Україна інтегрована. Вектори обмежено

Завершення переговорного процесу із Киргизстаном стосовно вступу України до СОТ, чергові дискусії навколо економічної та політичної складових у визначенні вартості імпортованого в Україну газу з Росії, невиразні перспективи розширення торгівлі з ЄС вкотре актуалізують для країни питання інтеграційних напрямків, у тому числі щодо формування зон вільної торгівлі, митного союзу, спільного ринку. Вкотре нас переконують у необхідності отримання вигод від так званої багатовекторності, незважаючи на сумнівну результативність такої політики останніми роками і відверто ігноруючи (свідомо чи за незнанням) уроки інтеграційних процесів у епоху глобалізації. Однак "східний вектор" не зможе забезпечити Україні реальних довгострокових перспектив.

Політична готовність до інтеграційного розширення

Як відомо, сучасний розвиток системи світової торгівлі характеризується двома взаємопов'язаними тенденціями – розширенням економічної відкритості та утворенням так званих регіональних торговельних союзів (РТС), спрямованих на забезпечення максимально сприятливих умов торгівлі між країнами-учасницями. Міжнародним інститутом, який формує і забезпечує виконання сприятливих торговельних умов, є Світова організація торгівлі (СОТ), яка забороняє різні форми торговельної дискримінації і спрямовує свої зусилля на поширення і зміцнення економічної відкритості. Загалом СОТ не обмежує створення регіональних торговельних союзів. Від членів СОТ вимагається лише незастосування дискримінаційних заходів проти країн, які не належать до відповідних угод про торговельну інтеграцію (тобто не підмінюювати поняття інтеграції, яке означає розширення сприятливих економічних зв'язків, різними формами дискримінації чи створення торговельних бар'єрів для решти країн).

Згідно з правилами СОТ (стаття XXIV ГАТТ), допускається створення зони вільної торгівлі чи митного союзу – за умови, якщо торговельні бар'єри не підвищуються для країн, які залишаються поза межами утворюваного союзу, а також відбувається зниження внутрішніх торговельних бар'єрів стосовно практично всіх товарів протягом визначеного "розумного проміжку часу". Тобто РТС, у якому би складі і в якій би формі вони не утворювалися, не повинні суперечити вимогам, встановленим СОТ.

Хоча економічна відкритість визнається необхідною умовою економічного розвитку, на практиці багатьом країнам не вдалося ефективно використати торгівлю, особливо країнам, що розвиваються, для суспільного розвитку. І в багатьох аспектах це пов'язано із позицією національних державно-політичних еліт (від яких залежить здійснення державної політики) через:

- недобросовісне тлумачення економічних процесів і можливих наслідків інтеграції країни у світове господарство на засадах відкритості, прозорості, рівності, добросовісної конкуренції тощо через особисті та/або корпоративні інтереси. Оскільки захищені галузі та підприємства отримують суттєві виробничі переваги, то, по-перше, саме великі та політично впливові національні фінансово-промислові групи, які мають власні інтереси у відповідних галузях, лобіюють впровадження зовнішньоекономічних обмежень або застосування протекціоністських заходів. По-друге – оскільки вказані групи мають суттєвий вплив на вироблення і впровадження економічної політики то, зважаючи на особливий характер своїх інтересів, можуть стримувати економічні та інституційні перетворення у країні загалом. При цьому, поряд із поширенням міфів про втрати, "захоплення іноземцями" національних багатств, насправді відбувається перерозподіл і концентрація доходів та активів (у тому числі пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю) в руках окремих олігархічних груп, інтереси яких забезпечуються партійно-політичними і владними структурами;

- незацікавленість у впровадженні заходів з реструктуризації економіки та/або підвищення енерго- та ресурсозбереження і продуктивності (насамперед, у обробній промисловості, сфері послуг тощо). Найчастіше це відбувається в умовах, коли, по-перше, помилково очікується довгостроковий доступ до відносно дешевих ресурсів (сировини, енергоносіїв, робочої сили), по-друге – вимагається впровадження соціально непопулярних заходів забезпечення економічної ефективності;

- нерозуміння чинників і складових сучасної світої господарської системи, відсутність як досвіду ринкового будівництва, так і сильних соціальних (а не бізнес-політичних) груп, зацікавлених у стрімких і незворотних перетвореннях (а не до чергового перерозподілу власності і державних ресурсів).

Окремі інтеграційні уроки

Вказана неготовність політичної еліти сприйняти сучасні реалії призводить до того, що вагомі суперечності інтеграційних процесів належним чином недооцінюють, а саме:

- забезпечення стійкого розвитку для розвинутих країн і країн, що розвиваються, а також "сильних" і "слабких" країн може суттєво відрізнятися. Так, для розвинутих країн важливою є експансія назовні з метою розширення кола країн, що входять у визначену сферу впливу, залучення їх у технологічні ланцюги. Для країн, що розвиваються, крім традиційного забезпечення стійкого довгострокового зростання, важливою є необхідність запобігти руйнівному впливу окремих глобалізаційних чинників;

- преференційні умови для окремих країн-партнерів (у рамках окремого економічного союзу), що супроводжуються збереженням протекціоністських бар'єрів для інших, можуть "консервувати" національну систему виробництва, а тому знизити конкурентоспроможність, уповільнити структурні зміни, стримати входження нових капіталів та менеджменту;

- для країн, що розвиваються, і трансформаційних країн характерними є спроби одночасного досягнення двох несумісних цілей, пов'язаних, із одного боку, з поширенням загальної лібералізації економічного середовища країни, з іншого – зі спробами збереження протекціонізму для захисту окремих ринків в межах окремих регіональних союзів;

- об'єднання лише "слабких" країн (країн, що розвиваються, та країн із трансформаційною економікою) без чіткої зорієнтованості чи навіть прив'язки до міцної розвинутої економіки) не приносить суттєвих довгострокових вигод – потреби конкуренції призводять до неможливості в довгостроковій перспективі штучно підтримувати (без ризику посилення макроекономічних кризових виявів) союзницькі вимоги;

- участь країни в кількох різнорівневих інтеграційних об'єднаннях може призвести до ускладнення політики та суперечливості як впроваджуваних заходів, спрямованих на розвиток торгівлі, так і економічних результатів загалом. Це пов'язано з тим, що переваги чи преференції, які одні країни надають іншим, можуть втратитись (або невиправдано розширитися) у так званому клубку спагеті із суперечливих двосторонніх чи багатосторонніх угод. Найчастіше така небезпека виникає при намаганні впровадити елементи спільної тарифної політики в рамках одного об'єднання з одночасною спрямованістю на режим вільної торгівлі з третіми країнами;

- спроби запровадження різношвидкісної та різнорівневої інтеграції можуть як ускладнити політику, так і мати сумнівну результативність, оскільки численні різнопланові взаємні зобов'язання у рамках одного режиму (насамперед, митного союзу) розширюють вказаний клубок спагеті, наслідком чого може стати подальше розширення суперечливих економічних сфер;

- країни, що розвиваються, часто прагнуть у найкоротші терміни досягти високих соціально-економічних показників (у тому числі шляхом "великого стрибка") без належного інституційного забезпечення (а тому й з ігноруванням ризиків і викликів). Водночас однією з головних причин повторюваних помилок в економічній, фінансовій, торговельній політиці країн із перехідними економіками визнається нездатність держави відокремити фінансову чи економічну політику від партійно-політичного протиборства, а також втручання у вироблення економічної політики бізнес-груп. Однак світовий досвід свідчить, що лише наполегливе і послідовне вирішення складних політичних та економічних питань дозволяє прискорити розвиток країни.

Ледь не всі вказані суперечності наявні у діяльності найкрупнішого утворення у Південній Америці МЕРКОСУР (у складі Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю, до яких нещодавно приєдналася Венесуела).

Суттєвою інституційною слабкістю союзу стала неспроможність країн в умовах погіршення міжнародної економіки утримати макроекономічну стабільність, що, у свою чергу, вимагало відновлення та застосування протекціоністських заходів або ж відмови від жорстких узгоджених політичних заходів. Зокрема, внаслідок кризи у Бразилії на початку 1999 р. і девальвації песо приблизно на 50%, бразильські товари стали більш конкурентоспроможними, порівняно з товарами інших країн-учасників блоку. Звичайно, Аргентина, а потім Уругвай запровадили певні обмеження на бразильські товари та відмовилися від підтримки єдиного тарифу, насамперед на імпорт інформаційно-технологічних товарів, сільськогосподарського устаткування тощо.

Надалі суперечності лише посилювалися – Аргентина звинувачувала Бразилію в демпінгу і штучній підтримці неефективних підприємств, Бразилія Аргентину – у протекціонізмі. Підкреслимо, навіть належність до одного митного союзу не ліквідовує загрози антидемпінгових розслідувань. Так, за десятиріччя (1995--2004 рр.) Аргентина ініціювала проти Бразилії (країни-засновники МЕРКОСУР) 34 антидемпінгових розслідування (з них 10 у вказані кризові 1997--1999 рр.).

Складові інституційної слабкості СНД

Визначені уроки цілком можуть внести розуміння у чинну та перспективну результативність інтеграційних процесів на теренах СНД. Так, при створенні СНД та його подальшому функціонуванні (а також при спробі створення інтеграційних утворень, у тому числі ЄЕП) за відсутності належного інтеграційного досвіду та через ігнорування закономірностей діяльності регіональних економічних союзів, допущено низку принципових упущень, які унеможливили трансформацію декларацій у практичну площину:

1 - СНД започатковувалася як ледь не універсальний механізм відновлення економічних зв’язків і вирішення накопичених соціально-економічних проблем на теренах СНД. Намагання швидко й одразу вирішити всі проблеми було відірваним від наявних ресурсів та об'єктивних передумов. Зокрема, надії на відновлення економічних зв'язків лише на основі того, що всі країни колись були членами єдиного цілого (СРСР), а також спроби підмінити економічну доцільність політичними рішеннями керівництва (політичною волею) не лише не сприяли розвитку співробітництва та взаємоузгодження, а порушували й без того хитке правове поле, в рамках якого повинні були реалізовуватися спільні проекти;

2 - у СНД одразу виокремилася одна домінуюча країна, яка, визначивши себе спадкоємцем СРСР, водночас претендувала на центральну роль у багатосторонніх економічних договорах зокрема та щодо інтеграційного процесу загалом, не особливо піклуючись про забезпечення рівноправної співпраці. Зазначимо, у дискусіях стосовно можливості становлення і перспектив ЄЕП часто наводять історичні паралелі з формуванням ЄС. Проте таке порівняння не є коректним. Причина полягає в тому, що ЄС одразу почав з установлення механізмів врахування (та збалансування) інтересів усіх учасників. Так, у Союзі відразу утворилося кілька рівноважних полюсів впливу – Німеччина, Франція, Італія, пізніше і Великобританія. Зокрема, у 1958 р. на частку ФРН випадало 36,2% сукупного ВВП, Франції – 32,8%, Італії – 18,5%. А країни Бенілюксу або, для прикладу, Іспанія, що приєдналася пізніше, не були залежні ні економічно, ні політично від своїх сильніших сусідів;

3 - при формуванні СНД, незважаючи на численні декларації про наміри, не були чітко визначені ні перспективи майбутнього союзу, ні пріоритети діяльності, ні механізми (в тому числі правові) координації діяльності й реалізації спільних соціальних та економічних проектів країн-учасниць. Тут слід мати на увазі, що реалізація спільних геостратегічних проектів на теренах СНД у багатьох аспектах визначатиметься успіхами російської економіки. Однак попри позитивну динаміку останніх років, перспективи її продовження досить невиразні. Причина полягає в тому, що нинішнє економічне зростання в Росії безпосередньо пов'язане з високими цінами на нафту, а також секторами, які по-протекціоністськи захищені від конкуренції. Міжнародні ж експерти висловлюють занепокоєння ризиками, пов'язаними з тим, що російські запаси енергетичних і сировинних ресурсів не є нескінченними, і вже найближчими роками, зважаючи на високі зобов'язання поставок за кордон, країна може зіштовхнутися з дефіцитом окремих ресурсів (у тому числі нафти, газу) на внутрішніх ринках і з відповідним негативним тиском на економічну динаміку;

4 - відсутність глибоких ринкових реформ у більшості країн, унаслідок чого економіка країн залишалася низько конкурентною, з галузями із переважно низькою доданою вартістю, а також суттєве відставання економічної могутності Росії (як регіонального лідера) від інших країн-регіональних лідерів – також погіршували привабливість і стратегічні перспективи СНД. Залишалася невисокою готовність до зміцнення правової культури (слабке дотримання законів усередині країни змушувало сумніватися у дотриманні міжнародного законодавства, верховенстві міжнародних правових норм над національними);

5 - "різнорівнева" і "різношвидкісна" інтеграція в умовах відсутності стратегії засвідчувала не готовність країн до прийняття спільної стратегії розвитку та економічного компромісу, а радше політичну недовіру між членами-учасниками і їх нездатність наразі до консенсусних рішень. Водночас наміри збереження колишніх господарських зв'язків часто йшли всупереч об'єктивним потребам бізнесу (різних форм власності) стосовно зміцнення конкурентних позицій.

У таких умовах (з урахуванням міжнародних уроків) інтеграційні утворення на теренах СНД мають украй обмежені чи навіть сумнівні шанси на стійкість і міцність у довгостроковій перспективі, а тому й не можуть розглядатися як першочергові пріоритети державної політики.

Повну аналітичну доповідь Центру Разумкова "Участь України в регіональних торговельних союзах: вигоди і виклики" читайте тут.