний добробут українців.

У зв’язку з цим до уряду є пропозиція. Демографічна ситуація в Україні така, що протягом найближчих десятиліть співвідношення кількості працівників до пенсіонерів зростатиме до рівня, коли солідарна пенсійна система (нинішні працівники платять пенсії нинішнім пенсіонерам) затріщить по швах. При цьому уряд Тимошенко виступає проти підвищення пенсійного віку (незважаючи на те, що у презентації "Українського прориву" йдеться про низький пенсійний вік).

Вирішити цю проблему має пенсійна реформа із запровадженням накопичувальної системи. Її впровадження потребуватиме фінансування з Державного бюджету, особливо на компенсацію дефіциту солідарної системи. Було би доцільно відновити цю реформу (відповідний законопроект ухвалено у першому читанні 24 квітня 2007 року, а потім відкладено у "довгу скриню") та спрямувати кошти на відповідні цілі. Вказана реформа дає чимало плодів: стабільність пенсійного забезпечення у довгостроковій перспективі, об’єктивну прив’язку пенсії до зарплати, мотивацію до відмови від зарплати "у конвертах", шанс на розбудову внутрішнього фондового ринку. Тобто справді - технологія економічного прориву.

Бенефіціаром цього рішення буде також широке коло осіб, причому не тільки наші сучасники. Ба більше, його позитивні наслідки будуть не разовими, а постійними та системними, з ефектом мультиплікатора (у всьому світі пенсійні гроші – основа інвестиційного капіталу) вони явно перевищуватимуть вкладені кошти.

Замість розрахунку за боргами фінансової піраміди іншої країни з минулого, краще забезпечити громадянам нормальне майбутнє. Чи українська держава вже не хоче довірити собі гроші так, як Ощадбанку СРСР?

Олексій Блінов, Інститут вивчення Росії (ІВР)